Протиотрута. Пам’яті Вікторії Амеліної

Протиотрута. Пам’яті Вікторії Амеліної

Вона відмовила мені останній раз минулого тижня. Я вмовляла її писати для Української правди свої спостереження з поїздок на деокуповані та прифронтові території. Українському інфопростору бракує твого сильного, важливого і виваженого голосу, казала я їй. Але Амеліна (так я її називала – за прізвищем) була непохитна: "Пробач. Якщо це трохи прояснить ситуацію, я цього тижня відмовилась виступати в Кельні"...

Сьогодні письменниці Вікторії Амеліної багато в українському інфопросторі, але її живий голос згас назавжди – вона померла в лікарні від поранення, яке спричинив російський ракетний удар по краматорському кафе 27 червня.

Тоді, тиждень тому вона назвала мені три причини, через які не може писати в українські видання. По-перше, найбільше сил в неї йде на поїздки прифронтовими територіями – чи у складі польових місій Truth Hounds, щоб фіксувати воєнні злочини росіян. Чи у складі Українського ПЕН, щоб підтримувати культурні спільноти на деокупованих територіях. Чи супроводжуючи туди групи закордонних колег. Як це було цього останнього разу – Вікторія поїхала на Донеччину з колумбійськими письменниками після їхнього спільного виступу на ХІ Книжковому Арсеналі.

По-друге, треба до кінця літа закінчити книжку, яку вона пише англійською мовою на замовлення британського видавництва.

По-третє, вона і так багато пише публіцистики, але для закордонних медіа – адвокатуючи міжнародний трибунал для Росії та інформуючи про її злочини, які фіксує. І веде англомовний Twitter на 37 тисяч підписників.

ВІДЕО ДНЯ

"Менше пишеш в Україні – менше хейту. Тут все отруйне", – написала Амеліна в нашій останній переписці. Звучить мені й досі – як вирок.

Поки залишалась надія на її порятунок, я весь час міркувала над цими словами. Вочевидь, "тут все" отруєне війною. І це – та найжахливіша руїна, яку залишають по собі росіяни у цій бійні.

Здається ще трохи, і ми всі зваримося в ненависті, яку продукують звірства окупантів. Їх вже неможна ненавидіти більше. Може тому ми так часто виливаємо отруту ненависті на своїх, переважно на тих, хто найменше цього заслуговує. Не розуміючи, якою вбивчою ця отрута є.

Вразливість, чуйність і людяність – Амеліна зробила їх інструментом у своїй особистій боротьбі проти росіян. Ця тонка людина була водночас мужньою і витривалою: фіксувала жахіття російських злочинів впритул до небезпеки самій стати їх жертвою.

Вікторія як могла уникала української публічності, спостерігаючи, які хвилі хейту розганяються на вислови і дії її колежанок по правозахисній та волонтерській роботі. Можливо розуміючи, що найменша така хвиля від своїх підкосить її здатність боротися.

Проте їй вистачало сил насміхатися з росіян, які "нагороджували" цькуванням українців. Чого лише варта її футболка Cruel Ukrainian Writer! Амеліна зробила її після того, як російська журналістка Маша Гессен назвала українських письменників, що відмовились брати участь в одному з нею американському заході, "жорстокими".

Фото з Facebook-сторінки Вікторії Амеліної

В ці дні я міркувала, як зробити голос Амеліної почутим, але захистити її від потенційної небезпеки. Сьогодні вночі моя надія згасла. Я вже не зможу взяти в неї інтерв’ю, вмовити на колонку, вона більше не напише мені ані слова в месенджер.

Тож, мені доведеться послуговуватись лише тими словами, що вона вже написала. Я хочу, щоб вони стали моєю особистою протиотрутою, пам’яткою, стікером-нагадайкою: Ти можеш бути критичною і залишатися при цьому чуйною. Ти можеш ненавидіти росіян, але при цьому любити життя. Не давай росіянам знищити нас зсередини.

Амеліна вже не напише жодного вірша і не закінчить свою книжку англійською для британського видавництва. Тож, доведеться звертатися лише до тих текстів, які вона встигла написати за свої такі болюче короткі 37 років життя. І писати з них свої стікери-нагадайки. Наприклад, з цього:

Цифри втрат нашої армії засекречені
До кінця війни цифр не буде
Буде сусід, чоловік дивачки,
яка саджала червоні квіти
Друг, який нікого не попередив
Викладач, якого ми так любили
Та дівчинка, яка усіх дратувала
Художник, який завжди всім подобався
але здається, любив ту дівчинку
В ім'я державної таємниці
Клянуся, я загиблих не рахуватиму
Не рахуватиму до нестями
І до кінця війни
(Насправді я починала – збилась)

Вікторія Амеліна – письменниця та громадська діячка, членкиня Українського ПЕН. Засновниця Нью-Йоркського літературного фестивалю в селищі Нью-Йорк Бахмутського району Донеччини.

Вікторія з хусткою Нью-Йоркського літературного фестивалю в селищі Нью-Йорк, Донеччина. Фото з Facebook-сторінки Амеліної.

У рік початку повномасштабного вторгнення Амеліна приєдналася до польових дослідників воєнних злочинів Росії в команді Truth Hounds – організації, яка протягом останніх восьми років документує порушення прав людини в країнах Східної Європи та Центральної Азії.

Саме Вікторія знайшла воєнні щоденники вбитого росіянами харківського письменника Володимира Вакуленка і опікувалась їх публікацією.
Брала участь у благодійних поїздках на деокуповані та прифронтові території письменників-членів Українського ПЕН.

Як письменниця дебютувала в літературі з романом "Синдром листопаду, або Homo Compatiens" у 2014 році, який увійшов у тогорічний рейтинг "ЛітАкцент". Того ж року Вікторія стала Лавреаткою національної премії Коронація Слова.

За наступний роман "Дім для дома" Вікторія отримала премію Джозефа Конрада. Також роман "Дім для Дома" увійшов до короткого списку літературної премії Європейського Союзу – Міста Літератури ЮНЕСКО. 2021 року була номінована на Літературну нагороду Центральної Європи Angelus.

Прощання з Вікторією відбудеться 4 липня у Києві о 12:00 в Михайлівському золотоверхому соборі. У Львові 5 липня відбудеться чин прощання у Гарнізонному храмі Святих Апостолів Петра і Павла, о 16:00 – поховання на Личаківському цвинтарі.

Реклама:

Головне сьогодні