"Примарна поезія": історичні скульптури у Києві заговорили голосами сучасних поетів

Впродовж цих вихідних, з 10 по 13 листопада, в Києві відбувається світлова інсталяція іспанського митця Пабло Вальбуени. У своїй творчості він експериментує з відчуттям простору та часу, сприйняттям контекстів через візуалізацію. Це друга частина проєкту, раніше створеного для тимчасового культурного простору MOT (Module of Temporality).

У березні 2022 року люди почали захищати українську історичну та культурну спадщину від російського вторгення: укріплювати пам’ятники, загортати захисними сітками скульптури, закривати дошками та мішками з піском вітражі. З того часу найстаріші пам’ятки лишилися захищеними й водночас прихованими від очей глядачів.

Три з них стали частиною контекстуальної інсталяції – пам’ятники Володимирові Великому, Григорію Сковороді та Богданові Хмельницькому. З допомогою звукового супроводу 11 українських митців та світлових ефектів, пам’ятки заговорили та знову стали видимими у середмісті великого міста.

Близько 40 віршів прозвучали голосами українських сучасні поетів. У проєкті взяли участь: Остап Сливинський, Люба Якимчук, Ірина Цілик, Олена Гусейнова, Артур Дронь, Павло Коробчук, Галина Крук, Софія Ленартович, Юліана Лесняк, Катерина Міхайліцина та Марина Пономаренко.

Журналістка УП. Культура Анастасія Большакова відвідала кожну з інсталяцій одразу після відкриття та поспілкувалася з автором і глядачами перформансу.

До місця події підіймаюся бруківкою, через Арку свободи українського народу. Вирішила прийти трохи раніше початку, подивитися на підготовку. Небо у місті вже починає сіріти, на вулицях вмикають освітлення.

Ще зі скляного мосту "Примарну поезію" вже чути та видно. Пам’ятник Володимиру Великому пульсує світлом – приваблює глядачів як маяк. Неодмінно хтось повертає голову і прислухається, адже усім цікаво, про що зараз "говорить" київський князь.

Володимир Великий на Володимирській гірці. Фото: Дмитро Ларін, УП

На скляному мосту бачу фотографа Дмитра Ларіна. Він здалеку намагається вхопити інсталяцію в кадр. Разом підходимо ближче, щоб роздивитися деталі.

Пам’ятник зустрічає мене словами поета Петра Коробчука:

"жити треба так, щоби люди турбувались одне про одного,

все інше докладеться само собою, так мені мама казала".

Обходжу інсталяцію по колу: робітники на пам’ятнику перевіряють освітлення і звук, смикають дроти, вмонтовують останні захисні блоки з фанери. Коли вони спускаються із готової конструкції, нові настанови їм дає творець проєкту – Пабло Вальбуена. Вже 17:00, але команда до останнього поруч, всі намагаються зробити свою роботу ідеально.

Володимир Великий на Володимирській гірці. Фото: Дмитро Ларін УП

Небо темно-синє, у парку горять ліхтарі. Вмикається генератор диму і Володимир Великий, ніби оточений туманом, декламує вірші. Справді містичний вигляд має пам’ятник у захисному куполі. Люди оглядаються, чути голоси поетес Софії Ленартович та Олени Гусейнової.

Біля місця, де я стою, встановлюють табличку з інформацією про проєкт. Дехто зупиняється почитати, сканують QR-код, дивляться на екран телефона. Більшість одразу дістає смартфони й починає знімати відео – не завжди пам’ятники звертаються до публіки знайомими голосами. Слухають вірші мовчки, майже ніхто видовище не коментує. Тільки ті, хто не спиняється, лаконічно резюмують: "цікаво придумали".

Богдан Хмельницький на Софіївській площі

Митця вже поруч немає. Пабло подорожує між монументами Володимира Великого на Володимирській гірці та Богдана Хмельницького на Софіївській Площі, контролює усі процеси. Поки він зайнятий, у текстовому повідомленні радить прогулятися і поглянути, як працює друга інсталяція. Тож на Софіївську площу рушаємо й ми з фотографом.

Дорогою підіймаємося на оглядовий майданчик, згори вигляд заворожує. Князя добре видно через ілюмінацію, він тримає хреста і споглядає на вечірній Київ. Також добре чути Любу Якимчук, що розповідає про повоєнний похід в супермаркет:

"з віконного скла знімаю скотч –

пристав, зубами не відгризеш

у найближчий супермаркет вибігаю

за губками й рукавичками

кухонний шкребок про всяк випадок

у кошик кидаю

на стенді з розчісками

беру до рук щітку для волосся

"зроблено в Харкові" – пишуть

значить, довго служитиме, думаю

як Харків – стійке

аж хочеться сказати – вічне"

До Богдана Хмельницького йти недалеко – оминаємо Михайлівський золотоверхий собор і рухаємося до Софії Київської. Так само легко знайти інсталяцію навіть серед лункого потоку автомобілів, пам’ятник гучніший за них і, блимаючи, закликає до себе.

Зустрічаємо інших фотографів, стоять через дорогу біля площі. Питаю, чи теж прийшли дивитися на мистецтво. Один з них каже, що насправді у сучасному мистецтві не розуміється зовсім і цей раз не виняток, а ближче до пам’ятки не підходить, бо тоді камера зовсім нічого не зафіксує. Разом йдемо далі: я прямую слухати Богдана Хмельницького, а Дмитро з колегами вигадують, як краще його сфотографувати.

Глядачі, що прийшли на Софіївську площу. Фото: Дмитро Ларін УП

На Софіївській площі люди зупиняються по всьому периметру. Чоловік самотньо слухає гіпнотичні голоси на відстані, двоє жінок, зі звернутими догори поглядами, зблизька вглядаються у світлові проблиски. Хтось стоїть до інсталяції впритул, майже не втискаючись у неї, щоб побачити схованого гетьмана. Знову ніхто не говорить – увага зайнята слуханням.

Біля таблички, яку тут вже встановили, збирається більше людей. Дівчата, що читають написане, обводять пальцями імена тих поетів, про яких знають. Діляться одна з одною історіями, де вони їх бачили та кого читали. Але вони швидко йдуть – на вулиці морозний вітер і одна з подруг переконує іншу, що пора іти далі.

Поруч спиняється пара людей. Чоловік з жінкою тихо стоять попід руки певний час, а потім починають щось тихо обговорювати. Обережно втручаюся в розмову, цікавлюся, як їм видовище.

"Цікаво постояти й послухати, що тут читають. Голоси ніби знайомі, але не знаю, хто це говорить. Але дуже гарно зробили. Тексти і сенси в них мені подобаються", – говорить Олена. Чоловік не багатослівний, каже, що цікаво придумали з підсвіткою.

Лишаю їх та знову підходжу до таблички. Туди підбігають дітлахи з мамами. Більшість ще не вміють читати, тому просять дорослих пояснити, що там пишуть. Одна з жінок спочатку вдивляється в текст, а потім говорить:

"Тут читають вірші про війну. Пам’ятники закрили спеціально для того, щоб їх захистити від небезпеки, а підсвічують для того, щоб ми точно на них подивилися".

Богдан Хмельницький на Софіївській площі. Фото: Дмитро Ларін УП

Трохи постоявши вирішую, що пора йти назад. Митець якраз має завершити усі приготування й розповісти про інсталяцію детальніше. Разом з Дмитром проходимо Стіну Пам’яті полеглих Захисників України в російсько-українській Війні, повертаємо в парк. Стало вже зовсім темно.

Знову ходжу біля Володимира Великого, помічаю біля себе дві фігури. Одна з них – Пабло Вальбуена, автор інсталяції, поруч з ним асистентка від команди організаторів Юлія Сосновська. Митець вітається, тисне руку, й прямує кудись вперед. Юлія пояснює, що зараз Пабло має поговорити з іншими кореспондентами, але скоро повернеться.

Пабло Вельбуена. Фото: Дмитро Ларін УП

Розповідаю Юлії, що ми встигли побачити за той час, поки прогулювалися між інсталяціями. Описую реакції людей та згадую про холод, через який глядачі швидко йдуть.

"Сьогодні холодний вітер, тому не тільки від нашої інсталяції люди відчувають мурашки по шкірі. Подвійний ефект", – жартує Юлія. "Ми встигли з дрона зазняти пам’ятники, поки його ще не почало б здувати. Роботи зараз багато, тому не встигла на все подивитися, а так перегляну відео згори. Взагалі ми планували цю інсталяцію провести ще влітку, але не склалося – щоб Пабло приїхав і працював тут потрібен цілий тиждень життя і лише два дні це дорога в Україну. Та вдалося зробити проєкт зараз і вже достатньо темно, щоб він гарно виглядав", – говорить асистентка, поки Вальбуена дає інтерв’ю.

За деякий час Пабло повертається до нас, просить вибачення за затримку і запевняє, що тепер має час відповісти на всі мої питання. Юлія жартує, що сьогодні митець дуже популярний, усі разом сміються, адже це правда – за 15 хвилин це вже третій запис коментарів.

Спершу вітаю його з відкриттям другої частини виставки, розповідаю що відвідувала першу й емоції від них дещо відрізняються – минулого разу відчуття були тривожними, а в цей раз видовище зачаровує. Пабло Вальбуена цікавиться, чи добре усе працює на Софіївській площі, поки ми там гуляли. Запевняю його, що все в порядку.

"Ідея проєкту – працювати з минулим в публічному просторі. Ці монументи знаходяться у центрі Києва та багато говорять про історію міста, я постарався їх об’єднати з сучасним мистецтвом та сучасними поетами. Зробив це через їхні голоси, через їхній погляд на те, що відбувається зараз", – говорить митець. "Ці пам’ятники цікаві тим, що вони захищені, заховані за панелями та мішками з піском. Вони приховані через потенційну небезпеку й пошкодження, які можуть отримати".

За нашими спинами декламує вірш голос Галини Крук.

"З одного боку пам’ятники в безпеці, але з – зникають із публічного зору. Раптово пам’ять, історія, усі культурні аспекти, що асоціюються з ними, зникають у просторі. Тому цей проєкт має на меті знову показати ці пам’ятки глядачам, але вже у контексті сьогодення. Це звісно і моє бачення, але тут я скоріше медіум, каталізатор голосів українських митців. Дуже цікаво, як вони можуть розповісти історію дещо інакше", – говорить Пабло.

Пам’ятники цікаві тим, що вони захищені, але й заховані за панелями та мішками з піском. Фото: Дмитро Ларін УП

За час прогулянки ми встигли прослухати майже усіх поетів, вчутися у вірші про війну, яку всі зараз переживають. Питаю у Вальбуени, чому саме цих авторів він обрав та цікавлюся, як підбирав вірші.

"Вибір проходив із допомогою Остапа Сливинського. Я знаю декількох поетів, проте не багатьох. Й було дуже важливо знайти людину, що пов’язана з іншими митцями і могла б дати пораду – хто міг би бути цікавим для проєкту і водночас був би зацікавлений в участі у ньому. Не впевнений, чи могла б інсталяція трапитися без цієї підтримки.

Тоді, разом з ним та іншими поетесами – Любою Якимчук та Іриною Цілик – з якими я почав співпрацювати для першої частини інсталяції, ми розширили вибір. І було чудово, що усі з ким ми зв’язалися дали свою позитивну відповідь та погодилися долучитися до проєкту".

Дякую Пабло Вальбуені за розмову. Дмитро робить портретне фото митця і далі ми направляємося до останньої інсталяції – пам’ятника Григорію Сковороді на Контрактовій площі. Цим ми замикаємо "трикутник" та фактично йдемо у хронологічній послідовності між історичними постатями, що вплинули на Україну.

Григорій Сковорода на Контрактовій площі. Фото: Дмитро Ларін УП

На Контрактовій як завжди людно. Молоді люди з фотоапаратами роблять знімки інсталяції з усіх боків, старші читають текст з таблички. Навіть у холоді глядачі зупиняються і слухають Сковороду.

На фундамент монумента сідає військовий, знімає кепку-мазепинку, закурює цигарку. А позаду нього говорить Артур Дронь:

"Святий Ян Павел Другий

у старі безкоштовні часи

сказав у Львові:

"Дощ падає – діти ростуть".

Святий Іване Павле,

я виріс під цим дощем.

Але зараз така зима,

і все вимагає такої ціни,

що падають

тільки сніг і солдати.

Солдати падають – діти ростуть.

Солдати падають – діти ростуть".

Читайте також: Уряд дозволив демонтаж київських пам’ятників Пушкіну та Щорсу