Як видати свою першу книжку в Україні: радять письменники, видавці, літагенти та культурні менеджери

3745
26 липня 2021

Письменник Петро Яценко каже, що перша книжка ще не означає, що ти є письменником, але без неї неможливо уявити себе письменником. 

Культурна менеджерка та журналістка Богдана Неборак вважає, що в серці ідеї літературного дебюту лежить свобода творчості, проте є певні загальноприйняті підходи до видання книжки. Як приклад найбільш типових вона наводить або публікацію напряму через видавництво, або участь у літературних конкурсах. 

Проте поруч з ними є менш протоптані шляхи для літературного дебюту. Розповідаємо про них разом з Українським ПЕН, який цьогоріч організовує фестиваль-воркшоп "Прописи" для молодих письменників і літературних критиків в Івано-Франківську. Подача заявок триває до 5 серпня. 

Шлях перший: літературна школа

Один з інструментів для роботи над першою книжкою – це літературні курси. 

Галина Крук, письменниця та викладачка письменницької майстерності, менторка  "Прописів", каже, що люди приходять на такі літературні курси з дуже різних причин. Хтось хоче довести іншим, чого вартий чи варта, хтось аби добитися слави і заробити грошей – таких мотивацій зазвичай не вистачає надовго. Хтось хоче навчитися працювати зі словом не задля художньої літератури, а інших суміжних галузей. А хтось просто любить пробувати щось нове – чи то гончарство, чи то письменництво. Це теж нечасто призводить до видання книжки. Натомість охочі поділитися власним досвідом через літературу та люди, які мають талант, але яким бракує інструментів для його втілення, після таких курсів мають усі шанси втілити свої задуми й видати книжку. 

"Літературні курси можуть дати середовище, з якого виростає сміливість пробувати себе далі, – говорить Галина Крук, – дозволяють і повчитися у досвідчених авторів і авторок, отримати відгук, залучити перших читачів, зрозуміти механізм написання і публікації книги. Саме після курсів літературної майстерності дебютували, наприклад, Дарка Піскозуб, Олена Лотоцька".

Петро Яценко каже, що йому на старті кар’єри в 2000-х бракувало літературних курсів як явища: "Мені свого часу дуже допоміг літературний журнал "Четвер", який був однією з небагатьох можливостей опублікуватися. 

Зараз можливостей більше, але сфера комерціоналізувалася, бо для курсів треба мати гроші, натомість літературні журнали вимерли як клас". 

 Галина Крук

Шлях другий: конкурси 

Богдана Неборак каже, що літературні конкурси можуть допомогти автору й авторці у два способи. По-перше, перемога приверне до дебютанта увагу, дасть змогу опублікуватися. Наводить як приклад найважливіший, на її думку, літературний конкурс для початківців видавництва "Смолоскип", в якому свого часу перемагали Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Ірина Шувалова, Мирослава Лаюк та інші. 

Або ж конкурс створить інфопривід, що спростить комунікацію з першим видавцем. Важливими є й нагоди для знайомства у літературно-книжковій сфері на фестивалях, ярмарках, літературних школах тощо.

Літературні конкурси для видання першої книги тривалий час були чи не єдиним інструментом для дебюту. Окрім "Смолоскипа" це, наприклад, "Гранослов", "Привітання життя", "Коронація слова". Деякі з них досі активні. Та наразі серед конкурсів є тенденція нішевості – наприклад, конкурси історичного оповідання, фентезі або ж художнього репортажу. 

Останньому жанру присвячений конкурс "Самовидець" видавництва "Темпора". Серед надісланих робіт обирають десятку найкращих, які виходять однією збіркою, а переможець чи переможниця отримують грошову премію і можливість видати власну книжку художніх репортажів – для більшості вона ставала першою. 

"Для "Темпори" важливо відкривати нові імена ― саме для цього і заснували конкурс. Завдяки "Самовидцю" відбулося кілька яскравих дебютів, серед них – книжки Віри Курико, Павла Стеха, Елізавети Гончарової.  

Загалом у своїй репортажній серії "Темпора" більше орієнтується на українських авторів і авторок, менше на перекладні книжки. Зазвичай після першої книжки люди лишаються в жанрі", – розповідає кураторка конкурсу Марія Семенченко.

 Марія Семенченко

Тим часом для поетів і поеток конкурси – часто чи не єдиний спосіб дебютувати в літературі. Яніна Дияк, програмна директорка поетичного конкурсу "Гайвороння", каже, що щороку до них надходить 400-500 заявок. Близько 60% учасників і учасниць – нові, тобто за 8 років конкурсу на нього подали свої вірші близько 3000 авторів і авторок.

"Це один з небагатьох шансів потрапити до портфеля флагманського видавництва. Поезії в Україні дуже багато. 

Не всі автори пишуть якісно, але це інша справа. Все ж у прозу зайти набагато простіше. 

Якби у нас була більш розвинена ніша літагентів, конкурси працювали б як платформа, що підсвічує цікавих авторів, серед яких потім обирають окремих для видання", – каже Яніна.

Наразі ж комунікацію з видавцями автори й авторки ведуть самостійно, надсилаючи готові добірки віршів. Проте видавництва або ж не цікавляться поезією зовсім, або не мають для неї місця у видавничому плані, або працюють лише з уже іменитими авторами й авторками, у чиїх продажах впевнені. 

Яніна Дияк зазначає, що при такому великому запиті видають замало книг – наприклад, "Гайвороння" видає дві збірки на рік. Та разом з тим конкурси і церемонії нагородження формують середовище людей, що продовжують змагатися, лишаються у літпроцесі, спілкуються. Іноді автори справді сприймають конкурс як свій літературний шлях і подаються рік за роком, поки не отримають виграш у вигляді книжки – так робив, наприклад, Ярослав Корнєв.

 Яніна Дияк

"У конкурсі перемагає хтось один, а усі решта нібито залишаються ні з чим. Але це не зовсім так – кожен здобуває певний досвід, може порівняти себе з іншими, зробити з цього висновки. Можна не перемогти, але запам’ятатися якимось своїм яскравим твором чи образом, це теж результат. 

Літературне середовище не замкнуте, туди можна потрапити і не треба засмучуватися через програш у конкурсі чи ставити на собі хрест через перші критичні зауваження. 

Це питання наполегливості й таланту – чи справді це тобі потрібне і чи ти готовий/а продовжувати, а чи здаєшся після першої невдачі", – додає Галина Крук.

Шлях третій: звернення до видавництва 

Ще один спосіб видати першу книжку – самому написати до видавництва. 

Богдана Неборак радить поставитися до цього напрочуд уважно, адже йдеться про те, кому довірити власний текст. На її думку, потрібно знати спеціалізацію та підхід видавництва або ж редактора, яким пропонуєте рукопис, і мати презентаційні матеріали — синопсис майбутньої книжки, декілька фрагментів тексту,  біографію автора й анотацію.

"Таким чином автор показує видавцеві, що ретельно підходить до свого матеріалу та розуміє, що пропонує. А ще економить час – свій і редактора – на розгляд рукопису. 

Не можна писати універсальний безособовий лист усім українським видавництвам, не можна пропонувати художню прозу видавництву нон-фікшн чи дорослу поезію – видавництву дитячої літератури. Кожен проект має свої місце, час та аудиторію, і завдання автора-дебютанта – поміркувати про це", – пояснює вона. 

 Богдана Неборак

Петро Яценко каже, що одна з головних проблем такого підходу – психологічний бар’єр: "Складно підійти до видавця і сказати, що хочеш видати книжку.

Тебе можуть просто відфутболити, і не всі зроблять це чемно. 

Така реакція може бути болючою для початківців будь-якого віку – а це ж не тільки юні автори та авторки, для дебютанта немає і не повинно бути вікової межі". 

На думку письменника, українські видавці нечасто погоджують публікувати надіслані авторами й авторками рукописи. 

Проте з нішевою літературою може бути інакше. Наприклад, Марія Семенченко з "Темпори" каже, що для їхнього видавництва є звичною практикою видавати готові рукописи або пропрацьовувати запропоновану ідею.

 Петро Яценко

"Ризики є, але вони не унікальні. Складно передбачити, чи добре купуватимуть книжку. В Україні це досі нішева література, яка має стале, але досить невелике коло читачів. 

По-друге, успішна робота над репортажною книжкою залежить не лише від автора. А й від того, чи вдасться знайти і розговорити саме тих героїв, доїхати у потрібне місце, втілити все заплановане, адже жанр не допускає жодних домислів і вимислів. Інколи буває, що концепція книжки змінюється вже під час роботи", – розповідає кураторка репортажної серії.  

Крім того, для написання репортажу часто потрібно вирушити в подорож. Видавництво за певних умов може оплатити частину витрат, але перевагу надасть усе ж тим, хто вже мають книжки. Хоча і з дебютантами такий сценарій можливий. 

Загалом же Марія Семенченко каже, що за чотири роки її роботи видавництво не оплачувало тривалі поїздки. Як готові рукописи свої перші книжки надіслали видавництву Ярослави Куцай про Ісландію і Ольги Карі про Вірменію, що не були переможницями конкурсу "Самовидець". 

Щоб видати книжку в "Темпорі" не через конкурс "Самовидець", охочі спершу подають тему, потім пишуть синопсис, де вже вказують героїв і більш конкретну ідею.  

"Дебют – це ризик, але і можливості для нас, – каже Марія Семенченко. – У нас поки не так багато українського літературного репортажу, і тому кожне нове ім’я, нова книжка – посилюють фундамент цього жанру в Україні. В авторів, які хочуть працювати з репортажем, є одна велика перевага – вибір теми. Практично будь-яка тема, яка зацікавить автора, – вільна. Просто бери і пиши, а редактор допоможе в роботі над майбутньою книжкою". 

Про важливість роботи редактора розповідає і Ольга Дубчак, співзасновниця видавництва "Віхола", що спеціалізується на нон-фікшн: "Принципова різниця між написанням художньої літератури і нон-фікшн у тому, що її створює не тільки автор чи авторка – це багато в чому допомога видавництва і редактора. 

Наші автори-початківці не мають потужного досвіду написання книжки, тому видавництво може порадити фокус-теми, структуру книжки, провести моніторинг уподобань цільової аудиторії. 

У художню літературу так не втручаються. А для нон-фікшн це нормально, це світова практика". 

Видавництво "Віхола" наразі єдине в Україні, що спеціалізується на роботі саме з українськими нон-фікшн авторами й авторками. Раніше серед видавців побутував стереотип, що нон-фікшн повинен бути тільки зарубіжним, а вітчизняним авторам і авторкам немає про що сказати. Тож наразі їм передусім бракує популярності.

 

"Основна проблема в тому, що наших авторів і авторок ніхто не знає. Ми почали з блогерів, що вже мають аудиторію, а потім плануємо перейти до ще не відомих імен", –каже Ольга.

Редакторка також зазначає, що серед авторів і авторок поширений страх того, що за видання книги треба буде заплатити. Таке теж трапляється, але, за її словами, за справді вартісні ідеї видавництва платять, пропонують гонорари, роялті. 

Наразі видавництво переважно саме звертається до авторів і авторок. Декого доводиться переконувати, що їм це під силу, пропонувати допомогу на всіх етапах. Також "Віхола" постійно отримує рукописи – на сайті для них є спеціальна кнопка. Проте серед них нечасто трапляється щось вартісне. 

Ольга Дубчак каже, що наразі українському ринку бракує власної мотиваційної літератури та "історій успіху" окремих компаній чи людей. Вважає, що саме з цих тем наразі можна стартувати українським авторам і авторкам. 

Шлях четвертий: літературні агенти

Спростити видання першої книжки могли б літературні агенти й агентки, проте ця ніша в Україні практично порожня. Тоді як на англомовному ринку, за словами Богдани Неборак, практично неможливо отримати контакт з видавцем без участі такого фахівця. Саме він чи вона пропонує текст видавництвам. "Познайомитися з агентом та редактором не так просто, – говорить Богдана Неборак, – автори й авторки платять за доступ до професійних подій і тренінгів, аби там отримати можливість представити себе особисто і докладають зусиль, щоб їх запам’ятали". 

Остап Микитюк, співзасновник і колишній учасник літературної агенцї "OVO", що працює переважно з початківцями і початківицями, каже: "У нас ринок літагентів тільки зароджується, бо так диктує ринок: наприклад, для просування українського автора закордонні видавництва просили контакти літагента. Це важлива ланка, до якої ми трохи запізно прийшли, хоча відомі письменники – Макс Кідрук, Андрій Курков – уже мають менеджерів. Ще 2-3 роки тому ми не мали культури звернення до літагентів". 

Функція літературного агента – спростити комунікацію між автором чи авторкою і видавництвом. Це також пришвидшує публікацію книжки. Літературний агент першим вичитує і редагує текст, шукає видавництво, працює зі слабкими місцями в тексті, організовує промокампанію, комунікує з медіа. Для початківців і початківиць, що можуть болюче сприймати відмову, звернення до літагентів корисне ще й тому, що ті аргументують "ні" і пояснюють, як покращити текст, – видавці ж цього часто не роблять. 

 Остап Микитюк

"Літагенти мають широку базу контактів, знають, що в тренді, можуть "причесати" текст, ― пояснює Остап Микитюк. ― І саме тому в молодих авторів і авторок виник запит на них. Так само у певний момент літературні менеджери почали обговорювати необхідність цієї ланки". 

Коли Остап Микитюк з двома коліжанками створили "OVO", наштовхнулися на супротив видавців – ті спершу сприймали їх як конкурентів. Проте з часом стало зрозуміло, що для великих видавництв, до яких щороку надсилають кілька тисяч рукописів, це радше вигідно, адже літагенція ще й відсіює неякісні тексти. Тепер видавці й самі звертаються до літагентства, що має певний набір текстів, які можуть задовольнити жанровий чи тематичний запит аудиторії.  

Остап Микитюк пояснює, що зазвичай першу оплату літагент отримує за рецензію на текст. Якщо вирішує, що текст вартісний, іде з ним до видавців. У разі відмови видавця автор чи авторка нічого не платять літагенту, проте коли книгу таки беруть у друк, вони домовляються про відсоток від прибутку – зазвичай це 15-20% від гонорару для літагента. Також окремо оплачують послуги з маркетингу, пошуку редактора. Проте ці моменти можуть різнитися. 

Шлях п’ятий: самвидав 

Інший спосіб видати книжку в Україні – це самвидав. Тобто видання книги автором чи авторкою за власний кошт. Та справа в тому, що видати книжку – це не означає здійснити літературний дебют у повному значенні цих слів. 

"Не є проблемою знайти видавництво, в якому можна видати свою книжку за гроші, але це не є гарантією входження в літературу, – говорить Галина Крук. – Адже автора чи авторку мусять помітити між рештою книжок, що з’являються. Треба потрапити під приціл критики, читацької уваги, інакше є ризик видатися "в нікуди"".

Галина Крук пояснює, що у недосвідчених авторів і авторок є ризик співпраці з видавництвом, що не має належної репутації, виходу на потрібну аудиторію, вміння просувати художню літературу певного жанру або ж і зовсім спеціалізується на іншій літературі. 

Крім того, малі видавництва можуть не співпрацювати з книжковими мережами, тобто продавати і просувати книжку надалі треба буде авторові чи авторці: "Краще надсилати синопсиси у видавництва, що вже видавали книжки подібного жанру чи тематики. Ринок не обмежується десятьма найбільшими видавництвами, іноді краще шукати невелике видавництво, що спеціалізується на певній тематиці – скажімо, фантастика, фентезі чи історичні романи". 

Шукати спеціалізовані видавництва вона радить, наприклад, через каталоги, які створюють до книжкових подій – там перераховані адреса, сайт, контакти видавництв, що беруть участь у ярмарку, виставці чи форумі. А на самій події часто можна підійти на стенд і роздивитися асортимент видавництва, якість поліграфії, ставлення до виданих авторів тощо. 

Петро Яценко каже, що самвидав зараз – це розвинена мережа, де є окремі платформи для пошуку редакторів, коректорів, рецензентів. Також самвидав добре спрацьовує для блогерів і блогерок, що вже мають свою аудиторію, якій можна продати книжку. 

"Основне питання у самвидаві – це гроші, але для цього можна використовувати спільнокошт, – пояснює письменник. – Я вважаю, що такий підхід – це прекрасно. Але нам, письменникам загалом, бракує єдиного каналу комунікації з ширшою аудиторією. Ми всі ніби у своїй бульбашці". 

Натомість бульбашка самвидаву серед поетів і поеток – звична справа. Яніна Дияк вважає, що бум самвидаву у поетичній спільноті спричинила відсутність інтересу від великих видавництв: "Поезія комерційно невигідна, тож переважно ще не відомим поетам і поеткам лишаються локальні видавництва, альманахи і самвидав. До того ж, ринок продиктував перехід поезії у "соцмережеве підпілля", і тепер навколо авторів і авторок утворилися маленькі онлайн-спільноти". 

Що робити? 

Для того, щоб видання першої книжки в Україні стало менш складним процесом, є кілька порад. 

Яніна Дияк, наприклад, зауважує брак курсів поетичної майстерності, що, наприклад, розвинено у США: "Україні такі курси зараз дуже потрібні. Автори й авторки повинні навчитися не тільки писати якісні тексти, а й розуміти, що далі з ними робити. Курси повинні стати шляхом до літератури". 

Петро Яценко вважає, що треба створювати більше резиденцій і для українських, і для іноземних авторів-початківців в Україні, давати гранти на оплату курсів з письменницької майстерності.

"Резиденція дає час і спокій для роботи над текстом. А для початківців важливе ще й менторство – тобто можливість отримати відповідь на запитання і підтримку на цьому складному шляху. Інститут кураторства повинен бути престижним і відповідальним, оплачуваним, адже це серйозна робота", – додає він.

Інша проблема наразі ― популяризація літератури. Петро Яценко вважає, що доречно було б створити, наприклад, літературне телешоу для роботи з широкою аудиторією та змінити ставлення до письменників ще на етапі шкільної програми.

Галина Крук також вважає проблемою брак поінформованості та системності: "Літературна інфраструктура дуже недорозвинена в Україні. Ми не маємо часописів, журналів, багато інформації існує тільки в мережі. 

На сайтах, наприклад, "Літцентр", є окремі поради й контакти, так само вони є в розсилці Українського ПЕН. Але добре було би мати окремий ресурс для початківців з інформацією про тренінги, курси, школи, поради з авторського права. Є чимало популярних книжок чи теоретичних порадників, як писати, але неможливо навчитися грати на скрипці, просто споглядаючи гру інших ― з літературою так само, без практичних вправлянь нічого не вийде"

Оксана Расулова, спеціально для УП.Життя.

Титульне фото mizar_219842/Depositphotos.

Вас також може зацікавити:

Букерівська премія назвала 6 книг, які змагатимуться за перемогу цьогоріч

Що не так з українським ринком книг і чи можна його "вивести у світ". Британська експертна оцінка

Інститут чужої книги: кілька думок щодо поповнення бібліотек

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.



powered by lun.ua