Як українська культура виходить з тіні Російської Імперії: пояснює креативна директорка Українського Інституту

Українське мистецтво проривається за кордон – Європа і США відкривають для себе країну, яка 24 лютого здивувала весь світ мужністю і не збирається зупинятися. Від "Щедрика" в Карнегі-Гол до переповненої зали української презентації на Венеційській бієнале; від масштабного цілорічного фестивалю української культури в Британії до театральних гастролей і концертів популярної музики по всій Європі. Українські митці отримували престижні європейські премії, українські книжки перекладались різними мовами світу, європейські музеї почали змінювати підписи до картин, а українські історики і філософи змінюють уявлення європейців про колонізаційні наміри Росії.

Та Україна не досягла б такого успіху за один день, якби системно не готувалась до цього заздалегідь. Провідну роль у цій підготовці зіграв Український інститут – нова державна установа культурної дипломатії, що виникла після Революції Гідності. Інститут був заснований Міністерством закордонних справ.

УП.Життя підбиває підсумки цієї роботи разом з креативною директоркою Українського інституту, мистецтвознавицею Тетяною Філевською. Разом ми шукаємо відповіді на питання, які проблемні зони відкриває хода української культури Європою і як перетворити ситуативний успіх на стале зростання.

Як Щедрик повернувся в Нью-Йорк

– Таню, ми з тобою зараз перебуваємо в Лондоні, звідки ти керуєш всіма проєктами Українського інституту з липня. Проте більшість часу ти у відрядженнях – тебе непросто було тут застати. Ти береш безпосередню участь у підготовчих роботах, презентаціях і дискусіях по всій Європі і в США.

І саме тому знаєш, як сприйняття України відрізняється від країни до країни, де в нас найбільші успіхи, а де українська культура так і не змогла вийти з імперської тіні Росії. Почнемо зі свіжого прикладу – концерту, присвяченого 100-річчю прем`єри українського "Щедрика" в Нью-Йорку, в Карнегі-Гол. Хто це все придумав і організував?

– Сама ідея повторити тріумф Щедрика в Штатах, в Карнегі-Гол обговорювалась роками. Цю ідею як проєкт почала розробляти Марта Коломієць. На жаль вона померла, так і не побачивши концерт. Тіна Пересунько, засновниця інституту Леонтовича, також цю ідею виношувала.

Читайте також: Із бомбосховища – в Карнегі-Гол: тріумфальне повернення "Щедрика" до США через 100 років після прем'єри

І нещодавно ми знайшли перше листування про запуск цього проєкту. Це був кінець 2019 року. Це був лист між Лією Бетстоун, Дорою Хом’як та Володею Шейком, гендиректором Українського інституту. І з цього листування постав формат оргкомітету: Український інститут, "Разом для України" – найбільша американська громадська організація, яка акумулює допомогу для України в США. І Фестиваль української музики в Нью Йорку. Ось такою командою ми створили концерт Notes from Ukraine ("Ноти з України" - ред.).

"Щедрик" у Карнегі-Гол. Фото: Fadi Kheir

Як цей проєкт змінила повномасштабна війна Росії?

– На момент вторгнення у нас уже був підписаний контракт з Карнегі-Гол, були дата, час. Була чернетка програми з майже всіма підтвердженими учасниками – на подіях такого масштабу ти мусиш затвердити все заздалегідь.

Коли почалось вторгнення, ми майже відмовились від цієї ідеї. Як співорганізатор, Український інститут мав зробити фінансовий внесок – це була третина бюджету, доволі значна сума. І оскільки всі наші кошти були перерозподілені на потреби воєнного часу, ми свою частину фінансування забезпечити не змогли.

Але врешті ми зрозуміли: якщо 100 років тому – навіть вже тоді, коли УНР була окупована Радянським Союзом, Кошиць зміг продовжити свій тур і доїхати до Нью-Йорка, ми не маємо права опустити руки.

Для підтримки духу, для того, щоб зафіксувати нашу спроможність, ми вирішили, що ми зробимо все, щоб знайти кошти і привезти Київський дитячий хор "Щедрик" в США. Це було непросто: складно було акумулювати ресурси, складно було комунікувати з усіма українськими учасниками – постійна непевність, повітряні тривоги і відключення енергії. Організувати процес отримання віз в США було важко.

Разом з тим відчувалась місійність, що цей проєкт більший, ніж ми чи наші обставини. Ми маємо зробити неможливе, ухвалити ризиковані рішення, але це неймовірно важливо зробити зараз.

Тетяна Філевська і Віра Фарміга

Що би тобі хотілось змінити в цьому проєкті? Чим ти залишилась незадоволена?

– Ми ухвалили рішення, що таки робимо "Щедрика", десь на початку травня. Через те, що ми втратили цей важливий час, ми не змогли залучити більше ресурсів, додаткових спонсорів. І це був дуже важкий тягар для організації.

Ще мені видається, треба було б дати більше часу і звучання саме Київському дитячому хору "Щедрик". Щоби їх присутність на сцені була довшою. Проте концерт був сформований аж чотирма хорами, а час обмежений (дві частини по 40 хвилин). А "Щедрик" настільки яскраво виступив! Було відчуття, що цього часу мало, хотілося ще їх чути і бачити.

Сезон української культури в Британії

– Отже, ми зараз з тобою у Великій Британії. І, мушу сказати, тут відбуваються дивовижні речі весь рік! Якщо Notes from Ukraine – це лише один концерт, то у Британії гучні українські події відбуваються чи не щотижня. Перерахую лише те, що сталось цієї осені: українська Opera Aperta тріумфувала на відкритті фестивалю сучасної класичної музики в Хаддерсфілді, українські фільми гастролювали британськими кінофестивалями, київський фестиваль Букет відбувся в Оксфорді і привіз туди зірок – композитора Валентина Сильвестрова, піаніста Євгена Громова… Я зараз перерахувала лише малу частину подій, які об’єднані проєктом "Сезон культури Велика Британія/Україна". Як ви це зробили?

– "Сезон культури Велика Британія/Україна" зародився тоді ж, коли й ідея концерту в Карнегі-Гол. Це теж був кінець 2019 року, ми закінчували Рік культури Україна-Австрія. Тодішній директор Британської ради Саймон Вільямс запросив на Різдвяну вечірку Володю Шейка (генерального директора Українського Інституту – ред.) і сказав йому, що планує організувати британський сезон в Україні у 22-му році. Це якраз 30-річчя встановлення україно-британських дипломатичних відносин. І, оскільки у нас був свіжий досвід двосторонньої культурної співпраці з Австрією, Володя одразу запропонував Саймону зробити це взаємно.

Відкриття "Сезону культури Велика Британія/Україна"

Отже, спільно з Британською Радою ми готували цей великий проєкт задовго до повномасштабного вторгнення. Запускати ми його мали 1 березня. Вже прес-релізи були розіслані.

Все довелося зупинити через вторгнення, роботи були заморожені на два місяці.

В попередніх планах у нас були близько 40-ка підпроєктів: 20 у Великій Британії і така ж кількість – в Україні. Всю українську програму довелось скасувати. Але "Сезон…" таки відбувся – українські події були перенесені у Велику Британію чи онлайн. Таким чином кількість подій в Британії зросла, фактично вся програма відбулася тут.

Читайте також: "Росіяни від нас вже не сховаються": розмова про європейський тріумф української сучасної опери з композиторами Opera Aperta

Лише кілька подій частково відбулись в Україні – наприклад, львівський Форум Видавців. Завдяки їх партнеру з Уельсу Hay Festival він відбувся онлайн по всьому світу – стріми англійською та іспанською мовою збільшили аудиторію Форуму по всьому світу експонентно. Але невеличка програма Форуму, хай не така традиційно масштабна, все ж сталась в Україні, у Львові.

Багато подій, які не були заплановані заздалегідь, з’явилися в програмі "Сезону…". Британія на політичному рівні підтримує Україну, громадяни тут масово допомагають нам, українцям – все це сформувало колосальний запит британців відкрити для себе Україну.

Кінофестиваль у Единбурзі

І зараз наша задача цей ситуативний запит переформатувати в довготривалу співпрацю. Щоб не просто один раз зробили для України щось на підтримку і забули, а щоб Україна стала частиною діяльності британських мистецьких інституцій. Щоб Україна була присутня в їхньому календарі, щоб хоча б раз на рік українська подія обов’язково була включена в їх діяльність.

Зараз ми на це сфокусовані – це, насправді, невидима робота на різних рівнях. Наприклад, ми організовуємо зустрічі з британськими музеями і говоримо з ними про деколонізацію, про адекватне представлення української культури в експозиціях цих музеїв.

Кінофестиваль у Белфасті

Тут є ще один напрямок окрім "Сезону…" – Британія приймає Євробачення від імені України. І відповідно велика частина подій довкола Євробачення буде присвячена українській культурі.

– А як ви співпрацюєте з командою Євробачення?

– З боку команди Євробачення є бажання зробити в Ліверпулі великі спектакулярні речі, бо це місто публічного мистецтва, там звикли до того, що мистецтва в публічному просторі багато – проєкцій, інтерактивних інсталяцій.

Український інститут є партнером Українського фестивалю в Ліверпулі. Ми провели конкурс проєктів, які мають бути на Євробаченні. Нам надійшло понад півтисячі пропозицій. Я вже бачу величезний жанровий спектр – від мультимедійних проєкцій до літературних читань. Є, з чого вибрати.

Наше задача, зробити так, щоб зміст цих речей був адекватним – ми розуміємо, що це не може бути розважальний контент.

Український Інститут допомагає Євробаченню заглибитись в суть того, що відбувається в Україні, а не декоративно, поверхово розфарбувати все в жовто-блакитний колір.

Раз Британія приймає Євробачення від імені країни у війні, мистецтво має показувати, що відбувається в Україні. Це має бути нашими словами, з нашої перспективи, щоб це було чутливо до нашої ситуації, солідарно з українцями.

Тут в Британії яка подія стала твоєю улюбленою, якою ти насолодилась, як глядачка, а не як менеджерка?

– Я згадала одразу три!

Перша була організована майже одразу після вторгнення в Southbank Centre в Лондоні. Вона відбулась 22 березня і називалась дуже просто – "Slava Ukraini". Це була мультидисциплінарна подія: там була різна музика – від Сильвестрова до гімну України, поезія, читання українських прозових творів. Це була подія, на якій я відчула цю британську чуйність по відношенню до іншого.

Актор Бен Уїшоу читає вірш Шевченка на заході "Slava Ukraini". Фото: Southbank Centre / Facebook

Вони змогли поєднати дуже різні з історичної та естетичної перспективи твори: Шевченка, Жадана, Софії Андрухович, Лесі Українки, твори Сильвестрова, Лисенка. І це не було мішаниною, попурі, це було абсолютно доречне багатошарове мистецьке висловлювання – виразне і водночас дуже делікатне.

І ось ця делікатність і разом з цим сила висловлювання, яку я побачила – це була робота кураторської команди Southbank Centre. Ми лише їх консультували, вони самі збирали це в єдину мозаїку. І це було про те, як вони побачили нас.

В той березень ми були позбавлені мови, ми не могли нічого говорити – були паралізовані шоком від вторгнення, ще частина Київської області була окупована. І вони говорили нашими словами.

Опера "Чорнобильдорф" від Opera Aperta

Друга подія, яку я згадую – проєкція Discover Ukraine: Bits Destroyed в Грінвічі. Я бачила цю інсталяцію раніше – ми її зробили в 2019 році. Але чесно сказати, цей масштаб у Лондоні, проєкція на знамениту будівлю Old Royal Naval College, яка занесена до спадщини ЮНЕСКО, на цій величезній площі на березі Темзи – все це справило на мене дуже сильне враження.

Ми зробили коротке відео, яке пояснювало, що таке мозаїки, що з ними (і нами) сталось – чверть цих мозаїк вже знищена Росією під час вторгнення. І я спостерігала реакцію людей, деякі з них приходили кілька вечорів поспіль і всі 4 години ходили на ці інсталяції – це було теж вражаюче. Був момент, коли ти не хоче нічого говорити, тебе просто переповнює це тут-і-зараз.

Проєкція Discover Ukraine: Bits Destroyed

І третє, що я згадую – це "Букет" в Оксфорді. Це фестиваль класичної музики, який ми робили спільно з Домом Майстер-Клас. Так, саме той знаменитий київський букет, він вперше виїхав за межі України і відбувся в Оксфорді. І це було кілька днів суцільної насолоди!

Це був бенефіс Сильвестрова – він був особисто і саме на цьому фестивалі відсвяткував своє 85-річчя. І це було неймовірно – бути з ним разом в ці дні. Була сонячна, тепла вереснева погода. Хор Київ підкорив серця переповненої концертної зали…

Валентин Сильвестров у Оксфорді. Фото: Bouquet Kyiv Stage

Деколонізація

– Ти вже згадувала про роботу Українського Інституту в цьому напрямку. Це величезний виклик не лише для вас, а й для всієї України як суспільства – довести Європі, що війна Росії – війна колонізаційна. І вона ведеться не лише на лінії фронту, імперія провадить цю війну на інших рівнях, зокрема і на культурному. І перевага Росії в цій невидимій колонізаційній війні велика, на жаль. Які у нас на цьому поприщі є успіхи, зокрема і в європейкьих музеях? Який ця сізіфова праця має сенс?

– Воно має дуже багато сенсу, зважаючи на те, яку роль музеї відіграють в інтелектуальному та культурному житті Західної Європи, в Америці, в світі. Бо музеї – це центри продукування і комунікації знання, разом з університетами вони візуалізують ідеї.

Як і багато інших сфер, музеї Європи і Британії десятиліттями мали величезні російські проєкти, російські інвестиції, російські наративи. Які поглинули Україну – в більшості музеїв ми не були присутніми десятиліттями. З одного боку через те, що Росія все називала російським. А також через те, що коли Україна намагалась бути агентом і активно себе проявляти, музеї не були зацікавлені в цій співпраці.

Зараз лише ми дізналися про випадки, коли західні музеї були зацікавлені в співпраці з Україною. Але вони отримували повідомлення від своїх колег з Росі: якщо вони візьмуть українську виставку чи проєкт, то у вас будуть проблеми з випозичанням творів російських музеїв.

А ми знаємо, що російські музеї мають великі фонди і також ми знаємо, яким нечесним шляхом ці твори чи предмети туди зазвичай потрапляли. Ми знаємо прекрасно, скільки українських творів та українських колекцій в Ермітажі, Третьяковці, інших російських музеях.

Те, що ми повинні зробити зараз, поки нас чують – а нас, нарешті, чують – це дуже швидко змінити ситуацію. Це вікно можливостей не буде відкрито завжди. Ми повинні зараз змінити принципи, за якими музеї бачать, мапують Україну і об’єкти нашої культури, як вони з нами співпрацюють, як вони до нас ставляться. І цей процес називається деколонізація.

Читайте також: "Культурний обмін": як росіяни підірвали Михайлівський Собор, а потім присвоїли собі його мозаїки

Проте і академічне середовище, і музеї наразі не бачать Росію як імперію. Трудність в тому, що всі європейські імперії мали свої колонії через море-океан і ці колонізовані народи були іншого кольору шкіри, а їх культури відрізнялись від європейської.

У нас інша взаємодія між імперією і колонією – росіяни і українці мають не просто однаковий колір шкіри, вони споріднені етнічно, в нас є багато спільного. Тому в цю стандартну деколонізаційну рамку, якою користується західна наука і західні музеї – ми не вписуємось.

І ми зараз маємо пояснити: ми – інший тип стосунків імперії і колонії. Але зараз ми переживаємо наслідки цієї колонізації.

Успіхи на цьому поприщі є: нас розуміють, наші аргументи чують. І в нас є підтримка академічного середовища.

Адже музейна сфера спирається на академічні здобутки. Якби їх не було, ми би взагалі не мали можливості пояснити нашу позицію. Добре, що є науковці, історики, які цю роботу вже проробили. В Британії це Центр українських студій в Кембріджі, кафедра в в Манчестері, якою опікується професорка Ольга Онух. Доволі помітна спільнота в Оксфорді (Тімоті Гартон Еш, професор кафедри європейських студій там). Юніверсіті Коледж Лондон має історика Ендрю Вілсона. Є групи дослідників української історії В США, в Німеччині.

Отже, ми маємо на що спертися і можемо перекласти це на мову музеїв.

Музеї нас чують, дослухаються. Але їм потрібен для цього ресурс і потрібна певна методологія. Ми провели низку дискусій: з центром музейної культури в Університеті Біркбей (Лондон); з британською та українською ІСОМ; публічну програму на Венеційському бієнале, консультації з великими європейськими музеями. І маємо уже певні напрацювання, які трансформуємо в "деколонізаційну методичку" для всіх музеїв, якою вони зможуть користуватись.

Володимир Шейко на концерті в Карнегі-Гол. Фото: Fadi Kheir

Подібну "методичку" з деколонізації зробила торік Музейна асоціація тут, у Великій Британії. Ми взяли її за основу і вона стосуватиметься нашого регіону – Східна та Центральна Європа, Середня Азія і до узбережжя Тихого Океану. Бо саме ми маємо говорити про те, як працювати з культурною спадщиною цієї 1/6 суші.

Ми маємо допомогти європейським музеям зрозуміти, як з цією спадщиною працювати, як це називати, ідентифікувати, пояснювати своїм відвідувачам. І це буде пояснення з нашої позиції, а не з позиції метрополії. Бо зараз культурна спадщина цієї частини суші інтерпретується з позиції Москви – імперія говорить про свої колонії.

Ти говориш зараз за всі європейські музеї. А є різниця у роботі з британськими і континентальними музеями?

– Насправді, працювати у Франції та у Німеччині надзвичайно складно, складніше, ніж в Британії. Як говорить Тімоті Снайдер, коли описує німецький тип імперії, Німеччині ще треба подолати до кінця свою імперську спадщину.

І Німеччина, і Франція дивляться на нас очима імперії.

Обидві ці країни мають величезну залежність від Росії – від її політичного існування, від її культури. А нам незрозуміла їх ідея – чому світ без Росії в тому імперському вигляді, в якому вона є зараз, існувати не може?

З німцями і французами поки не можна говорити про те, що в майбутньому після нашої перемоги, Росія в її нинішньому вигляді перестане існувати. Для них це щось за межею, вони уявити собі цього не можуть.

Ми намагаємось пояснити, що не прагнемо зруйнувати Росію, наша мета – її деколонізація і демократизація. Це питання безпеки для всієї Європи. Але Росія тримає разом свої території силою авторитарного режиму і пропаганди. І сила ця, як доводить українська армія – фікція, велич її – абсолютно уявна.

Читайте також: Наполегливість існування: найбільший книжковий ярмарок світу відмовив росіянам та сфокусувався на Україні

Росія не зможе демократизуватись і водночас залишитись у своїх межах, бо всі ці так звані республіки та автономні округи від Дагестану до Карелії, від Карелії - до Камчатки зрозуміють, що їх разом нічого не тримає, Москва лише висмоктує їх ресурс і не здатна дати щось навзаєм. Демократична Російська імперія неможлива – якщо послабити ці авторитарні, пропагандистські кайдани, всі ці території не будуть разом.

Західніше від Берліну європейське суспільство має в уяві якусь консолідовану Росію, містичну і сильну, непоборну. І в них є залежність від цього уявлення.

І розмови про відмову від всіх цих чайковських вони дуже болісно сприймають. Їм здається це зазіханням на їхню власну культуру, частиною якої вони бачать російську.

Нам доводиться там дуже акуратно і інтелектуально працювати. В цьому сенсі, офіс Українського інституту у Франції, який очолює Ольга Сагайдак, вдало почав свою роботу. Оля відчуває цю тональність, вона розуміє аудиторію, знає, до кого в Сорбонні звернутися, яку лекцію запропонувати.

У Франції ми говоримо про Сковороду, про авангард, про складну інтелектуальну модерну культуру, яка французам зрозуміла і прийнятна. Вони менше сприймають історію про повстанський рух, прагнення до свободи – для французів це трошки страшненьке. Революція може бути тільки у Франції і вже вона відбулась і краще до цього не вертатись.

Читайте також: Німці питали, де межа токсичного впливу Росії: у Штутгарті показали виставу "Мать Горького"

Але складна інтелектуальна культура їм заходить. Тому Лувр, тому Сорбонна, тому ми привозимо до Франції колег-дослідників, філософів, авторів, які можуть говорити з французами однією мовою в усіх сенсах цього слова.

Але це – робота на перспективу. Вона не означає, що у Луврі завтра відкриються українські виставки. Це робота над налагодженням контактів і будівництвом мостів.

Деколонізувати Венеційську бієнале

Венеція. Давай спробуємо коротко згадати цю величезну програму, яка була на бієнале цьогоріч. Наскільки нам важливо було бути там в цей рік?

– Там стільки всього сталось, що коротко не вийде (сміється).

Треба почати з того, що проєкт, який був оголошений до участі ще минулого літа – "Фонтан виснаження" Павла Макова – це був перший за всю історію України проєкт без скандалу. Просто відібрали заявки, просто відібрали проєкт, оголосили і нічого. І скандалу нема.

Всі були здивовані і чогось очікували. І 24 лютого дочекались. Як ми жартували з кураторами: коли не було скандалу, ми мали запідозрити, що буде щось гірше. Коли почалось вторгнення, проєкт майже був готовий в Києві – його треба було лише транспортувати у Венецію. Але в березні всім було не до того.

Венеційська бієнале. Фото: надано Тетяною Філевською

Попри цей жахливий березень, команда намагалась всіма силами врятувати проєкт. І Венеційська бієнале дуже допомогла. По-перше вони підтримали фінансово виготовлення нового проєкту. Тож, у нас тепер є два проєкти Макова – один в Києві, один у Венеції. Все відбувалось дуже швидко – бієнале відкривалася в квітні.

По-друге, бієнале дала можливість не лише відкрити український павільйон, а й забезпечили нашу присутність в інших місцях і в іншому форматі. Так з'явився павільйон П’яца Україна в центрі Джардіні – це найвидиміша, найцетральніша локація бієнале.

І там була інсталяція Дани Косміної – неначе руїни випаленої хати і в центрі памятник закритий мішками з піском. На палях були представлені роботи українських художників, які змінювались впродовж тривалості бієнале.

Венеційська бієнале. Фото: надано Тетяною Філевською

В основну експозицію додали роботу Марії Примаченко – це було на піку повідомлення про те, що згоріла колекція її робіт в Іванківському музеї. І головна кураторка бієнале додала цю роботу за кілька днів до початку.

Крім того в рамках бієнале було кілька паралельних проєктів – присутність наших художників на Венеційській бієнале була просто колосальна і безпрецедентна. Це були більше десятка різних проєктів.

Ми всі зустрілися у Венеції в квітні і це було вперше, коли ми побачилися з багатьма колегами, друзями і це було відчуття якогось порятунку, нам не потрібне було ні бієнале, ні інші люди – ми просто мали один одного поруч.

Окрім того була колосальна увага преси. Прес-конференція Макова на відкритті павільйону не змогла вмістити всіх бажаючих – зайшли перші 500 людей, всі інші залишились на вулиці і дивилися стрім.

Венеційська бієнале. Фото: надано Тетяною Філевською

Венеція залишається головним світовим форумом сучасного мистецтва. На відкритті бієнале присутні арт-менеджери і художники зі всіх континентів. Це люди визначають напрямок розвитку сучасного мистецтва, його дискурс.

Саме тому ми з кураторами вирішили не просто лишити якийсь об'єкт, який буде там мовчки стояти півроку. Нам треба там, на бієнале, говорити!

Так з'явилася ідея паралельної програми, яку я курувала і яку підтримав Фонд Відродження та House of Europe. І ми змогли привезти до Венеції десь 40 експертів з різних куточків світу, які говорили про деколонізацію з різних аспектів: як історії цілих країн і цілих народів втрачаються, залишаються невидимими, випадають з дискурсу і пам`яті.

Ми говорили про те, як мистецтво стає зброєю, інструменталізується. І як мистецтво стає мішенню у війні. Як війна маніпулює мистецтвом.

Ми говорили як дискурс деколонізації змінився разом із початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Адже неоколоніальний характер цієї війни нарешті став очевидний не лише нам, українцям.

А ще ми говорили про те, як деколонізувати самі бієнале. Тому що суть бієнале як великого форуму мистецького, куди потрапляють найбільші, найпрестижніші, найбагатші – як працювати з цим форматом? Чи потрібен він в майбутньому.

Деколонізаційний дискурс зараз є домінуючим у сфері сучасного мистецтва. Нам важливо було говорити про це з колегами з різних середовищ – з музеїв, з університетів, зі сфери сучасного мистецтва, експертами, які працюють зі спадщиною, критиками. Ми прагнули поширити наші ідеї якомога більшим колом стейкхолдерів.

Ми напрацювали близько 30 годин англомовних дискусій і лекцій, які і зараз доступні і продовжують працювати. Фактично, курс з деколонізації – диплом ми не видаємо, але знання контексту, розуміння контексту ви отримаєте.

І відповідно, маємо напрацьовані контакти з самою Венеційською бієнале – яка приймала нас, надала приміщення і всіляку допомогу. І яка хоче ще – вони вже запропонували нам робити наступного року на архітектурне бієнале теж схожу програму, присвячену Україні.

Давай наостанок поговоримо про нашу державоньку. Як цей неймовірно успішний рік з точки зору присутності української культури закордоном, її видимості і ролі Українського інституту в цьому процесі змінив інституцію? І чи вплинуло це на взаємодію з вашим органом управління – Міністерством закордонних справ.

– Непросте питання. Наша ціль на цей рік була – посилити команду Інституту. Рік тому до нас тоді прийшла нова виконавча директорка Соломія Боршош, яка розпочала аудит на початку лютого і закінчила його уже в процесі вторгнення.

Звісно, вторгнення ці цілі змінило. Зараз для нас, як для бюджетної установи, головний виклик – втримати команду в даних обставинах. Сфера культури і державний сектор не є найбільш привабливим роботодавцем і в мирний час. Додалися скорочення бюджету, заробітних плат, неможливість повноцінно працювати командно.

В команді цього року багато змін... Люди отримують привабливі пропозиції викладати закордоном, поїхати на резиденцію, попрацювати на міжнародну організацію. І це неймовірно нас знесилює – ми кілька років формували і навчали команду, впроваджували певні сучасні практики управління і взаємодії. Зараз маємо 4 вакансії відкритих і будуть ще.

Фінансування – ще один виклик. Воно поставило під питання реалізацію всіх проєктів цього року. І лише завдяки тому, що ми всі в Український інститут прийшли з недержавного сектору і у нас залишаються міцні зв'язки з міжнародними організаціями, ми вміємо залучати гроші донорів – ми швидко переорієнтувалися.

Цього року знайшли фінансування на 85% наших проєктів, що запланували до вторгнення. Зробили і незаплановане теж. Ми знайшли донорів, партнерів та інші можливості робити наші проєкти не за рахунок державного бюджету. І на наступний рік ми теж шукаємо, бо ми розуміємо, що економічна ситуація в країні з першого січня не виправиться і 35% втраченої економіки не пріоритизують видатки на культурні проєкти.

На наступний рік в нас закладено біля 60-ти мільйонів лише – це і зарплати, і проєкти. Але, якщо чесно, я не думаю що ми і це отримаємо в даних економічних обставинах.

Ми також продовжуємо шукати фінансування зовнішнє на наші філії – ми відкриваємо філію у Франції і в Німеччині. І можливо ще в третій країні. І це один з показників успішності нашої інституції – попри війну ми не втрачаємо темп нашого розвитку.

Взаємодія з нашим органом управління – МЗС – тісна і продуктивна, хоча в нас і немає бюджетного фінансування.

Ми погоджуємо з ними стратегічні речі – наприклад, певну зміну географічного фокусу. Ми розуміємо, що Україна мало присутня в інформаційному просторі глобального Півдня – це Африка, Латинська Америка, країни Перської Затоки. І нам треба це надолужувати і спільно з МЗС ми розробляємо те, як ми будемо говорити з цими країнами.

Як за відсутності ресурсу ми будемо виходити на ці колосальні аудиторії, інформаційні простори з нуля! А то й з мінуса – ми знаємо, як там добре працює російська пропаганда.

Присутність на наших ключових подіях представників органу управління – міністерства чи посольств була високою. В Карнегі-Гол у нас були промови Президента, Першої леді, був присутній Сергій Кислиця, Постпред в ООН. На Форумі культурної дипломатії в Брюсселі була промова Першої леді, виступала заступниця міністра Еміне Джапарова, брала участь Ірина Боровець, керівниця департаменту публічної дипломатії.

Отже взаємодія зараз не така рутинна – у нас менша частина, яка супроводжує бюджет. Але з точки зору стратегічних задач, все працює продуктивно.

Реклама:

Головне сьогодні