Чому треба пропрацювати пам’ять Чорнобиля і як саме: інтерв'ю з кураторками Оксаною Довгополовою та Катериною Семенюк

2454
25 квітня 2021

35 років тому сталась Чорнобильська трагедія. 

Причини та наслідки вже добре досліджені, про події 26 квітня знято багато фільмів та серіалів, про Чорнобиль знає весь світ. 

Проте, довкола теми ще досі присутні багато стереотипів. 

Чи є єдиний наратив в Україні, який стосується трагедії? Чому покладання квітів до пам’ятників та запалювання свічок – недостатньо для вшанування? Як Чорнобиль проявляється в культурі і впливає на нас кожного дня? 

На ці та інші питання дослідники, історики, кінознавці та арткритики намагались знайти відповідь під час форуму "Зона (не) відчуження".

Його організаторки, кураторки платформи пам'яті "Минуле/Майбутнє/Мистецтво" Оксана Довгополова та Катерина Семенюк розповідають навіщо пропрацьовувати пам’ять про Чорнобильську катастрофу. 

Оксана Довгополова та Катерина Семенюк, кураторки
платформи пам'яті "Минуле/Майбутнє/Мистецтво". Фото Руслан Сингаєвський

Про наратив Чорнобильської трагедії

Оксана Довгополова: В 1986 році КДБ видало постанову про те, що ніяких інших тем про Чорнобильську трагедію, окрім героїзму ліквідаторів, не може порушуватись та обговорюватись. 

Саме Україна змінила цей дискурс. На з'їзді народних депутатів у Москві у 1988 році, депутати від України підняли тему Чорнобиля, постраждалих та доступу до інформації і ця заборона була зламана. Тобто люди два роки не розуміли, що відбулося насправді. 

Ми багато говоримо про Чорнобиль в Україні, але про все потрохи: тут про кіно, тут про туризм, тут ми згадуємо ліквідаторів, тут вирішуємо соціальні проблеми. Для нас зараз важливо звести різні теми і проговорити саме питання пам'яті чи існує вона? 

В Україні досі немає чіткого наративу щодо Чорнобиля. Говорять щось на кшталт: "Це звалилось з неба", "Катастрофа", "Апокаліпсис", "В усьому винен Радянський союз". 

РЕПОРТАЖ ІЗ ЗОНИ ВІДЧУЖЕННЯ: Місто, якого нема. Що відбувається в Чорнобилі і як тут живуть самосели

Але що далі? Саме про це ми говорили під час форуму: що таке для нас Чорнобиль, що змінилось за ці 35 років, як це сприймає нове покоління. 

Культура теж дотримується однакових наративів. Наприклад, в кіно присутній наратив релігійного Апокаліпсису і території, на якій люди стають або монстрами або святими. 

Навіть серед документалістів переважає такий погляд. Кіношники розповідають, що іноземці, коли приїжджають до Чорнобиля, то обов’язково питають чи є там монстри. 

Це жахливий стереотип, але якщо запитати пересічного українця, що він знає про Зону відчуження, він скаже, що там здоровенні соми. 

В білоруських фільмах, до речі, є тема Земля Святих, мовляв в Зоні відчуження збираються всі святі, а хто туди приїздить виліковується від усіх хвороб. 

Дослідниця кіно Ольга Брюховецька виділяє також наратив жертви, наприклад, у фільмі "Аврора". Аврора жертва, яка ні в чому не винна і всі її мрії збуваються саме тому, що вона чорнобильська дитина. 

 

В 2019 році була виставка Artefact Chornobyl: 33 на ній був експонат "Переосмислення хімзахисту" кураторки Томато Калініна костюм хімзахисту з "етно елементами". Цей експонат поєднує дві речі з чим асоціюється Україна: Чорнобиль та вишиванки. 

Зараз Гарвардський університет з кількома українськими інституціями запускає проєкт про вплив Чорнобиля на суспільні процеси демографію, міграційні рухи тощо. Проєкт буде присвячений впливу аварії не на екологію чи політику, а на суспільство.

Якщо ми говоримо про очевидний вплив Чорнобиля, то перше що приходить на думку це процес великої міграції всередині України. Ті проблеми, з якими стикались переселенці лишаються актуальними для переселенців нинішніх, які тікають від війни. Наприклад, ставлення як до чужих.

Навіщо працювати з пам’яттю про Чорнобильську катастрофу

Оксана Довгополова: Багато людей втратили не тільки свої будинки, але й велику частину культурного життя, яке традиційно існувало там, але фактично зникло. 

Полісся виявилося травмованим. Є люди, які активно збирають пам’ять про життя на території Полісся до катастрофи. 

В контексті Чорнобильської катастрофи важливо говорити про зниклі світи. Адже зникло не тільки українське Полісся, але й єврейська історія чорнобильського краю. Тому, коли ми говоримо про катастрофу, то важливо говорити про окрім впливу на здоров'я, природу, екологію, ще й про вплив на культурне життя. 

Катерина Семенюк: Ми ще не усвідомили повністю втрату, бо нам досі здається, що якщо люди врятувалися, то це найголовніше. 

Люди переїзджали на нові місця з власною пам’яттю. Якщо не проговорювати їхній досвід та не зберігати ритуали, то з’являється травма. Ми не взяли до уваги це 35 років тому, а зараз те саме відбувається з переселенцями з Криму та Донбасу. Українцям треба пропрацювати історичну пам’ять Чорнобиля.

Картина у Центрі культурної спадщини в Чорнобилі

Оксана Довгополова: У великої частини суспільства є розуміння, що катастрофу потрібно пам’ятати. Але як саме? Запалити свічку? Принести квіти до пам’ятника? Це все традиційні способи та форми вшанування пам’яті. 

Коли ми анонсували наш форум, то в коментарі прийшли люди, які чомусь сприйняли подію як "танець на кістках". Ця фраза підходить під будь-яку активність, коли йдеться про травматичні події. 

На державному рівні все лишається на рівні трауру. А це закріплює в суспільстві думку про те, що трагедії не можна чіпати. І разом з тим в Україні велика кількість ображених людей, тому що не було розроблено нормальної роботи з тими, хто постраждав від аварії на ЧАЕС. 

Часто люди скаржаться на те, скільки коштів виділяється на те, щоб підтримувати хворого, постраждалого від катастрофи. Ми, як дослідники, не можемо на це вплинути, але якщо людина 35 років тримає свою образу, живе з нею це загострює інші проблеми в суспільстві. Держава зараз ніяк з цим не працює: ні з наративом, ні з пам’яттю, ні з образою людей. 

В нас немає системної політики пам'яті про Чорнобиль. Всі розуміють, що це питання важливе, всі бачать, що держава раз на рік щось там робить. Але через відсутність стратегії з’являються ті, хто хоче "накреативити" без серйозного дослідження. 

До Чорнобиля звозять свідоцтва побуту евакуйованої частини Полісся

Так виникають ідеї перенести казино в Зону відчуження, або канатні дороги над Прип’яттю, або зробити маршрут для повільної прогулянки. 

Окрема тема це брендинг Зони, які пропонують різні агенції. Зробити футболки з п’ятьма рукавами, серйозно? 

Насправді, це наша спільна суспільна проблема. Чи знаємо ми про те, як люди жили після цього? Виросло ціле покоління, для котрого аварія на ЧАЕС це частина повсякденного досвіду. Ми всі якось змінились. 

Але як саме? Ось про що ми маємо думати і що маємо досліджувати. 

Музей трагедії, або як зберегти пам’ять

Оксана Довгополова: В першу чергу потрібно дивитися на Чорнобиль в розрізі прав людини. Відійти від наративу жертви, зрозуміти, що Україна це місце міжнародної солідарності. 

Адже Чорнобильська катастрофа стосується всіх прав людини: право на життя, право на вільний доступ до інформації, питання політичного устрою. Це також може бути символом антитоталітаризму. 

Чи зміг би охопити всі ці теми один новостворений музей? Нам здається, що створення розгалуженого і не зосередженого в одному місці хабу прав людини міг би актуалізувати різні сенси. 

Шлях до Зони відчуження має починатись не як туристичний маршрут відразу у Зоні, а ознайомлення з проблематикою ще з Києва та Славутича. Людина має готуватись до такого відвідування. 

Взагалі, права людини починаються тоді, коли ти сам себе поважаєш і захищаєш. Щоб коли гід в Зоні сказав: "Давайте ви вимкнете зараз дозиметри і я вам покажу щось цікавеньке", ти відмовився. Треба розуміти ризики і ставитися відповідно. 

ВАС ТАКОЖ МОЖЕ ЗАЦІКАВИТИ: Природа розгорнула наступ. Еколог і письменник про унікальність Чорнобильської зони

Катерина Семенюк: Музей не є рішенням, а скоріше стратегічним баченням. Ми не виступаємо за окремий формат: фестиваль, музей, логотип тощо. Варто застосувати комплексний підхід. 

Поки ініціативи існуватимуть ось отак окремо, системності та злагодженості не буде. Тому на форумі ми зібрали представників різних напрямків: хто куди біжить. Музей заради музею нам не потрібен: потрібно розуміти які саме функції він виконуватиме та про що говоритиме. 

Є ще ідея, яка вже існує давно, створити місто-музей, тобто законсервувати Прип'ять. Адже місто вже руйнується. Тобто, ми говоримо про створення бренду, але не думаємо про те, що скоро не буде навіть куди їздити. Але це вже наш спадок, який варто зберігати. 

Чорнобиль це сильний сенсовий вузол, який дозволяє перезавантажити розуміння спадщини. Адже про яку саме спадщину йдеться: радянську, тоталітарну, етнографічну? 

Оксана Довгополова: Була ідея зробити в Зоні відчуження музей холодної війни. Якщо ми зможемо навчитися дивитися на подію комплексно, звільнитися від інфантильної візії, зрозуміти власну відповідальність тоді ми зможемо захищати себе, як суспільство. 

Відео з дискусій форуму "Зона (не) відчуження" можна переглянути на сторінці "Минуле/Майбутнє/Мистецтво" у вільному доступі.

Оксана Семенік, спеціально для УП.Життя

Світлини Дмитра Ларіна, УП та надані авторкою

Вас також може зацікавити:

Чорнобильська "Дуга" увійде до переліку нерухомих пам’яток України

Опера "Чорнобильдорф" – археологія майбутнього

Чорнобильський туризм після карантину

"Майте повагу": блогери, які відвідують Чорнобиль, роблять недоречні фото на місці трагедії

"Чорнобиль: хроніка важких тижнів". Як фільм-документ отримав світове значення

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

Також ми ведемо корисний Telegram-канал "Мамо, я у шапці!".



powered by lun.ua