Чому я не хочу вертатись в СРСР: памфлет Івана Багряного, що врятував життя сотням тисяч українців

Чому я не хочу вертатись в СРСР: памфлет Івана Багряного, що врятував життя сотням тисяч українців

Його знають переважно за два романи – "Тигролови" та "Сад Гетсиманський". Втім, навіть якби Іван Багряний не написав більше нічого, окрім памфлета "Чому я не хочу вертатись в СРСР", він і тоді залишився б видатним літератором і політиком.

Як каже дослідник письменника, найвідоміший "багрянознавець" Олександр Шугай, сьогодні це малознана праця. Та близько 80 років тому вона стала спасінням для сотні тисяч українців, які опинились у таборах біженців після закінчення Другої світової війни.

У 117 день народження письменника про історію написання памфлета, його значення та сьогоднішню актуальність дослідник Олександр Шугай розповів Анні Лодигіній.

"Я тут за всіх вас написав..."

У таборі Ді-Пі в Новому Ульмі, що у Західній Німеччині, яка перебувала в американській зоні окупації по закінченню Другої світової, вишикувалась довга черга. У ній – біженці з України. Черга схвильовано і тривожно гуде. Усі чекають на традиційний скринінг, тобто перевірку. Комісія знову питатиме, чому вони не повертаються "на родіну".

За результатом Ялтинської конференції, Рузвельт, Черчилль та Сталін підписали таємну угоду про повернення усіх військовополонених англійців та американців в їхні країни, а також про повернення усіх без виключення військовополонених та переміщених осіб до СРСР. Незалежно від їхнього бажання. І як пояснити тій комісії, що СРСР – це не їхня "родіна", що їхню Батьківщину Радянський Союз окупував, і вдома на них чекає ГУЛАГ або знищення? Кожен у черзі підбирає нові слова і аргументи, хвилюючись, що саме цього разу його можуть викинути з табору. А що тоді?

"З настроєм приречених чекаємо своєї гіркої долі. Раптом бачимо: з-за рогу з’явилася… шкірянка. Багряний! Ми його шкірянку рудого кольору вже знали, впізнавали одразу. Розстебнуті поли, ніби крила у птаха, маяли від швидкої ходи. Багряний, здавалося, не йшов, а летів до нас на допомогу", – згадувала про події п’ятдесятирічної давнини Тетяна Назаренко у розмові з дослідником Олександром Шугаєм, який об’їздив цілий світ документуючи свідчення тих, хто знав та пам’ятав письменника.

Канадська обкладинка памфлету. Фото Івана Багряного під час першого арешту радянською владою. Матеріали з архіву Олександра Шугая.

Читайте також: Це читомо: русифікація українців, сексуальність середньовіччя та історія для дорослих

Через натовп Багряний проштовхувався до кімнати, де засідала комісія. У руці він стискав якийсь конспект, яким розмахував над головою. Усі дивились в його бік і розступались. Враз стало тихо. "Я тут за всіх вас, за всіх нас написав, чому ми не хочемо вертатись додому", – проголосив перед юрбою письменник. "Їм, кремлівським людоловам, аж у носі закрутить від моєї відповіді!" І зник за дверима.

"Обнадіяні, але ще не повіривши в те, що могло статися, люди переглядалися між собою й стиха перемовлялися", – згадувала той день Тетяна Назаренко. "А через якийсь час від комісії до нас вийшов Багряний. Уже не схвильований, як перше, а спокійний. Він знову підняв руку вгору і ще раз наголосив: "Не бійтеся! Все гаразд. Відтепер вас не зачеплять".

Так і сталось. Незабаром оголосили, що перевірки не буде. Не було її і наступного дня. А згодом комісія виїхала з табору.

Читайте також: Післясмак "Тигроловів". Огляд мюзиклу за романом Івана Багряного

У пастці "людоловів"

Хто як не Багряний знав, що саме чекає на нього та сотні тисяч інших українців, які опинились у таборах для переміщених осіб по всій Європі, якщо їх репатріюють до Радянського Союзу. Вперше письменника арештували у Харкові 1932 року, коли йому було 25. Звинуватили в "контрреволюційній агітації", яку побачили у кількох його творах, зокрема в історичному романі "Скелька", сюжет якого побудований навколо повстання українських селян проти російських ченців у вісімнадцятому столітті.

Відбувши 11 місяців у камері одиночного ув'язнення у внутрішній тюрмі ГПУ, його відправили на п’ять років до спецпоселень Далекого Сходу. Втеча з табору і виживання в тайзі ляжуть в основу його легендарних "Тигроловів", які він напише пізніше.

Кілька років Багряний переховувався на Зеленому Клині, території де жили українські переселенці. Там він познайомився зі своєю дружиною Антоніною Зосимовою. У 1936 році у подружжя народився син Борис. Втім родинне життя тривало недовго.

Насмілившись у 1938 році відвідати рідну Охтирку, письменника арештовують на третій день перебування вдома за доносом, запроторивши до Харківській в’язниці УДБ-НКВС на Холодній горі. Цього разу йому інкримінували "участь у контрреволюційній буржуазно-націоналістичній організації". Вийти з тієї тюрми можна було тільки мертвим.

Та Багряному пощастило. Потрапивши у власноруч створені лещата репресивного механізму, який знищував "ворогів народу", нарком внутрішніх справ СРСР Микола Єжов був розстріляний. На посту його замінив Лаврентій Берія. Тимчасово радянська влада зменшила масштаби масових репресій і почала перегляд незакінчених судових справ. Хто ще не отримав вироку на той момент, відбув маленький термін або виходив на свободу.

Так сталось і з Багряним, який відсидів у в’язниці два роки та сім місяців. "Був звільнений в 1940 р. восени під нагляд в зв'язку з тяжкою хворобою легенів, а головне… "за недостатністю матеріалів для повторного засудження", – згадував згодом письменник. Нелюдські умови того ув'язнення, катування які здорова уява не здатна вигадати, виживання на межі зі смертю, допити та викриття усієї репресивної системи знищення людини та її душі, згодом ляжуть в основу ще одного роману Багряного "Сад Гетсиманський".

Не встигнувши оговтатись від пережитого у застінках тюрми, повернувшись додому письменник застає німецько-радянську війну. Він одразу подався в українське підпілля, співпрацюючи з УПА. Коли улітку 1943 року Червона армія знову пішла в стрімкий наступ, Багряний не вагаючись вирушає на захід, розуміючи цілком, що може бути знищеним більшовицьким режимом.

Разом з Охтиркою, він залишав свою дружину Антоніну Зосимову і сина, який мало часу жив при батькові через його арешти. Вони більше ніколи не побачаться. Борис, який носитиме прізвище мами, аби не провокувати себе через батька, попри відмінні успіхи у школі все одно не буде навіть допущений до складання іспитів в Харківському університеті, куди хотів вступити. Усе життя він працюватиме електриком.

З Охтирки Багряний подався на Галичину. Там вів активну літературну діяльність та співпрацював з ОУН (б), зокрема створював для них текстові та ілюстративні агітки, а також брав участь в обговоренні програмових документів. З наближення фронту, разом з ОУН-УПА та Українською Головною Визвольною Радою письменник через Карпати покидає Україну назавжди.

Тікаючи від людиноненавистницького сталінського режиму, він опиняється з групою в Словаччині, потім в Угорщині, Хорватії, Австрії. Восени 1945 року він розриває зв'язки з ОУН і нелегально перебирається до Німеччини, до табору переміщених осіб у Новому Ульмі – одного з найбільших центрів поселення українців після закінчення Другої світової.

Читайте також: Що таке "П’ятий Харків" і навіщо йому потрібен Юрій Шевельов

"Я вернуся до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів, коли кривава більшовицька система буде знесена так як і гітлерівська"

За угодою про репатріацію, лише за 1945 рік до України було вивезено понад два мільйона осіб. На табори біженців влаштовували облави, під час яких їм погрожували зброєю, заштовхували силоміць до вантажівок чи товарних вагонів, якими повертали "на родіну".

Самогубство, навмисне каліцтво, підробка документів, втечі і переховування – на що тільки не готові були люди, аби не опинитися знову в полоні радянського режиму. Той, хто не прожив у більшовицькому "раю" і дня, ніколи не зрозуміє що це і чому усі чинять несусвітній опір. Але як пояснити?

Багряний був одним з тих, хто не ховався. Навпаки, під своїм прізвищем він виступив на захист таких же приречених як сам. "У холодному табірному бараці, протягом ночі 1946 року він написав памфлет "Чому я не хочу вертатись до СССР?", – розповідає дослідник письменника Олександр Шугай. "Він працював дуже швидко, ледве встигаючи за плином думок. Щоб люди інших націй читали і розуміли біду українців".

Саме цю книжечку тоді над чергою знервованих перед черговим скрінінгом Багряний проніс, стискаючи у своїй руці. Її він, зайшовши до кімнати, поклав перед членами комісії. І за словами перекладача, який був з ним, сказав: "Ось вам відповідь! За всіх українців. Нас мордували Сталін і Гітлер. А тепер залякуєте ви, що повернете знову на "родіну". І Сталін мститиме нам, як зрадникам". По цих словах, письменник повернувся і вийшов.

Текст памфлета складався з передмови та 14 невеликих розділів. За епіграф Багряний взяв власні слова: "Я вернуся до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концентратах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так як і гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Ґестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький...".

У памфлеті письменник навів аргументи, через які сотні тисяч його співвітчизників не бажають вертатись на окуповану Батьківщину. Це і штучний голод, який забрав життя мільйонів людей, і антирелігійні кампанії, і знищення духовенства з "ворогами народу", маючи на увазі українську інтелігенцію, яку "вимордувано в такий спосіб, що й Гітлер міг би позаздрити й навчитись. Страхіття Дахав і Бухенвальду не перевищують страхіть безлічі енкаведистських катівень та концентраків".

Багряний був голосом усіх українців, який вперше на міжнародному рівні сказав, що масові репресії мали упокорити його народ, зламати його опір радянській владі, і політика Сталіна була спрямована на денаціоналізацію українців, їхнє духовне та національне знищення з метою перетворення їх на "радянських людей", а "многонаціонального СССР" на "єдину червону імперію".

Окремо він пояснив, чому керівництво СРСР попри спротив людей, докладало таких неймовірних зусиль для репатріації і дезінформувало міжнародну спільному, стверджуючи, що ті, хто не хоче повертатися, нібито, є воєнними злочинцями. Насправді ж – усі вони, жителі таборів, становлять небезпеку для керівництва Радянського Союзу, оскільки є носіями інформації про справжню суть їхньої влади, чого дуже боявся Сталін.

Памфлет набув нечуваного поширення. Його можна було купити у будь-якому кіоску Ді-Пі. Текст переклали англійською, німецькою, іспанською і нідерландською мовами.

Дослідник Олександр Шугай та письменник Іван Багряний

"Українці носили з собою тоненьку книжечку-памфлет як паспорт, тулячи його до грудей і показуючи кожному, хто, може, засумнівався в неймовірній їхній долі", – каже Олександр Шугай. Люди підкреслювали олівцем ключові аргументи, виписані в памфлеті, і принагідно показували усім, навіть дарували його на подарунок.

Дружина американського президента Елеонора Рузвельт, яка виступала за захист тих, кого примусово намагались повернути в СРСР, використовувала інформацію з памфлета Багряного для написання своїх доповідей. Вона очолювала Комісію ООН з прав людини. І зокрема за її активної участі у 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, яка гарантувала вільне пересування і обрання місця проживання, та давала право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відтак тисячі переміщених осіб з України мали змогу замість повернення в Радянський Союз емігрувати до США, Канади та інших країн, продовжуючи відстоювати право жити у вільній Україні.

Залишившись у Західній Німеччині, Багряний створив Українську Революційно-Демократичну партію, організував видання газети "Українські вісті" та продовжував свою літературну діяльність. Він багато подорожував світом, розповідаючи про Україну і радянський режим, давав сотні інтерв’ю.

До кінця життя за ним стежили та намагались повернути до СРСР, розуміючи, що його голос важить багато за кордоном. Знаючи про ці стеження, він завжди носив зашиту в лацкані свого піджака ампулу з ціаністим калієм, аби не потрапити живим у лапи кремлівським людоловам.

"Якби зі мною щось сталося – нагла смерть, нагле і безслідне зникнення, – то це би означало, що радянська агентура досягла свого в плані обіцяного знищення. Якщо би ж безслідне зникнення закінчилось "виступом по радіо з Берліна чи з Києва", то прошу всіх друзів мати на увазі, що опинитися перед радіо живим я ні в якому разі не зміг би, а значить, цей виступ є інспірований", – писав Багряний перебуваючи на лікуванні у санаторії Сант-Блазієн 1955 року.

Листа з цим фрагментом дослідник Олександр Шугай знайшов в кишені убрання письменника, коли 1993 року побував у його другої дружини Галини в Новому Ульмі на запрошення до 30-х роковин з дня смерті письменника.

З одного боку, у памфлеті Багряний говорив від імені еміграції, яка не хотіла повертатися у пазури Сталіна і його поплічників. З іншого, він говорив від імені всього українського народу. Він був перший, хто на міжнародну спільноту сказав про геноцид відносно українського народу, який нещадно вбивали.

Сьогодні його слова, написані майже 80 років тому, звучать навіть пророче: "Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на одній шостій частині світу, за китайським муром. Нам світ може не повірити! Добре! То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, в чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу. Всі оті сотні тисяч нас, утікачів від большевизму, сядуть на лаву підсудних. Але на такий суд Сталін не піде! Ми того суду не боїмося, але він його боїться – "сонцеподібний". Злодій є злодій і такі його методи".

Цим текстом Багряний зробив не лише переворот у свідомості західного світу, яка не могла уявити в масах, що коїться за межами їхньої цивілізації, він вселив віру у свої права заляканих і переслідуваних українців. Хоча Багряний так ніколи в Україну і не повернувся, він був впливовим лідером за її межами.

Останні роки письменник сильно хворів, адже був мордований на допитах у сталінських катівнях. Він мав хворобу серця, сухоти, діабет та інші недуги. Втім ні на мить не припиняв працювати, ставлячи на груди портативну друкарську машинку і, лежачи, писав.

Його "Тигролови" тільки англійською мовою мав наклад понад мільйон примірників. Роман тричі видавався німецькою і нідерландською. А "Сад Гетсиманський" про нищівну репресивну машину СРСР був виданий на двадцять років раніше від "Архіпелага ГУЛАГ" Олександра Солженіцина, який отримав Нобелівську премію. Якби не передчасна смерть Багряного, він був би висунутий на неї ще 1963 року.

До проголошення незалежності Багряний був в Україні заборонений. І сьогодні, коли Росія вчергове прагне поневолити український народ, його слова звучать особливо гостро. Тепер "Тигроловів" читають у школі, а в Київському національному академічному театрі оперети ставлять за романом мюзикл, на який неможливо купити квитки.

Хочеться вірити, що і суд, про який писав Багряний у своєму памфлеті, залишиться не тільки в мріях і записом на папері. А ми, нащадки сотень тисяч закатованих, зморених голодом, вбитих, репресованих, на власні очі побачимо справедливий суд над кривавим російським режимом, який нарешті заплатить за всі свої злочини.

Анна Лодигіна, спеціально для УП.Життя.

Реклама:

Головне сьогодні