Деколонізація українського Півдня: не мета, а засіб

Цього липня набув чинності Закон України "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії". Чи стане він дієвим інструментом, щоб повернути українцям вкрадену Росією історію?

Чи може повторить долю так званих "декомунізаційних законів", які допомогли приховати радянські топоніми та символіку, проте великих зрушень у переосмисленні радянської історії та спадщини не спричинили.

Історик Роман Кабачій аналізує це на прикладі міст та селищ українського Півдня спеціально для УП.Життя.

"Деколонізаційний" закон ухвалили в березні цьогоріч, і з великою долею вірогідності він не мав шансів, якби не повномасштабне вторгнення Росії.

До того велися лише розмови, що ухвалених 2015 року 4-х декомунізаційних законів недостатньо; ба більше – змінюючи назви комуністичного характеру, громади дуже зрідка поверталися до історичної назви, обираючи нейтральні назви "садово-фруктового" характеру. Приміром, на Херсонщині кількість повернутих історичних назв можна порахувати на пальцях однієї руки, зате такі як Світанок (екс-Жовтневе), Приморське (екс-Більшовик) посилили солодкаву пострадянську безликість.

На прикладі Півдня України можна зрозуміти, чому і що варто змінити, якими шляхами йти, щоб процес деколонізації був успішний.

Адже і Херсонщина, і Миколаївщина, і Одещина – це не лише історія панування там Російської Імперії. Південь зберігає пам’ять про найдавніші періоди в розвитку України – часів Візантії, Київської Русі, Литовського князівства, Гетьманщини, Кримського ханату.

І "деколонізаційний" закон може бути доречним інструментом, щоб повернути цю частину української історії в публічний обіг та допомогти громадам перевинайти свою ідентичність.

Там, де Південь: Миколаїв

Це місто існує з такою назвою трохи більше 200-х років. Але його історії набагато довша і цікавіша. Тож, прекрасно, коли замість вулиці Пушкіна в Миколаєві з’явиться вулиця Данте, але ще краще, коли назви миколаївських вулиць оповідатимуть історії, що відбувалися тут в доімперські часи. Безперечно, для цього треба буде звільнити закопаний глибоко під російським імперством цей культурний шар.

Пам'ятник адміралу російського імперського флоту Степану Макарову і досі стоїть в Миколаєві. Фрегат "Адмірал Макаров" став флагманом російського чорноморського флоту РФ після того, як ЗСУ знищили крейсер "Москва" у 2022 році. Фото: Wikipedia

Я не випадково почав з Миколаєва. Бо розділяю думку режисерки Жанни Максименко-Довгич, яка вважає його форпостом України на Півдні, що опинилось за кілька кілометрів від ворога і встояло. Миколаїв лежить поміж Херсоном і Одесою – містом, що потрапило в окупацію і містом, що втрималась у своєму українському статусі попри атаки росіян з боку моря. Жанна знає, про що говорить, вона є авторкою двох документальних стрічок: "Миколаїв. Хроніки протесту" – про миколаївський Майдан, і "Вихідний" – про бурхливе відзначення там 9 травня 2017 року.

"У Миколаєві склалася дуже активна проукраїнська меншість", – говорить Жанна. "У 2014 році абсолютно всі, назвемо їх еліти, бізнес, що має досить різноманітний досвід, бекграунд ще з 90-х, плюс ядро романтиків, такі, як приміром один із засновників Народного руху Юрій Діденко, зробили все, щоб не відбулась "Миколаївська народна республіка".

В радянський час місто мало закритий статус через розташування в ньому суднобудівного заводу, розповідає режисерка. Тож, сюди звозили чимало робітників з усього СРСР і жили вони тут відчужено від усіх інших регіонів. І звісно після здобуття Україною незалежності не всі вони прийняли статус лояльного українського громадянина. Але критичне ядро для збереження українського статусу міста таки сформувалося.

"Не останнім чином через близькість полігону "Широкий лан", на якому тренувалися і місцеві хлопці. Розуміли, що може бути вторгнення. Вони його очікували ще після виборів 2019 року", – додає Максименко-Довгич, будучи переконаною: деколонізація в Миколаєві має шанс.

Читайте також: Прифронтовий культурний Миколаїв: не виживає – живе

Якщо для київської режисерки визначальним в історії цього південного міста виявився 2014 рік, то для вихідця з Миколаєва, журналіста, а нині волонтера Андрія Лохматова, таким став уже 2022-й.

"Особисто по собі я можу сказати, що багато речей дійшло лише в 2022 році. Коли повернувшись назад і переглянувши багато своїх поглядів відповідно до освіти, яка у мене була сформована в Миколаєві, не факт, що ми самі [місцеві журналісти] усвідомлювали важливість цієї роботи і чи не є ми носіями самі деяких рудиментів у окремих питаннях", - говорить Андрій.

Він вважав декомунізацію, а тепер і деколонізацію, напрямками європейського розвитку, але не був таким радикальним у поглядах, як тепер. Журналіст вітає такі кроки як зняття втиху пам’ятника Пушкіну "на ремонт", але оповідає, що коли запитав мера Олександра Сєнкевича, зняв би він пам’ятник Катерині ІІ (якби він в Миколаєві був), як у Одесі, то почув щось дуже невиразне.

"І це ж мер, якого вважають проєвропейським, з українською державницькою позицією. А що тоді говорити про регіоналів, які були до того? Купа російських адміралів і генералів – будь ласка – їхні портрети висіли в сесійній залі міськради і під час війни, в 2017-2018 роках була дискусія з цього приводу!", - обурюється Андрій. Він вірить у пошук давніх українських символів регіону, проте визнає, що нині сам небагато може назвати. Натомість називає Миколу Аркаса – українського письменника, засновника миколаївської "Просвіти" і автора "Історії України-Русі".

Одним із старих миколаївських топонімів є Вітовка, яка названа на честь литовського князя Вітаутаса Великого. Продовжуємо говорити про Вітовку із літературною критикинею із Миколаєва Ганною Улюрою.

"Я в Миколаєві живу в районі, який офіційно зветься Корабельним, його частина довгі роки – звалася Жовтневе з головним Жовтневим проспектом. В часи моєї юності і дитинства ці терени автохтонами звалися Вітовкою і Богоявленським, на честь селищ, які там були ще за царя панька. Нині Жовтневий проспект зветься Богоявленським, як і район. І та ж історія, що була: половина мешканців зве свій район Жовтневе, половина Богоявленським. Паралельне існування офіційних і неофіційних топонімів – нормальна історія. Вітовка з простору міста нікуди не зникала, тепер вона просто є ще й на мапах", - пояснює Улюра.

Літкритикиня теж згадала про успішний демонтаж пам’ятника Пушкіну, але уточнює: "Навколо Пушкіна міф Миколаєва не будується. На відміну від поховання Аркаса, скажімо. Здебільшого для цього в Миколаєві є пам’ятник ольшанцям, Музей воєнно-морського флоту. От коли зайде мова про семантичний перегляд цих пам’яток, то буде складно – вони є міфологемами міста. Місто корабелів так само не є уже інтегруючим міфом, просто зараз на зміну йому приходить новий міський міф – місто незламних, от з ним нам і треба буде працювати, як в десовєтизації, так і в процесах деколонізації".

Улюра не вірить у масові протести під час цих процесів. Як зняття Пушкіна, так і зняття з назви Театру російської драми слова "російський" пройшли у режимі "місцеві "пушкіністи" поговорили пару днів і вспокоїлися".

Лохматов теж не бачить підстав для протестів. Він розуміє, що люди "звикли" зустрічатися, вигулювати дітей і собак біля цих пам’ятників. Але переконаний: "треба змінити їхню позицію з нейтральної на негативну. Щоб їм стало огидно від того, що вони ціле життя споглядали на якогось злочинця, окупанта тощо. Треба поєднати негативне ставлення до Росії із нейтральним до Пушкіна. Коли це поєднати, і людина зрозуміє, що це одного поля ягоди, це тягнеться століттями і це все про одне і те саме, тоді людина скаже: та пішов він!"

Роботи для "деколонізаційного" закону в Миколаєві ще непочатий край. За час повномасштабного вторгнення там перейменували лише одну вулицю – Московську. Їй дали назву "Маріупольська". В місті досі залишаються вулиці Волгоградська, Уральська, Наваринська, Чайковського, Адмірала Ушакова та багато інших. Як досі залишається в українському Миколаєві і Художній музей імені Василя Верещагіна, російського художника-баталіста, активного учасника російських колоніальних війн.

Недалеко від музею досі стоїть пам’ятник адміралу російського імперського флоту Степану Макарову (і другу Верещагіна з яким вони разом загинули у російсько-японській війні). А миколаївський університет кораблебудування, пошкоджений російськими ракетами, досі має у своїй назві його ім’я. Як і флагман російського черноморського флоту, що бере участь в обстрілах Миколаєва.

Читайте також: Як українська культура виходить з тіні Російської імперії. Пояснює креативна директорка Українського інституту Тетяна Філевська

Херсон: деколонізований росіянами

У перший же день вступу нового закону в дію з будівлі херсонської школи №51 демонтували барельєф Григорію Потьомкіну. Зробили це у межах політики деколонізації Херсонської громади. Заклад, який носив ім’я Потьомкіна перейменували у Херсонський ліцей №51.

Окупанти і колаборанти, втікаючи на лівий берез Дніпра, непогано доклались до деколонізації міста. Вони "прихопили" із собою пам’ятник Григорію Потьомкіну, відновлений за мерства Володимира Сальдо, пам’ятник адміралу Ушакову біля Морської академії, бюст генералісимусу Суворову та нібито "прах Потьомкіна" з могили в Катерининському соборі, хоч відомо що його відкривали і грабували кілька разів в історії.

Під час окупації Херсона у 2022 році росіяни розвісили по місту плакати з Пушкіним.

Як говорить керівниця херсонського Центру культурного розвитку "Тотем" Олена Афанасьєва, "війна підштовхнула до заміщення російської культури навіть там, де ми багато років безуспішно боролися. На звільнених територіях хороше саме витіснить усе російське".

До приходу війни у Херсон у місті квітло культурне життя. Окрім широкої мистецької діяльності "Тотему", там двічі проводився "ГогольФест", театральні фестивалі – "Мельпомена Таврії" в обласному театрі, Театральний фестиваль молодої режисури "Лютий" від Центру імені Мейєрхольда.

На літературному полі проводилася робота Херсонською обласною бібліотекою для юнацтва імені Лавреньова (проєкт "Книгомандри", обласний фестиваль молодіжного читання "Відкрий свою книгу" ), діяла літературна кав'ярня "ЛітTERRA", мистецьке об’єднання "Поетична шафа". В межах фестивалю "Мельпомена Таврії" діяла "Літературна сцена".

Про це розповідає Юлія Майстренко з "ЛітTERRA". Юлія вважає, що для повноцінного повернення культурного життя потрібне передусім повернення херсонців додому, що наразі не є можливим до визволення лівобережжя. Проте, сповнена оптимізму, адже навіть зараз виходять книги про Херсон: "Чим більше буде з’являтися локальної української літератури, тим успішнішими будуть процеси деколонізації на Півдні".

Щодо повернення історичних назв у місті та появи нових з українськими сенсами я поспілкувався з краєзнавцем Дементієм Білим. Він увійшов до складу Комісії з перейменування в Херсоні, що була створена одразу по ухваленню "деколонізаційного закону" у березні.

"Історики, краєзнавці та соціологи, що увійшли до робочої групи, поставили собі за мету створити сталу систему назв в Херсонській міській територіальній громаді, яка б відображала унікальність, самобутність та специфічність Херсона, як українського міста", - розповідає Дементій. "Міста, яке зародилось і розвивалось в степах Північного Причорномор'я, на стику багатьох цивілізацій, зусиллями представників багатьох народів. Також ми вважаємо своєю метою остаточно позбутись в назвах херсонських вулиць залишків системи російсько-радянських ідеологічних назв та тоталітарного минулого. Реалізація цієї мети, на мою думку, й є завершенням деколонізації в системі назв."

Дементій розповів мені і про дискусію довкола пропозиції назвати назвати сквер поміж театром та будівлею колишнього губернського земства – Земський. Попри те, що чимало херсонців заявило, що ця назва має ознаки імперії, він особисто парирував: "земство на Херсонщині, цей орган місцевого самоврядування, існувало й під час Російської імперії, й під час Центральної ради, й під час Української держави й перетворилось на один з центрів українізації нашого регіону. Взагалі, ми мало знаємо про українське земство. Звиклі дивитись на власну історію через російські окуляри й тому деякі чомусь земство називають "імперським органом"".

Отже, гребти під одну гребінку не завжди виходить. Головне не виплеснути дитину з купіллю. Олена Афанасьєва, як кураторка фестивалю "ДідЦеБаба", присвяченого футуристам, що жили у Херсоні та в Чорнянці біля Каховки, тішиться, що "найважливіше те, що ми вже вважаємо футуристів (Бурлюків, Гнедова, Лівшиця, Кручених) "нашими". Це і є, власне, один з аспектів деколонізації – повернення свого".

Наводячи приклад Всеволода Мейєрхольда, що жив у Херсоні кілька років і поставив кілька новаторських вистав, а за СРСР був розстріляний, Олена розставляє крапки над "і": "Я б не називала іменем Мейєрхольда вулицю чи сквер, але він є частиною історії – і це історія не про культурну колонізацію Півдня, а про знищення і репресії інакомислячих в Росії".

Одеса і Буджак: флагманські зміни

Мама Жанни Максименко-Довгич з української Бессарабії, тож вона її також добре знає і пропагує. Вважає, що "цей унікальний шматок землі між Дністром і Дунаєм може бути флагманським проєктом України по відновленню історії".

Оскільки на її очах мінялися різні назви, вона вважає, що на думку громад треба зважати. Але водночас і допомогти їм усвідомити, що деколонізація – це не наруга, а повернення справедливості.

Читайте також: Під звуки сирени й згадуючи повалену Катерину: в одеському театрі Василька репетирують гуцульський вестерн

Жанна їздила в селище Випасне до своєї бабусі. Точніше, у частину Випасного, яка свого часу була окремим селом з характерною українською назвою Кривда. Його історія напряму пов’язана із прототипом Миколи Джері з однойменного твору Івана Нечуя-Левицького, справжнє прізвище якого було – Посмітюха. У Кривді до 1986 року була довга вулиця цього літературного героя, яку так назвала радянська влада. У 1986-му вулицю Миколи Джері змінили на чергового радянського героя, проте вже зараз на хвилі декомунізації повернули Джерю. На думку Жанни, це гарний приклад можливості безболісного процесу деколонізації.

Також вона пропонує, щоб у селах національних громад – болгарських, гагаузьких, албанських – теж питали, що і кого вони хотіли б увічнити.

Менш оптимістичною, але не менш радикальною є думка письменниці з Одещини Євгенії Завалій. "Південь області характеризується проросійськими поглядами навіть зараз", – говорить Євгенія.

"І звісно, що питання деколонізації там мають бути вирішені на державному рівні без врахування думки місцевого населення. Бо власне ці думки і привели до війни". І продовжує, вже на прикладі самої Одеси: "Український театр як ні в чому не бувало ще донедавна показував Булгакова, аргументуючи тим, що "військовим нравицця". Топонімічна комісія замість назв на честь Героїв України різних часів придумує назви типу будівельна, квіткова, абрикосова і в нас точно скоро з’явиться якась каналізаційна вулиця, аби лише не назвати на честь того, хто віддав життя у російсько-українській війні. Жахи тижня, коли ракети зруйнували частину історичного центру, теж не вплинули на ситуацію, бо одесити страждають за собором московського патріархату, а не памʼятками XIX століття, які зруйновані".

Проте, процес українізації театрального процесу в Одесі таки почався, про що пише в колонці для УП.Життя Юлія Сущенко. Робилося це як завдяки місцевим ініціативам, так і режисерам-"варягам", що приїжджали ставити вистави зі столиці чи інших міст і котрих так чи інакше в результаті приймали. Адже культурний простір Півдня є частиною загального культурного простору країни.

Деколонізація – це складний процес, що охоплює усі сфери життя громади і не обмежується лише зміною назв вулиць чи перейменуванням закладів. Мета цього процесу, окрім всього іншого, це зміцнення української ідентичності, не просто відокремлення її від російської, а усвідомлення її цілісності та взаємопов’язаності з багатьма іншими народами, що жили чи нині продовжують співжиття з українцями.

Тому, на думку Олени Афанасьєвої, деколонізаційні процеси мають задовільнити попит на знання та дослідження своєї "позаросійської" історії та поширення результатів цих досліджень: "Деколонізація починається з усвідомлення, усвідомлення починається зі знання. На мою думку, потрібно максимально вкладатися в інформаційні кампанії, в медіа, проте, на відміну від російської пропаганди, нам є що сказати і з чим працювати – з історичними документами і дослідженнями, з відновленням пам’яті, з повагою і розумінням своєї культури".

Южноукраїнськ. Замість післямови

А тим часом комісія з перейменувань міста Южноукраїнськ вирішила, що двох назв до обговорення нової назви замало. Там обговорювались поки "переклад" Південноукраїнськ та Гард, пов’язаний з історичною Буго-Гардівською паланкою. Тому кинула клич шукати компромісний варіант.

Місцевий активіст Олександр Кучеренко, борець за назву Гард, напівжартома, а може і від розпуки, запропонував свої варіанти: Тимчасовобезназвинськ, Ватне, Слабохарактерне та інші.

Кучеренко причин в небажанні місцевої влади перейменовувати місто бачить кілька: "Негнучкість населення і влади, які у замкнутому колі: населення боїться революційності перед думкою влади, а влада не хоче змін, пам’ятаючи про вибори. Щоб збудувати місто, було знесено половину села Костянтинівка, і ті хто був привезений, як колишня парторг Віра Міронова, розповідали, що приїхали "на безводную украінскую стєпь". Вони захищають стару назву, бо так насправді відчувають себе колоністами, вони не є у себе".