"Справжнє свідчення з України": у Каннах показали фільм режисера, який рятував українців від війни

Цьогоріч на Канському кінофестивалі України помітно менше – в основних програмах жодного українського фільму, Президент Зеленський вже не звертається до його відвідувачів. Обмежились читанням вірша Лесі Українки від Катрін Деньов. Російське вторгнення в Україну не відображено у програмі – організатори фестивалю вирішили, що їм досить політики.

Читайте УП.Культура у Telegram

Тим ціннішим там став прем’єрний показ документальної стрічки "Звідки куди" (In the Rearview) Мачека Хамела. Польський режисер сам сів за кермо евакуаційного бусика і його камера оповідає історії пасажирів, яких він рятує.

Показ відбувся в рамках програми Cannes ACID – Асоціації незалежного кіно та його розповсюдження. Разом з показом команда фільму провела акцію на підтримку України.

Катерина Шипко спеціально для УП.Життя розповідає, як складну історію з української війни сприйняла фестивальна публіка Канн.

Старий кінотеатр Cinema des Arcades у самому центрі Канн навпроти набережної Круазет. Зала на триста глядачів приймає програму незалежного кіно. Черга із продюсерів, дистриб'юторів та режисерів змішалася із гламурними відвідувачками, які прийшли по запрошенню. Щоб пройти до входу, треба пройти повз плакат із Гаррі Поттером – так у Каннах вшановують річницю виходу своїх найвідоміших стрічок... За сорок хвилин до показу кінозала заповнена вщент. ... Розмови серед глядачів точаться переважно про бізнес-справи. Люди планують наступні після кіно зустрічі.

"Це дуже сильний проект, свіже та справжнє свідчення з України", – анонсує Ваніна Він'яль, представниця Асоціації незалежних кінематографістів Франції, у програмі яких демонструється стрічка.

З перших кадрів ми потрапляємо всередину евакуаційної машини, що везе кілька родин із Соледара до Покровська. Наступні 80 хвилин ми із переднього крісла так і будемо підглядати за їхніми історіями.

"Що ви залишили?" – питає режисер за кермом автомобіля.

"Щи ми залишили? Корову, речі.." – починає розмірковувати пасажирка. – "Все залишили! Дім!" – обриває чоловік біля неї. В очах у них сльози.

Кадр з фільму "Звідки куди"

Пасажири змінюють один одного, на місце стареньких пар сідають мами з немовлятами, втомлені чоловіки везуть дітей на зустріч до родичів, які опинилися в інших містах. Юні школярки пошепки розповідають історії про згвалтування російськими солдатами. Жінка з Маріуполя спокійно описує, як змушена була залишити тіло померлої мами у квартирі, що згоріла.

За вікном амтомобіля в той час змінюються кладовища обгорілої техніки та машин, розбиті села та українські КПП. Типові звуки заміської природи – спів пташок та дзижчання комах – переривають глухими звуками бомбардувань, що відбуваються десь по сусідству. Покладаючись на інтернет зв'язок, що постійно обривається, та телефонних помічників, Мачек навігує між подвірями, в яких підбирає все нових і нових пасажирів.

"Найбільш цінне вам віддаю, їдьте, – каже про свою родину на прізвище Заєць чоловік. – Все буде добре. А я завтра в армію".

Кадр з фільму "Звідки куди"

Дорогою діти вигадують гру – рахувати стежки вздовж лісу, по яких пройшов російський танк.

"Ти знаєш що означає "перейматися"? – Ні. – Це коли бабусі страшно, що на твій дім впаде ракета", – семирічна пасажирка розповідає чотирічному Сашкові, що опинився разом із нею в салоні авто.

П'ятирічна Софія з величезними карими очима тримає в руках папірець з телефоном мами, яка розповідає про літаки, що бомбили її місто. "А що ж буде, як бомба влучить?" – переймаються сусідки. "Ми просто помремо, і все", – спокійно констатує дівчинка.

"Дивіться, який красивий захід сонця! Схоже на зарево від палаючого будинку, в який влучило і він горить. До самого ранку горить. А ти і допомогти не можеш", – говорить Лариса. Жінку, яку команда фільму забрала із Запоріжжя, 20 днів провела в окупації у Маріуполі.

Кадр з фільму "Звідки куди"

"Вам у будь-яке місце у Польщі?" – запитує нових пасажирів Мачек. "Там, де безпечно" – "Там скрізь безпечно", – перемовляються пасажирки.

Під час усього перегляду атмосфера у залі дуже напружена. Я вглядаюся у обличчя глядачів, які ні на секунду не відводять очі від екрану.

З останніми кадрами титрів у залі западає абсолютна тиша, що змінюється гучними аплодисментами. Вони тривають сім хвилин, вітаючи нового і нового члена знімальної команди.

"Це кіно про життя. Про нас. І про смерть", – констатує один із гдядачів.

В очах декого бринять сльози. Замість того, щоб бігти на наступні покази, як заведено на фестивалі, майже всі залишаються сидіти у кріслах.

Фото надане пресслужбою

Мій сусід каже, що побачив справжній документ, який має потрапити до суду про російські злочини. Інший французький глядач ділиться, що мало що розумів про війну в Україні з занадто коротких теленовин, і лише зараз зрозумів весь масштаб трагедії, яку принесли росіяни.

"А ти бачив цих дітей? Щоб малі так говорили..", – чую на виході з зали. "Я взагалі не знав, що так багато дітей постраждало".

"Я думав, що тварин у таких випадках лишають, а там жінка всіх своїх котів везла", – перемовляються інші.

"Я бачив всі ці гігантські затори на кордоні по телевізору. Але ніколи не думав, що потраплю всередину цієї машини", – кажуть режисерові глядачі.

Камера у автомобілі служила справжнім помічником. "Люди хотіли говорити, а ми хотіли їх слухати", – говорить режисер.

Фото надане пресслужбою

"Треба було бути делікатним та обережним, тому що, звичайно, багато наших пасажирів перебувають у шоковому, стресовому стані", - додає оператор Юрій Дунай. Він був єдиним українцем у знімальній команді.

На прем'єру він приїхав з Києва, і каже що дисонанс між українською столицею та залитою сонцем фестивальною рів’єрою його не полишає ні на хвилину. Але він хоче донести до людей, що відбувається недалеко від них, у тій-таки Європі.

"Дуже часто документальні фільми свого роду паразитують на проблемах. При бажанні завжди можна знайти війну, страждання, біль – і транслювати це в середовище, яке не потерпає від війни. І, звичайно, це стовідсотково приверне увагу. Але унікальність цього проекту в тому, що ми були не просто абстрактними спостерігачам, а були учасниками процесу порятунку і допомоги людей".

З командою ми зустрічаємося у малолюдному кафе біля набережної Круазет. За стіною, у сусідньому закладі, посеред дня триває вечірка, де напівоголені танцівниці розважають публіку у дорогих діамантах.

"Життя абсурдне", – говорить член команди, перекрикуючи музику.

Команда фільму у Каннах. Фото надане пресслужбою

"Це тільки ззовні так виглядає, – пояснює режисер фільму. У нього атмосфера довкола не викликає великого дисонансу. – У перебуванні в Каннах зараз є трохи сюрреалістичний присмак. Але крім людей, які приїжджають сюди святкувати життя, тут є багато інтелектуалів, кіноманів. Ми привезли фільм, який має подивитися максимальна кількість людей. І я вірю, що ми зможемо використати цю можливість по-максимуму".

Свою першу поїздку до українсько-польського кордону Мачек Хамела здійснив на третій день повтомаштабного вторгнення. Майже місяць у транспортному хаосі він курсував від українських прикордонних сіл до кордону Польщі та назад.

Першу евакуаційну експедицію вглиб України Мачек здійснив у напрямку окупованого тоді Макарова:

"Це був перший раз, коли я підібрався настільки близько до лінії фронту. Нам було дуже важко проходити через КПП. У нас не було спеціальних документів, лише лист від церкви про те, що я переводжу гуманітарну допомогу. Багато часу йшло на те, щоб вмовити людей пустити мене туди, кудя я мав намір проїхати".

Каже, що без інтернету і точної інформації навіть не міг орієнтуватися, чи перебуває на підконтрольній Україні території, чи заїхав на захоплені росіянами вулиці:

"Власниця будинку вийшла до нашої машини зі святою водою, пляшку з якою ховала під пальто, та окропила машину перед від'їздом. У той момент мене осяяло в якій небезпеці ми всі перебуваємо. У момент, коли краплі цієї воли торкнулися лобового скла, я усвідомив, що все відбувається по-справжньому і я маю бути дуже обережним".

Кадр з фільму "Звідки куди"

За пів року, які тривав проект, їм вдалося вивезти 400 людей.

Із закордону процес евакуації координувала Ксенія Марченко. Вона вишуковувала родини, які потребували допомоги, через соціальні мережі та направляла до них рятівний автомобіль:

"Це історія про те, коли ти зачиняєш двері, сідаєш в машину та їдеш в нікуди. Наше кіно про цей момент прощання і майбутнє, якого ти ще не знаєш. Я бачу в фільмі дуже багато надії, трошки щастя, але великий сум і біль, напруження в очікуванні. Нам важливо, щоб глядач зрозумів ці переживання. Я не люблю вислів "українські біженці". Для мене це українці, які рятуються від російських бомб".

Ксенія розповідає, що деякі родини не давали своєї точної адреси із остраху, що група не доїде до них. Але вони намагалися допомогти всім:

"У соцмережах ходив міф про те, що кава по дорозі на заправках коштує 500 гривень. Ця інформація гуляла чатами. І деякі люди боялися виїжджати, бо думали що навіть не можуть дозволити собі поїсти по дорозі".

"Люди приймали цей ризик і сідали в машину до незнайомця. Мачек для них був маленьким шматочком Польщі, якій можна довіряти".

Ксенія впевнена, що їхнє кіно пояснює Європі, як це, коли твоє життя перебуває під загрозою, і спонукає допомогти. Після прем'єри фільму у Варшаві до них підійшов чоловік, який сказав, що хоче купити для нас дві машини.

"Європейці можуть виключити новини, не купити газети – і прибрати війну зі свого повсякдення. А українці цього зробити не можуть", – підсумовує координаторка.

Прем'єра фільму в Каннах. Фото надане пресслужбою

"Сподіваюся, що люди, які побачать цей фільм тут – вони зможуть це донести далі", – говорить і Лариса Сосновцева. Героїня фільма, яка на екрані милується заходом сонця, 20 днів прожила в окупації у Маріуполі. У місті жінка працювала на митниці порту. "А тепер порту немає", – говорить вона. Каже, що стоячи між двома стінами або ховаючись у підвалі, кожного дня вела щоденник. Тепер він прикріплений до її свідчень про злочини росіян, які вона давала міжнародним слідчим.

Я пропоную Ларисі прогулятися пляжем, але вона відмовляється.

"У мене є своє море. У Маріуполі", – каже вона.

Майже рік жінка живе у Франції, але кожного дня мріє повернутися додому. Згадує великі фонтани та нові відремонтовані вулиці Маріуполя. Найбільше їй хочеться знову жити власним життям:

"Я вперше дивилася фільм, і все згадала. Я все це пережила. Звісно я відчуваю біль і відчуття ненависті до всього руського миру".

Та на фестиваль вона поїхала підримати друзів – так вона тепер називає знімальну команду:

"Я не думаю, що люди розуміють, що в Україні відбувається війна. Особливо молоді.Тому що у них немає такого досвіду, у них не було війни з часів Другої світової. Але ми теж раніше не розуміли інші війни. За це їх засуджувати не треба. Треба пояснювати".

"Для мене це не просто фільм. Це складний досвід моєї нації. Десять мільйонів людей зараз живуть не в себе вдома. І всі ці переїзди автобусами, машинами, вони тривають. Дуже важливо, щоб міжнародна аудиторія отримала цей досвід через цей фільм", – погоджується з цією думкою і продюсерка проекту Анна Паленчук.

Принести трохи українського досвіду на морське узбережжя команда спробувала й іншими методами. Обгорілу та прострілену – таку червону доріжку вони постелили у центрі фестивалю. Килим із деокупованого села Лукашівка на Чернігівщині вони провезли крізь кілька країн, аби постелити біля найвідомішого у ці дні червоного хідника.

"Ми нагадуємо людям, що війна триває, люди помирають, а будинки бомблять. Потрібно продовжувати підтримку України, щоб виграти війну", – говорить Мачек.

Килим з села Лукашівка (Чернігівщина) та команда фільму "Звідки куди"

І хоча на набережній Круазет килим привертає увагу перехожих лише на кілька секунд, за увагу кіноглядачів команда не переживає.

"Ми намагалися зробити універсальну історію, яка стосується не лише війни в Україні, але яка могла трапитися під час будь-якої іншої війни будь-де у світі, – підсумовує Мачек. – Я гадаю, цей досвід, коли стаєш біженцем, стан в якому ти перебуваєш, коли ти щойно залишив свій дім, але ще не перетнув кордон, цей стан переживають всі біженці у всіх війнах".

"Всі ці машини з українцями на кордонах – вони більше не анонімні. Це не просто машини, що застрягли у заторі. В кожній з цих автомобілів відбувається особиста драма родини, вона розгортається просто під час цієї поїздки, в яку вони змушені вирушити. І коли ми заглядаємо всередину, ми бачимо що ці люди їдуть із Маріуполя, з сіл довкола Бахмуту. І всі вони чимось пожертвували, і всі вони залишили когось рідного позаду. Моя найбільша надія – що цей фільм підштовхне діяти тих людей, які раніше ніколи не думали, що ця війна стосується їх".

У Каннах показали фільм про евакуацію українців. Фото надане пресслужбою

Коли ми вже йдемо з фестивалю, Лариса говорить мені, що вирішила, що має триматися. І перетворити свій щоденник на книгу. "Я сильна і маю жити далі", – каже українка.

Робота знімальної групи "Звідки куди" теж не завершується.

"Звісно, я завжди буду повертатися в Україну. Минулого року вона стала моїм другим домом. Я досі допомагаю евакуйовувати людей із Запоріжжя, ми допомагаємо збирати гроші на це, купувати автобуси. Я буду це робити, поки війна не закінчиться", – обіцяє Мачек.

Читайте також: "В Європі наші історії про війну споживають між світським прийомом і вечерею". Режисер Максим Наконечний про "Бачення метелика" та маскульт в українському кіно

Реклама:

Головне сьогодні