"Ми в ЗСУ вірили більше, ніж в Бога": Ukraïner видає збірку репортажів з деокупованих територій

Реальні історії людей і регіонів оповідає нове видання Ukraïner "Деокупація. Історії опору українців 2022". У репортажах зібрані свідчення партизанів, які боролися на боці батьківщини, і колаборантів, які після визволення опинилися у становищі зрадників.

Репортаж зараз певно найважливіший жанр, у якому працюють професійні журналісти і письменники. Поки ти не можеш писати художню літературу, треба фіксувати дійсність, записувати історії всіх тих, хто так чи інакше спричинився до визволення державних територій або став жертвою російського насилля.

Читайте УП.Культура у Telegram

Важливіше опору тільки перемога

Основний меседж автора Богдана Логвиненка: щоб ЗСУ швидше звільнили ваше село чи місто, потрібно долучатися до опору і підпілля. Історії українців з книжки "Деокупація. Історії опору українців 2022" вражають. Чоловіки, жінки і діти фотографували ворожу техніку і позиції, передавали інформацію про кількісний склад ворога, і створювали русні різні неприємності: то пальне зіллють, то танк вкрадуть, то боєприпаси передадуть ЗСУ.

Очевидно, що люди, які знаходяться в окупації досі, не можуть дізнатися про подвиги своїх співвітчизників. Вони навіть переконатись у тому, що родичі живі, не можуть. Але для інших (тих, хто може її купити і прочитати) ця книжка стане і великим натхненням, і страшним болем.

Богдан Логвиненко почав робити репортажі з квітня 2022 року, бо саме тоді стартували звільнення сіл і містечок. Про деокупацію Київщини оповідають місцеві партизани і небайдужі громадяни. Вони розказують, як дружно захищали підступи до столиці, як зривали мости і дамбу на річці Ірпінь, як зрештою, річка вийшла з берегів і перекрила шлях оркам, а Київ був врятований.

Богдан Логвиненко в деокупованому Лимані. Фото: logvynenko / Instagram

Ці історії плавно перетікають у найбільший, напевно, шок українців і всього світу. Я про Бучу, Гостомель та Ірпінь. Перефразовуючи відомого філософа Теодора Адорно, питаємо, чи можливе мистецтво після Бучі? І одразу відповідаємо, що мистецтво можливе, але не в довоєнній формі. Єдиний адекватний жанр – репортаж, який не вигадує і прикрашає, а фіксує реалії. Богдан пише:

"Буча й Ірпінь були першими містами-жертвами нинішньої повномасштабної війни, на прикладі яких увесь світ побачив, що таке російська окупація. Сотні невинно вбитих, зґвалтованих, полонених і закатованих. Сюди досі найчастіше приїжджають світові лідери, аби на власні очі побачити наслідки російської присутності".

Тут вже не до сміху і позитивних історій дядьків з пузцем та вусами про те, як вони давали відсіч русні й допомагали своїм хлопцям. Це шок від дикості та нелюдяності російської армії, росіян як істот. Після Бучі, Ірпеня і Гостомеля будуть ще Харківщина і Херсон з катівнями, Балаклія й Ізюм, де кати не встигли прибрати сліди злочинів. І люди – вони почали свідчити у правоохоронні органи, передавати інформацію про кривдників ЗСУ і ГУР, а ще гучно говорити про звірства в інтернеті, щоб увесь світ пам'ятав, проти кого ми боремося.

Темне минуле і колабораціонізм

Про це під час визволення ми думаємо найменше. Щастя, коли бачиш своїх людей і розумієш, що вони тепер вільні, сильніше, ніж будь-яка помста. Але вона є. Про неї розказують герої репортажів Ukraïner'а. Перша історія про чоловіка-колаборанта, який після відходу русні залишився в селі, але потім зник. Репортеру тут натякнули на самосуд. Чи добре це, чи погано важко відповісти, бо окрім державних законів ще діють закони людські.

Над Херсоном український стяг підіймав Сергій. Його історія доводить, що національна свідомість – річ набута. Богдан про нього пише:

"Сергій був у підрозділі "Беркут", який під час Євромайдану в 2014 році бив і вбивав протестувальників. Під час Революції Гідності проросійський президент Янукович утік до Росії. Ця ж країна невдовзі розпочала війну проти України, щоб завадити їй інтегруватися до цивілізованого світу. Хтось із "Беркута" втік до Росії, хтось сів на лаву підсудних, але є й такі, як Сергій – хто пішов захищати країну від зовнішніх ворогів, маючи темне минуле в підрозділі, що був відомий боротьбою із "ворогами" внутрішніми".

"Темне минуле" не тільки в бойовика Сергія. Автор не називає село, про яке мова (можливо, це Слобожанщина). Але розказує про тутешню вчительку Марію. Жінка чи то колаборувала, чи то волонтерила для своїх. Після деокупації її не судила держава, бо зради як такої не було. Проте через те, що Марія сумлінно передавала інформацію росіянам, вони дістались до її односельчанина-АТОвця Івана. Його немає більше ніде, крім списків зниклих безвісті.

Історії з книжки "Деокупація. Історії опору українців 2022" вражають. Фото: Ukraїner

Це штовхає Богдана на роздуми:

"Геноцидна війна, яку росіяни роками ведуть проти українців, завжди частково здійснювалася руками самих же українців. Свідомо або несвідомо, маючи вибір або ні, українці ставали до лав Червоної армії, що боролася з УНР; очолювали колгоспи і грабували (тобто розкуркулювали) своїх односельчан; деякі українці, які опинилися в Криму й на Донеччині, зараз воюють в армії Росії проти своїх же. Серед моїх друзів є точно двоє, чиї батьки – в армії так званої ДНР. Тоді як син одного з них – у лавах ЗСУ. Вони мають усі шанси зустрітися на полі бою. Це картинка, яка важлива Росії, аби довести, що в Україні – так звана громадянська війна. Утім, без участі Росії нічого з переліченого не сталося б. Ця країна завжди несла смерть на українську землю і продовжує це робити, залучаючи тих, кого вдасться переконати: грошима, пропагандою, владою або вседозволеністю".

Ці короткі історії – лише один відсоток того, що автор і його респонденти розказують у цій книжці. А ще в українців трохи зміниться романтичне уявлення про деокупацію, бо вона відкриває двері у невідомість російської жорстокості й сваволі.

Будьте обережні, коли сідаєте читати цю книжку, вона здатна викликати сльози.

Читайте також: "Ми запропонували війні себе самі": солдатка Ярина Чорногуз видала збірку поезій прямо з передової