"Коли настане перемога, ми будемо дуже плакати": кобзар Тарас Компаніченко у проєкті "Культура vs війна"

Коли настане перемога, ми будемо дуже плакати: кобзар Тарас Компаніченко у проєкті Культура vs війна

Культура vs війна випускає п'ятий фільм документального проєкту про українських митців, які кинули мирне життя з початком повномасштабного вторгнення і приєднались до українського війська. Цього разу оповідь про кобзаря і володаря Шевченківської премії Тараса Компаніченка. УП.Життя ексклюзивно публікує текстову версію проєкту та унікальні фото.

Лідер гурту "Хорея Козацька", дослідник музики української барокової музики Тарас Компаніченко з початком повномасштабного вторгнення Росії намагався приєднатись до лав ЗСУ кілька разів. Врешті став бійцем 241 бригади Територіальної оборони. Компаніченко служить у війську разом зі своєю бандурою – чимало військових заповідають, щоб їх в останню путь проводжали під спів Тараса.

Про виступи Компаніченка кажуть, що вони завжди є подією, що підносить та цементує український дух – чи то на прощаннях з воїнами, чи на концертах.

Відомий кобзар завжди підтримував український рух спротиву. У 2004-му Компаніченко – активний учасник Помаранчевої революції, під час якої багато виступав на головній сцені Майдану. Під час Революції Гідності дав десятки концертів на Майдані, виконуючи давні військові пісні.

Далі – пряма мова Тараса Компаніченка.

Тарас Компаніченко (зліва)

Я був готовий до того, що війна розпочнеться, але очікування, коли саме це станеться, завжди ще страшніші. Я був вдома у Боярці, під Києвом. Того лютневого ранку почалися бомбардування Васильківського військового літовища: від нашого будинку до нього десь кілометрів вісім. Ми почули як піднялась наша військова авіація. А десь через годину почули вже ракетні удари. В перші ж дні я намагався записатися до лав територіальної оборони, або ще кудись. Я маю військовий "білий квиток", до того ж багатодітний батько. Через те, що я багато працював на культурному фронті, люди, які відмовляли мене братися за зброю, зазвичай казали: "Твоє місце у мистецькому строю, культурному, то і продовжуй цим займатися".

Потім я зателефонував до політолога Андрія Ковальова. Він сказав, що я маю грати на бандурі, підтримувати морально, виставляти пости у соцмережах – це буде мій внесок у спільну перемогу. Його аргументи зводились до того, що ми мікроскопом цвяхи не забиваємо. Потім я зателефонував Дмитрові Корчинському, але він також сказав, що айфонами цвяхи не забивають. Тож, з одного боку, я – "мікроскоп", з іншого – "айфон".

Тоді я вже втратив надію, що зможу потрапити до якогось збройного формування.

У своєму будинку ми облаштували бомбосховище в погребі. Винесли звідти все зайве, намагалися там влаштуватися, щоб можна було там знаходитись. Бо тоді удари вже завдавалися і по Жулянах, і по Голосієву – і все це було дуже добре чутно. Слідкували за новинами, за обстановкою у Гостомелі, Бучі, Ірпені. Було зрозуміло, що інформація про те, що наші там громлять орків видається скоріше задля психологічного заспокоєння населення. Тому що по всьому було видно, що недоліків багато, але водночас бачили, що був обраний правильний курс на те, щоб якось стримати цю зневіру або розпач.

"Я був готовий до того, що війна розпочнеться"

Ми з родиною бачили, як люди кидають все і тікають на захід. Мої дівчата дуже плакали, вони були позитивістками і впевненими, що війна ніколи не почнеться. Були переконані, що якщо не будуть промовляти негативних слів, то воно й не прийде. А мені весь час казали: "Тато, ти такий песиміст". А я відповідав, що не песиміст, а реаліст.

Дружина з доньками збиралися теж виїхати на захід. Я намагався разом з ними відправити свою колекцію картин, живопис, графіку, бандури, яким по сто і більше років і яким немає ціни. В тій колекції оригінали робіт, наприклад, Олексія Новаківського, Олени Кульчицької, багатьох сучасних художників. Я хотів це все врятувати, бо це належить не тільки мені.

Ну, а потім сини теж мали їхати на захід. Але коли вже зібралися, сказали, що нікуди не поїдуть. Вони сказали, що з них досить, наші предки тікали, гинули у таборах, а ми будемо стояти до кінця. Це трохи патетично звучало.

Я почав писати вірші. Власне, пісня "Дух гармат" написана у перші дні війни. Тобто треба було якось реагувати на те, що відбувається, для підтримки духу, насамперед, самого себе.

У перші тижні ми не знали, чим все це скінчиться, не знали, чи вистачить сил відстояти Київ. І, чесно кажучи, не хотілося вмерти, щоб тобі стрільнули в потилицю. Якщо вже вмирати, то зі зброєю у руках, щоб це було по-лицарськи. Потім я говорив зі своїми друзями, які прийшли до тероборони – вони мали таку саму мотивацію. Ми не знали тоді, як обернуться події, але принаймні хотіли вмерти гідно.

Потім раптово мені подзвонив Андрій Ковальов і сказав, що на збори в мене 15 хвилин. Я думав, що це такий жарт, але ні – це виявилося правдою…

Наступного разу побувати дома мені вдалось тільки через півтора місяці. Почалися будні на службі, навчання, отримування зброї, форми, повітряні тривоги, знаходження серед найкращих людей у світі. Це велике щастя і радість. Це страшні, але й радісні дні водночас. Бо ти з вільними, найкращими людьми разом і ви виконуєте одну спільну справу.

Читайте також: "Війна – це виклик і творчість": режисер Ахтем Сеітаблаєв у проєкті "Культура vs війна"

"Наш дух переконав, що з нами варто мати справу"

Я вже їхав у розташування бригади Дарницької тероборони, коли мені сказали, що справжню зброю мені не будуть видавати, що буду служити ніби в "морально-психологічному забезпеченні" і поза штатом. При тому, що я підписав контракт на службу. Тобто мені достатньо "автомату", яким є бандура. Я, до речі, взяв тоді тільки одну бандуру тоді.

Мені сказали, що цього вже достатньо, бо невідомо, як там далі буде і треба бути мобільним. По приїзді в розташування бригади оголосили, що зараз буде мій виступ, під час якого я вперше виконав пісню "Байрактар".

Після концерту зустрів свого знайомого, який пройшов повз мене зі зброєю і ніби мене не помітив, чому я дуже здивувався. Від підійшов до інших бійців, а я сам з ним привітався. Він агресивно спитав: "Тарасе, а де твоя зброя?". У той момент стало дуже гірко.

Пізніше я сказав керівництву: "Ви самі бачите, що мені потрібна зброя, я не можу знаходитись тут немов для декорації". Тому коли я отримав зброю, відчув, що наблизився до стану, до якого мене зачисляли: іноді поза очі мене називали лицарем української культури.

Тарас Компаніченко

Звичайно, що до того я стріляв. З різної зброї, зокрема, з мисливської, під час полювань. Але мені завжди було страшно боляче, коли вбивають тварину. Навіть зараз, коли ми ходимо на стрільбища, нікого не уявляю, стріляючи по мішенях. Тобто я не малюю в уяві якесь абсолютне зло або конкретного ворога: я просто вчусь і тренуюсь добре виконувати цю справу.

Ну, і також розумію, що це війна не стрілецької зброї – це війна технологій та артилерії. І, звичайно, духу: хто пересилить та витримає. Якби у нас цього духу не було з самого початку, віри в перемогу, то Захід не почав би надавати нам зброю. Тобто, наш дух переконав, що з нами варто мати справу, що ми не здаємося попри все. Як би там не повернулося, будемо битися до кінця.

Такі два крила сучасної війни – дух і технології.

Читайте також: "Очі українців після 24 лютого – очі людини, яка швидко подорослішала": письменник Сергій Жадан у проєкті "Культура vs війна"

"Такі часи роблять людей або атеїстами, або дуже віруючими"

Насправді такі часи і події роблять людей або атеїстами, або дуже віруючими, або великими циніками, або дуже забобонними. Вже зараз можу сказати, що я став більш дисциплінованим, що не було характерно для людини творчої професії. Став рідше запізнюватись, бо шикування на плацу рівно о якійсь годині – і ти стовідсотково маєш бути на місці.

Став частіше плакати від радості, що когось бачу живим. Раніше я б ніколи не радів, що бачу людину живою, яку бачив до того за місяць. Тобто плачу не лише на похоронах моїх побратимів, але й від того, що вони живі. Таких емоцій раніше точно не було.

Ще я почав дуже цінувати час. Прості зустрічі з родиною, з дружиною, коли вона приїхала. Кожна така зустріч – це велика радість і ти цінуєш кожну мить. Напевно, не тільки в мене такі зміни, тому що ми живемо в такі часи, що не знаємо, якою буде наступна мить.

Компаніченко з захисниками України

Колись, ще в дитинстві, почав рахувати скільки лишилось часу до кінця життя, а потім спитав у бабусі: "Скільки люди живуть?" – "100 років".

І я заплакав: "Боже, мені залишилося жити 94 роки!" – "Дитинко, тобі ще набридне жити!"

Тобто, така дитяча наївність. Але зараз справді такий момент, що ти особливо цінуєш кожну мить життя, зустрічі з друзями, моменти натхнення, моменти спілкування, поцілунки і кожну мить любові.

"Мистецтво – зброя!"

Мистецтво – це зброя, а культура – велика політика. Культура – це обличчя нації, один з ідентифікаторів нашого національного духу. Бо чому тоді ми відрізняємо іспанське мистецтво від португальського, а римське від грецького? Тому що бачимо ці прояви національного духу. І попри те, що певні тренди, тенденції розвитку сучасного мистецтва є інтернаціональними, в кожної нації, в кожного окремого творця вони різні.

Тарас Компаніченко

Зараз в Україні мистецтво має не лише декоративну або естетичну функцію. Сучасне мистецтво в Україні має надважливу місію – воно націотворче. Навіть давня музика в Європі – декоративна. Наприклад, яку функцію має давня музика у Швейцарії? Більш наукову, більш реконструкторську – зіграти на інструментах, які існували в середньовіччі так, як звучали і тоді.

Все це насправді захоплює, але воно не має принципового значення. А для українців давня музика має націотворчий характер і важливу функцію. Тому що українці й сьогодні відповідають для себе на питання: хто вони?

Комусь, звісно, досить сучасної музики: Святослава Вакарчука, "Скай", Kozak System та інших. І більшості людей цього достатньо, щоб їхня впевненість і ці знання культури були мотивуючими, що ти є українцем, щоб ти відчував, що ти маєш оце захищати.

А для когось – ні. Комусь треба знати: а ким ми були у минулому? Тому що ти, граючи давню музику, підтверджуєш, що українці були в середньовіччі та ще раніше. Ті цінності, що вони тоді сповідували, – свобода і гідність, воля і рівність кореспондуються з нами сьогоднішніми. Тож, через музику тих часів можна показати українцям, що вони й зараз продовжують відстоювати ті самі цінності, що відстоювали їхні прадіди й діди.

Місія людей культури під час війни

Вона може бути різною, але головне щоби вписувалася у служіння своєму народу, особливо в час цієї жахливої війни. Кожен митець повинен для себе вирішити, в який спосіб він має служити своєму народові. Він може стати до лав ЗСУ, якщо це молодий чоловік. У своєму підрозділі поєднувати моральну реабілітацію колег з триманням зброї у руках. Можна займатись волонтерством, проводити якісь заходи, акції, концерти, збирати кошти, купувати необхідні речі, взяти опіку над якимось підрозділом. Головне, щоби це для людини було природньо, відповідало її сутності, щоб це служіння було щирим.

Українських героїв часто ховають під спів Компаніченка

Мені здається, що найголовніше – це чиста мотивація. А якщо є можливість, то і творити сучасний контент, який потім буде віддзеркалювати дні й ночі нашої боротьби за виживання. Мені здається, що кожний митець повинен знайти свою нішу, форму і формулу і діяти заради Перемоги.

"Бути вільними, щоб творити"

Коли настане перемога, мабуть, ми будемо дуже плакати. Радіти і плакати, бо будемо згадувати, якою ціною це далося. Будемо тішитися, що правда перемогла, що є таки справедливість і Бог. Але будемо плакати, що ті люди, найкращі, які б мали з нами святкувати, не будуть у цей день з нами.

Я вірю у нашу перемогу, бачу до цього всі передумови. Ця сила духу нації дуже велика. В нас цей дух пробуджений, і він готовий піти на будь-які жертви аби бути вільним. Бо лише вільний дух народу має можливість до реалізації своєї місії. Показати такі особливі висоти, які ще не були відкриті.

Ми не кращі й не гірші за когось, але ми маємо вистояти у цій боротьбі, щоб реалізувати той божий задум: бути вільними, щоб творити.

Проєкт "Культура vs війна" створюється Асоціацією "Сприяння розвитку кінематографа в Україні – дивись українське!" за підтримки Єврокомісії, Фонду "МХП-Громаді" та компанії "Вавілон".

Реклама:

Головне сьогодні