Граматика війни та пам'яті: чому треба читати "Бахмут" Лаюка

От-от у книгарнях з’явиться нове видання від Ukraїner – збірка репортажів та есеїв Мирослава Лаюка й світлин Данила Павлова під назвою "Бахмут". Із початком повномасштабного вторгнення столичний письменник та завсідник літературних фестивалів Лаюк перетворюється на блискучого воєнного документаліста, що веде свої оповіді з окопів передової.

Літературна оглядачка УП. Культура Аріна Кравченко уже прочитала "Бахмут" та готова розповісти, чому цей текст, написаний у момент найбільшого загострення боїв за місто, є обов’язковим та абсолютно непересічним читацьким досвідом.

"Ця книжка – про час, місце і людей, які поволі зникали. Вона написана у часі, який в англійській мові має назву Past Continuous, минулий тривалий, а виходить тоді, коли цим репортажам ще немає року", – пише Богдан Логвиненко, видавець та автор передмови нового репортажного тексту "Бахмут" Мирослава Лаюка.

Граматика англійської мови стверджує: Past Continuous та Past Progressive – це про одне й те саме: про тривалу дію в минулому. Однак лінгвісти заперечать: тривання й прогрес – це етимологічно про різне й схильність до різного. До поволі зникомого чи відтворюваного, сомнамбулічного заціпеніння чи необхідності руху. Думаю, ця метафора нині – набагато більше, ніж про все: про міста в окупації та гарячі точки, про тих, хто на силу переживає кожен день, стигнучи в минулому триванні, й тих, хто щодень стрибає вище власної голови.

А "Бахмут" Лаюка – це таки не про тривання; це про надлюдську, колосальну потугу до змін, про щоденну боротьбу за присутність, за відтворювання буденних ритуалів навіть тоді, коли жодного простору для буденності не лишається, коли, здається, взагалі мало б нічого не лишитися окрім нескінченного надламаного тривання.

Мирослав Лаюк – поет, письменник, викладач, із початку повномасштабного вторгнення ще й воєнний документаліст. Книжці про Бахмут передували матеріали з Херсонщини та Каховської ГЕС (останній, до речі, доповнений фотографіями Данила Павлова, на світлинах якого зафіксоване і воєнне життя Бахмута). У своїх репортажах Лаюк обирає, за його власним визначенням, фіксування, фотографування текстом. І це вибір, який автор трьох романів, трьох поетичних збірок та однієї дитячої книжки пояснює так:

"Саме зараз реальність дуже впевнено і вправно перемагає літературу. Нічого не потрібно вигадувати, навіть більше: реальність настільки вигадлива, що нагадує літературу в найгірших її проявах – нагадує літературу, якій не вірять".

Дійсно, часом важко повірити, що у місцях, де бродять контужені коти, які нічого не чують, а в кюветах лежать спалені машини, "схожі на убитих бізонів", можуть писатися книжки, може робитися манікюр, можуть справлятися релігійні свята, співатися пісні. Неймовірно, але тут зароджується любов і з останніх сил бережеться пам’ять про минуле міста.

Мабуть, саме екзистенційною необхідністю пам’ятати можна пояснити такий гострий попит на репортажі, який ми маємо зараз. "Репортажем вдається вхопити те, що виходить хіба у поезії: це емоція, зловлена в долоню, як дике звіреня. Його маленьке серце так тріпотить, що просто зараз розірветься. Ти тримаєш його в руках, а потім акуратно кладеш назад у кубло, бо якщо з ним щось станеться, ти собі не пробачиш", – пише Лаюк, фіксуючи кожну деталь, прагнучи фотографічної чіткості власного тексту.

І це фіксування моментного чи поволі зникомого стану – не новина для сучасної української літератури. Ба більше: це абсолютна необхідність. Щось схоже на те, що пише Лаюк, робить інша українська авторка-репортажистка, Світлана Ославська, теж у "іменному" тексті під назвою "Сєверодонецьк. Репортажі з минулого", окреслюючи простір власного письма так: ці тексти про те, що війною була прокладена "межа, після якої Сєверодонецьк уже не буде таким, як у цих репортажах. А отже, вони – не про місто, яке є, а про місто, яке було". Ославська створює "документ світу, якого більше немає", "документ міста-привида".

Читайте також:

Це читомо: дофамінова антиутопія, мотиваційні казки та російсько-українська війна очима історика Плохія

Боротьба між неможливістю і правом говорити про війну: Роман "Петрикор" від Володимира Рафєєнка

"Ми в ЗСУ вірили більше, ніж в Бога": Ukraïner видає збірку репортажів з деокупованих територій

Війна, фіксування війни, здається, не лише парадоксальним чином протиставляє Continuous та Progressive, але й потребує реактуалізації давноминулого часу, такого собі плюсквамперфекту. Він існує в українській мові й позначає минулу дію, яка передувала більш нещодавньому для нас минулому. Час цей, Past Perfect, до речі, активно використовується в англійській мові. Бо ж як інакше, ніж через давноминулий час, ніж через "минулий доконаний/ідеальний" описувати мирний Бахмут, Сєверодонецьк чи сотні інших українських міст, які таки існували до низки кривавих подій, котрі вже нині теж – історія? "То був чудовий світ, у якому багатьом із нас більше немає місця", – знаходиться відповідь у тексті Лаюка.

Що більше читаєш "Бахмут", то більше відчувається потреба в іще одній граматичній формі – нині вже напівміфічній англійській Future in the Past, що надається до опису подій, які могли би статися, якби правильно зійшлися зірки минулого. Лаюк багато пише про відомого поета Стуса й про маловідому на українських (парадокс!) теренах режисерку Шепітько, про пам’ять, яку щоразу сильніше намагалися стерти, змінити, перекреслити.

А що, якби не це все? Що, якби Стуса не закатували, а Шепітько не вписали в радянську історію? Що, якби нині в гарячих точках не гинули молоді люди, які не пізнали ані краси, ані повноти життя?

"Шепітько і Стус зараз могли би пригощати в себе на квартирах молодих митців, викладати в університетах і брати участь в панельних дискусіях, їх би іронічно називали "дідом" і "бабусею" української культури, і вони формували би школу". Ось вона – відповідь. Така на фізичному рівні намацальна. От тільки стікає крізь пальці, ніби вода, яку миттєво всотують піски часу.

"Бахмут" – це справді неймовірне читання, свідоме свого прагнення наблизитися до життя так щільно, як це тільки можливо. Це багатопланова й глибока текстова світлина, яка болить, шокує, вражає, а згортаючись, не відпускає. Це деталізоване й гостре практичне творення репортажу в першій частині та його непересічне й новаторське теоретичне осмислення в другій, це нескінченне питання, що тягнеться крізь весь текст: "Чи здатен текст усе це витримати?".

А людина?

Відповідь, здається простою, як англійський Present Simple, простою як питання документаліста воїну: "Про що ти думаєш у цей момент?". Відповідь, однак, попри свою простоту, стає усе важчою, чимраз довше бачиш її на сторінці: "Що хочу не бути в цьому моменті".

Реклама:

Головне сьогодні