Реальність абсурду: Театр на Подолі поставив "Процес" Кафки. Чому його варто дивитись

12-14 січня столичний Театр на Подолі відіграв перші прем’єрні покази "Процесу" за мотивами філософського роману Франца Кафки.

Яким цей непростий шедевр світової літератури побачив режисер Давид Петросян? Як кафкіанська абсурдистська бюрократія, знеособлена влада, що саморепродукується, відгукнеться в українському сьогоденні? В якому, до речі, процеси відбуваються над тими, хто розслідує, а не тими, хто чинить переступ...

Театральна оглядачка Мар’яна Семенишин вже подивилась виставу і розповідає, чому її не варто пропускати.

Для цієї постановки в Театрі на Подолі тепер уже "львівський" режисер Давид Петросян зібрав команду не лише з місцевих акторів. До "подільців" він долучив, зокрема, Ольгу Голдис. Яка і стала головним героєм "Процесу", зігравши того самого Йозефа К.

Сценографію вистави створила Анна Шкрогаль, відома своєю роботою над костюмами мюзиклу-бестселеру "Тигролови" в столичному Театрі Оперети.

Розумію, що не кожен тримає томик "Процесу" на приліжковій тумбочці. Я і сама знову перечитала його лише заради цієї прем’єри. Тож коротко нагадаю сюжет. Йозеф К. – банківський чиновник середньої руки, якому у день його тридцятиріччя повідомили, що над ним розпочато процес.

Слуги (чи то пак прислужники?) правосуддя, видаються слабо поінформованими ділками, які залюбки навівають таємничість і сіють сум’яття. Йозеф К., спершу відчайдушно намагається зрозуміти гру, у яку його, як видається, так безглуздо втягнули. Проте, зрештою, усвідомлює марність усіх спроб: він – частина великого механізму, для якого його власний процес – лише один з багатьох коліщаток, що урухомлюють всю махину.

"Процес" був оприлюднений після смерті автора і набув найбільшої популярності після ІІ Світової війни – в період глобальної втоми, сум’яття, соціального відчуження і екзистенційної тривоги. Бо написаний саме про це.

Сюжети у доктора права Франца Кафки – еклектичні, багатошарові, абсурдні, схожі на лабіринти сновидінь, крізь які доводиться продиратись читачеві. Провокуючи своєю абсурдністю, вони краще піддаються тлумаченню, аніж роз’ясненню.

Сцена з вистави "Процес" в Театрі на Подолі. Фото Іra Мarconi

Напевно, так і варто сприймати "Процес" у баченні Давида Петросяна – тлумачення абсурдності, у яку занурений Йозеф К. і до якої режисер запрошує глядачів.

У виставі велич механізму правосуддя звужується до розмірів кімнатки Йозефа К. Поза чотирма стінами – опечатані меблі, які колись були чиїмись, проте вже давно є власністю системи правосуддя.

Якщо у Кафки місто раптово звужується до місць для судилищ, Давид Петросян унаочнює обмеження особистого простору людини – через проникання "правосуддя" в найбільш приватну сферу.

Вриваючись зранку у кімнату до Йозефа К. вартові-клерки описують все майно людини, якій ще навіть не винесли вирок. Обвинувачений, хоч і під арештом, може ходити на роботу, повертаючись у кімнату, у якій йому вже мало що належить: як нагадування про неминучість обвинувального вироку.

Сцена з вистави "Процес" в Театрі на Подолі. Фото Іra Мarconi

Приватність поламана всюди – навіть випадкові знайомі Йозефа К. видаються добре поінформованими про хід процесу та навперебій пропонують поради. В найінтимніші моменти герой розуміє, що втрачає навіть власне тіло, яка вже більше не належить йому.

Загнаний в кут, Йозеф К. уподібнюється до комахи (ще один Кафківський сюжет), яку розглядають під мікроскопом, проте не так, щоби дослідити (адже результат – відомий наперед), а щоби розважитись. Лампа столу інспектора зливається зі світлом софітів – підслідний перетворюється на героя драми.

І правда – як краще назвати ще судилище з передбачуваним фіналом, де слідчі, вартові, суддя чи адвокат не знають і не скажуть більше, передбаченого їм текстом? Вони грають ролі, відведені їм правосуддям, і не більше.

Ось вже і Йозеф К. нарешті зрозумів правила і відчайдушно намагається втиснутись у кружечок світла на авансцені – може так йому вдасться усе роз’яснити, достукатись як не до розуму, так до сердець тих, кому вершити його долю? Несвідомо він починає грати відведену йому роль, він – у грі.

Сцена з вистави "Процес" в Театрі на Подолі. Фото Іra Мarconi

Читайте також: Чи рятує казкове забуття від пекельної реальності? Нотатки з "Конотопської відьми" у театрі Франка в Києві

По-шекспірівськи у виставі не лише процес над Йозефом К., а саме життя абсолютизується у театрі. Те, що видавалось уривчастим, незрозумілим маренням однієї людини, жахаючи легко знаходить відгук у сьогоденні. Ґвалтівне втручання в особисте життя та поступове анексування питомо свого. Гнітюче усвідомлення власних обмежень та безпорадності, зрештою, прийняття обмежень, проте не визнання вини і намагання жити "як колись", знаючи, що процес триває.

Абстрактний сюжет стає близьким глядачам в тому числі і завдяки проникливій грі акторів. Ольга Голдис поєднує неймовірну пластику з мало не підсвідомим відчуттям свого персонажа. Ледь-ледь торкаючись сцени, її Йозеф К. ніби намагається відмежувати себе від процесу, але водночас відчуває усю тимчасовість свого перебування в ньому.

Актриса вражає своїм проживанням ролі, в якій чи не кожен і кожна в залі бачать себе: розгублених перед зовнішніми обставинами, пригніченими невідомим, з досвідом, достатнім, щоби розуміти, що процес ще тільки розпочався.

На противагу розхристаним почуттям Йозефа К. інспектор-священик, блискуче втілений Артемом Атаманюком, демонструє усю байдужість і цинічність системи. Персонажі Атаманюка ніби ʼобрамлюютьʼ досвіди Йозефа К.: інспектор повідомляє, що процес розпочався, а священик підсумовує його, вислуховуючи відчай Йозефа, але не відпускаючи гріхи: це - прерогатива правосуддя.

Олег Стефан у ролі комерсанта Блока відкриває Йозефу К. майбутнє звинуваченого: безкінечну непевність свого становища, зневагу в очах оточуючих, втрату власної гідності. Система працює на знецінення індивіда, створення ієрархії звинувачених, а не суспільства рівних людей.

Творці вистави "Процес" не лише подарували нам нагоду поглянути на наші досвіди через призму європейської класики. Проживаючи процес разом з Йозефом К. ми споглядаємо свої власні переживання, дізнаємось про них і про себе трохи більше.

Фото на обкладинці: Ольга Голдис в ролі Йозефа К. у виставі "Процес" Театру на Подолі. Автор фото: Іra Мarconi

Читайте також: Зелений – колір любові і ненависті. Зірковий Франківський драмтеатр відкрив 85-й сезон

Реклама:

Головне сьогодні