Сергій Жадан: "Новий роман про війну писатиму інакше"

6221
16 березня 2019

В Києві останнім часом поетичних сольних виступів Сергія Жадана не почути.

А все тому, що автор готується до великого поетичного вечора 23 серпня в Центрі культури та мистецтв, де обіцяє багато сюрпризів і несподіваних гостей.

Щоб не скучати за голосом живого класика, ми зустрілись і поговорили про літературу в умовах війни,

... а також про оперу, над лібрето якої саме працює Сергій Жадан.

Сергій Жадан готується до великого поетичного вечора

– Ще до Революції Гідності ми з тобою десятки разів говорили на тему "письменник і політика" та "письменник і його політична позиція", після 2014 року всі ці запитання звучать уже наївно.

Але виникає новий виклик – як сучасним письменникам працювати з темою війни?

Одні і ті ж тексти частина читачів сприйме як "недостатньо патріотичні", інша частина – як "занадто патріотичні".

Як ти з цим даєш собі раду?

– Великою мірою, все це сприймається не як мистецька діяльність, а як вияв політичної позиції.

Дивлячись фільм "Кіборги", ти дивишся не просто кіно, а фільм про українсько-російську війну. Від твого розуміння цієї війни, від твого знання про цю війну, від твого ставлення до цієї війни залежить те, чи сподобається тобі фільм "Кіборги".

Його мистецькі якості для багатьох глядачів відступають на другий план.

– При тому, що "Кіборги" – непоганий фільм.

– Так, на мою думку, найкращий із усіх, які були зняті про цю війну.

Там зображена армія, яку справді можна побачити на Сході, де служать дуже різні люди, в кожного своя правда, кожен намагається докричатись до інших – все, як у житті.

Таке сприйняття культури заважає, з одного боку. От ти пишеш, а тобі весь час намагаються сказати, що ти пишеш занадто патріотично чи недостатньо патріотично. Зрозуміло, що тут про культуру не дуже ідеться.

Але, з іншого боку, зрозуміло ж, звідки це береться. Це сприймається занадто гостро, болюче, немає дистанції. Це жива рана, пряма реальність. Із цим постійно стикаєшся.

Наприклад, декілька років тому виклав на Facebook вірш про друга дитинства, котрий воював за сепаратистів.

Там не було слів "сепаратисти" чи "українська армія", але мені здавалося, що з тексту очевидно, що ідеться про сепаратиста. Там повторюються слова "за кого ти воював?".

Під постом одразу почалася дискусія, і вона була не поетична, а політологічна. Мовляв, він питає, за кого той воював, але хіба не ясно, за кого наші хлопці воюють. Виходить, людям навіть на думку не спадало, що це може бути вірш про людину з того боку.

Спочатку здивувався, а потім подумав, що читача, котрий усе сприймає в політичному контексті, теж можна зрозуміти.

– Тобі як письменнику допомогла би історична дистанція, аби простіше працювати?

– Я пам’ятаю тексти, які писав 2014 року. Коли перечитую їх сьогодні, то розумію, що сьогодні би так уже не писав.

Між тими текстами та сьогоденням уже є дистанція – 5 років, і це не так мало. Час накладає свій відбиток, і якісь речі сьогодні вже сприймаються більш звично, більш спокійно.

За ці п’ять років ставлення змінилося: щось стало очевидним, щось – не таким важливим, із чимось ти змирився, з чимось звик жити.

Зараз думаю про новий роман про війну та усвідомлюю, що писатиму його інакше, ніж "Інтернат".

Сергій Жадан: "Думаю про новий роман про війну та усвідомлюю, що писатиму його інакше, ніж "Інтернат"

– Що ти зміниш?

– Спробував би змінити оптику.

"Інтернат" кінематографічний, він написаний з точки зору оператора, що іде за головним героєм. Тому там є пряма дія, переміщення, багато руху, мало місця для рефлексії. В "Інтернаті" рефлексією є рух, це рух заради того, щоб вижити.

Новий роман я би спробував написати інакше. Про якісь речі вже можу говорити. Наприклад, про військових.

Коли писав "Інтернат", то ще був не готовий.

– Як "Інтернат" читають?

– По-різному читають.

Враження, що цей роман найкраще сприйняли саме "пересічні" читачі, на відміну від літературних критиків.

Люди літературного середовища шукають у романі те, чого там нема.

– Що ти маєш на увазі?

– Усі ці дискусії про те, чи головний це роман про війну, чи не головний.

Чи найважливіша ця книга чи ні.

Чи з’явилися вже українські Гемінгвей і Ремарк?

Це така літературщина, про яку незручно говорити.

В Німеччині та Польщі ця книжка сприймається більш адекватно. Думаю, в них немає нашої упередженості, немає намагання втиснути в роман своє бачення політичної ситуації.

– Чи є в "Інтернаті" персонажі, яким ти найбільше співчуваєш?

– Там є лише один відверто негативний персонаж – журналіст Пітер. До всіх інших (ну, за винятком епізодичних окупантів, ясна річ) я відчуваю розуміння.

З великою ніжністю ставлюся, скажімо, до жінок у цьому романі – директорка інтернату; жінка, котра нібито працює в салоні інтимних послуг, ще одна жінка з салону.

Кожна з цих жінок якось відкриває головного героя, кожна з них робить його живою людиною, відкриває його футляр.

Думаю, що найбільш адекватно на реальність у романі дивиться саме хлопчик, підліток. Усі герої між собою говорять про минуле – вони застигли в тому часі, звідси їхні проблеми. І тільки він говорить про майбутнє.

– Чому саме дитина має таку функцію – дивитися в майбутнє?

– Трапляється багато спілкуватися з дітьми, адже ми їздимо виступати в школи, в інтернати. Думаю, майбутнє цієї країни так чи інакше саме за ними.

Моє покоління занадто поламане, занадто суперечливе та самоїдське.

Звичайно, я маю на увазі не тільки своїх однолітків – скоріше всіх, хто свідомо застав СРСР.

– Про що з тобою найчастіше говорять діти?

– Залежить від того, про що їх питати. Якщо про війну – то про війну розкажуть.

Саме дитяча реакція для мене найбільш болюча. Коли бачиш, як вони реагують на кожен різкий звук чи стукіт…

Але саме дитяча безпосередність дозволяє їм доволі легко адаптуватися, за будь-якої ситуації ловити позитив, оптимістично ставитися до речей.

 Сергій Жадан: "Моє покоління занадто поламане, занадто суперечливе та самоїдське"

– Вони читають?

Пам’ятаєш, як про певний феномен з весни 2014 року говорили про те, що мешканці прифронтових і навіть окупованих територій масово почали ходити в бібліотеки?

– Бібліотека, особливо в маленькому місті – це не просто книгозбірня, це хаб. Для людей у таких містах прийти в бібліотеку означає побачити інших, поспілкуватися з ними, соціально задіяти себе.

Це інакший вид дозвілля, ніж сидіти вдома та втикати в телевізор чи інтернет.

До того ж, інтернету там може і не бути. Тож вдома ти ніби лишаєшся сам-на-сам із холодним жорстоким злим світом.

Це прості речі про комунікацію.

Діти доволі відкриті. Під час зустрічей трапляється стільки цікавих дрібничок.

Наприклад, ми нещодавно були в Станиці Луганській, куди на зустріч із дітьми приїхали і дорослі, і дитячі письменники. Під час зустрічі побачили, що чимало дітей прийшли у вишиванках.

Згодом розмовляв із директоркою та припустив, що це, напевно, адміністрація школи підказала дітям, що одягнути. А директорка аж образилася.

За її словами, діти самі хочуть носити вишиванки, для них це не просто мода.

Мовляв, діти навіть міряються вишиванками, напружуючи батьків, аби ті купили їм якомога кращу.

Я схильний вірити директорці.

А якось у ту ж Станицю ми приїхали на 1 вересня. На вулицях перед восьмою годиною було багато дітей, чимало з них були у вишиванках.

І от почалася лінійка. Виступила адміністрація школи, представники місцевої влади, представники армії… На лінійці були класи у вишиванках і були класи без вишиванок. Під час гімну одні класи співали, а інші не співали – бо одні знали слова гімну, а інші не знали.

Це страшенно цікаво, так увиразнюється і позиція батьків, і вплив вчителів…

 Жадан розповідає, що під час зустрічей на сході трапляється багато цікавих дрібничок

Коли це бачиш на власні очі, то розумієш, що ситуація залежить від багатьох факторів, її неможливо точно вирахувати у відсотках і за допомогою статистики.

Уявіть, що двоє хлопчиків-однолітків живуть на одній вулиці, ходять у одну школу – соціологічно вони нічим не відрізняються. Але один із них гімн знає і співає, а інший – не знає та не співає.

Така ж історія з електоральними настроями. У когось у житті щось було, а в когось не було.

– От тільки ті діти ще не голосують.

– Я маю на увазі, що важливо спілкуватися з живими людьми. Коли ти сидиш у Facebook і пишеш про людей у третій особі множини, то легко даєш присуди, вішаєш ярлики. При особистому контакті все виявляється набагато складніше. І це добре.

З людиною можна говорити, і з розмови може вийти багато цікавого.

– Але тоді це не влазить у агітку.

– З того, що можу бачити, агітки не працюють і навіть відштовхують.

Агітки потрібні тим людям, які їх створюють, які в них вірять. Це радше робота на своїх, тримання свого середовища.

Можливо, в тактичному сенсі це правильно, аби нагадувати, що ми разом, у нас є переконання, ми не відреклися, не відмовилися від своїх принципів. Але майбутнє не можна планувати, виходячи з кліше пропаганди.

– Фільм "Дике поле", який є екранізацією твого "Ворошиловграду", вже трохи поїздив, глядачі його вже бачили. Ти задоволений?

– Так, я задоволений фільмом, глядачі теж, здається.

Цікаво, що найменше фільм сподобався моїм колегам по цеху, літераторам – але це, напевно, не дивно.

Натомість глядачам не з царини літератури, особливо тим, хто не читали роман "Ворошиловград", фільм переважно сподобався.

Попри всі недоліки та вади, фільм має щонайменше одну велику чесноту. Від інших фільмів його позитивно вирізняє те, що там показана реальна Україна, на екрані ви бачите типажі, яких зустрічаєте на вулицях своїх міст. Думаю, цього дуже бракує українській культурі загалом і кінематографу зокрема.

В нас до кіно часто підходять як до вистави. Там має бути ідеальний герой, який має по-театральному проголошувати якісь речі, потрапляти в театральні ситуації… Думаю, це театральщина – в поганому сенсі слова.

В "Дикому полі" персонажі психологічно переконливі, як мені здається. Таких ти можеш зустріти не лише на Луганщині, але і на Київщині чи в іншій області.

– Гасло фільму "Захищай своє" доречне?

– Думаю, так. Хоча, як і будь-яке гасло, його можна розвинути до якогось абсурду.

"Захищай своє" дуже східняцьке гасло. Тут є і свої плюси, і свої мінуси.

Східняки – і це особливість – страшенно зациклені на своєму. Своя територія, своє місце, свої переконання, свій бізнес. І це певна закритість.

– Хоча степ як ландшафт дуже відкритий.

– Можливо тому й потрібен захист перед безмежністю степу.

З одного боку, це симпатично, адже людина має свої переконання та намагається від них не відступати.

З іншого боку, це не стратегія, а тактика. В ній ти не бачиш далі своєї вулиці, далі свого хутору, далі свого цеху.

Саме це зіграло злий жарт із Луганщиною та Донеччиною 2014 року. Тоді людей довго переконували в тому, що хтось, мовляв, намагається забрати ваше, а ми, мовляв, допоможемо вам захистити ваше. Але для цього треба буде ввести танкові колони з Росії, системи залпового вогню та пригнати контингент російських військових.

А потім виявилося, що ніхто на оте "ваше" навіть не претендував.

Сергій Жадан: "Східняки – і це особливість – страшенно зациклені на своєму"

– Ти зараз займаєшся оперою про Вільгельма фон Габсбурга, відомого також як Василь Вишиваний.

Це не дуже типовий і не найбільш відомий персонаж. Хоча книжки українською мовою про нього вже виходять – "Червоний князь" Тімоті Снайдера, "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма" Наталки Сняданко...

Як до тебе прийшов цей герой?

– Це сталося спонтанно. В мене є приятель, Всеволод Кожем’яко, почесний консул Австрії в Харкові. Він якось сказав, що було би добре зробити якусь постановку про зв’язок України з Європою.

Про це сьогодні всі говорять, але часто це абстракції, хоча в нас цікава історія, в ній є чимало прикладів.

У відповідь на це я розповів історію, що єднає сучасну Австрію та Україну – історію Вільгельма фон Габсбурга, Василя Вишиваного.

Так усе й почалося. Я почав писати, говорив із Тімоті Снайдером, адже його візія та інтерпретація цієї постаті мені особисто дуже близька.

У вітчизняних історичних книжках Вишиваного намагаються представити ходульним патріотом, який боровся за якісь абстрактні ідеї. Але насправді він страшенно колоритний персонаж, Снайдер найкраще це описав.

– Чому опера?

– Тому що все конкретно пов’язане з нашим оперним театром у Харкові. Ми дружимо, давно хотіли щось зробити разом.

До того ж, мені цікаво, оскільки я з оперою ніколи не працював. З драматичним театром працював, а з оперою – ніколи.

Прем’єра опери – наприкінці листопада чи на початку грудня.

– Важко писати лібретто?

– Чому важко?

– Не знаю, я ніколи не писала лібретто, не маю, з чим порівнювати.

– Це звичайний текст, драматургійний. Його вирізняє тільки усвідомлення того, що все написане буде співатися.

– Хто в команді?

– Алла Загайкевич пише музику. Диригує оркестром Оксана Линів. Ростислав Держипільський – режисер-постановник. Складається цікава компанія з різних регіонів.

Ми вже навіть Габсбургів запросили на прем’єру. Вони попередньо дали згоду.

Ірина Славінська, продюсерка радіо "Культура", спеціально для УП.Життя

Дмитро Ларін, фотограф, УП

Вас також може зацікавити:

Гурт "Один в каное". Музика з амбіціями 

"Дике поле" VS "Ворошиловград". 14 фактів про фільм за Сергієм Жаданом, які ви б хотіли знати 

powered by lun.ua

Головне на сайті