Памʼять про Сребреницю: як босняки вшановують жертв геноциду

11 липня минає 31 рік від геноциду в Сребрениці, що забрав життя понад восьми тисяч боснійських мусульман. Цього дня 1995 року сербська армія захопила містечко Сребрениця, яке миротворці ООН оголосили безпечною зоною, захищеною від бойових дій. Майже всі боснійські біженці, які вважали, що перебувають під захистом миротворців, опинилися в руках своїх ворогів. Міжнародний кримінальний трибунал для колишньої Югославії та Міжнародний суд ООН визнали дії сербської армії в Сребрениці геноцидом, але Сербія, Росія та країни, що їм симпатизують, це заперечують.

Вікторія Нестеренко, дослідниця Музею воєнного дитинства, відвідала Сараєво й ділиться спостереженнями в цьому матеріалі.

…Серпантин гірської дороги веде до Сараєва. "Звідси відкривається красивий краєвид", — каже наш гід і зупиняє автівку. Краєвид справді неймовірний — на першій лінії старе єврейське кладовище, а далі, як на долоні, — все місто до найменших деталей. Але під ногами в нас — сміттєзвалище, а з іншого боку дороги — руїни будівлі. "Чому тут так брудно?" — дивується моя супутниця. "До війни це був один з найкращих готелів міста, тут селили іноземців, — пояснює гід. — Але після війни його так і не відновили. На цьому пагорбі сиділи сербські снайпери — адже звідси місто видно як на долоні…"

Місце, де твою історію почують

Я почала працювати в українській філії Музею воєнного дитинства у 2020 році. Мета цього музею — зібрати історії дітей, які пережили воєнний досвід. Моїми першими оповідачками були колишні учениці, які виїхали з Луганська 2014-го. Ми разом розмірковували про те, що з ними сталося, вони розказували, як болить неможливість попрощатися з домом, і приносили пам'ятні речі — іграшки, останні чеки з "МакДональдзу", парфуми, подаровані старшою сестрою. У 2022 році дослідження воєнного дитинства допомогли мені знайти опору, щоб залишитись у Харкові й адаптуватися до нової реальності.

Усі ці роки я мріяла потрапити в Сараєво й побачити, як працюють у головному офісі музею. Мене надихала історія його засновника, Ясмінка Галіловича: він створив свій проєкт з нуля, бо хотів, аби в сотень дітей, котрі, як і він сам, мали досвід воєнного дитинства, з'явилося місце, де можна розказати власну історію. А ще я хотіла побачити Сараєво — це місто заворожувало мультикультурністю, але, як сказала одна колега, досі оговталося від війни. У квітні я мала змогу побувати на дні народження головного офісу Музею воєнного дитинства. У перший день відрядження я відвідала основні локації, пов'язані з облогою міста: тунель, яким військові й часом цивільні потрапляли на контрольовану босняками територію, "алею смерті", яку прострілювали снайпери, залишки бобслейної траси (свідчення колишньої величі) і, власне, сам музей.

Експозиція починається з можливості згадати власне дитинство — експонати допомагають відчути запахи шоколадного печива чи скошеної трави, проголосувати стікерами за ті ігри, які ти любила маленькою, або згадати звуки дитячого майданчика. А далі настає черга історій. На вітринах — предмети, передані в музей: банки з-під гуманітарної допомоги, саморобні іграшки, скарби на кшталт касетного плеєра, чешки для занять балетом. Біля кожного предмета — текст. Ти занурюєшся в емоції, пережиті дітьми під час облоги Сараєва й інших міст, що постраждали від агресії проти Боснії і Герцеговини. Серед найбільших досягнень, якими пишається музей, — приїзд групи школярів із Сербії.

Подібний простір в Україні — з акцентом на пережитий досвід і знайомі з дитинства відчуття — міг би подолати розділеність між різними досвідами війни — вимушеним виїздом за кордон, життям під обстрілами, облогою Маріуполя, дитинством в окупованих із 2014 року Донецьку, Луганську та Криму, очікуванням рідних, які служать в армії, тощо.

Історії, представлені на виставці в Сараєві, — не тільки про трагедію: вони про воєнну дружбу, навчання та здійснення мрій, зустрічі з тими, кого вважали загиблими, і про возз'єднання родин. Про все те, що дає нам силу під час війни. Тож, можливо, основною метою простору музею в Україні може стати ідея, що наші діти, попри все пережите, мають шанс відновитись і будувати сильне та незалежне суспільство, здатне себе захистити.

Сребрениця: трагедія бездіяльності

Від Сараєва до Сребрениці приблизно дві з половиною години дороги. Точний час залежить від заторів, вантажівок (на гірському серпантині складно обганяти великі машини) та готовності водія перевищити дозволену швидкість. Водій, який одночасно був іще й нашим гідом, дорогою розказував історію балканських країн, підкреслюючи релігійну толерантність їхнього населення та багатства регіону, які приваблювали завойовників. Власне, назва містечка Сребрениця походить від покладів срібла, якого в цих горах було вдосталь.

Навесні 1992 року босняки проголосили незалежність своєї держави. Почалася кровопролитна війна. Східна Боснія стала ареною жорстокого протистояння між босняками та сербами. У квітні 1993 року ООН проголосила місто безпечною зоною, щоб захистити біженців, які перебиралися сюди з інших районів. У місто направили миротворців сил UNPROFOR — спочатку переважно канадських, а згодом нідерландський батальйон (Dutchbat). Серби вирішили перевірити, чи готові миротворці справді обороняти місцеве населення. Вони поступово стискали коло оточення і в липні 1995 року зайшли в Сребреницю. Підрозділи Армії Республіки Сербської під командуванням Ратка Младича скоїли масове вбивство понад восьми тисяч боснійських мусульман. Серби вбивали беззбройних чоловіків, юнаків і навіть малих хлопців як потенційних комбатантів. Жінок і дівчат примусово вивезли, багатьох зґвалтували. Миротворці не захистили навіть тих босняків, які працювали в їхньому штаті на посадах перекладачів, перукарів і технічного персоналу. Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії та Міжнародний суд ООН кваліфікували ці події як геноцид, визнавши їх найтяжчим воєнним злочином у Європі після Другої світової війни. Серби своєї вини не визнавали. Аналогічна ситуація могла скластися в місті Жепа, але там стояв український миротворчий контингент, який не допустив різанини.

Меморіал і кладовище жертв геноциду в Сребрениці-Поточарі офіційно відкрили 2003 року. Експозиція дозволяє реконструювати події буквально похвилинно. Її розміщено в колишній казармі миротворців, де збереглися навіть їхні малюнки на стінах. На стендах можна побачити особисті речі жертв, знайдені в масових похованнях і на маршрутах втечі, — одяг, взуття, окуляри, годинники, документи. В стенди вмонтовано екрани, на яких можна побачити усні свідчення тих, хто вижив, представлені у форматах відео- та аудіоінтерв'ю. Батько нашого екскурсовода зміг утекти під час геноциду. Молодий юнак розповів, що його батько досі не може пити воду. У ніч, коли він утікав від сербських військ, йому довелося сховатися на березі річки. Вода в ній мала дивний присмак, але він надто хотів пити. Лише вранці, піднявшись далі за течією, він зрозумів причину: в річці лежали тіла загиблих.

Після виставки ми відвідали родину босняків, які повернулися додому по війні. Вони пригостили нас обідом, а їхня донька запропонувала придбати брелоки у формі квітів — символи пам'яті про трагедію в Сребрениці. 11 пелюсток квітки символізують дату трагедії, а також жінок в білих траурних одежах, схилених навколо вкритої зеленим покривалом труни хлопчика.

Після побаченого в музеї здавалося, що сам факт геноциду не може викликати сумнівів. Однак у місцевій пам'яті досі співіснують різні інтерпретації тих подій. Населення регіону залишається змішаним — тут проживають здебільшого босняки й серби, які відвідують одні й ті самі школи, але вивчають різні версії минулого. На уроках математики вони сидять разом, а на уроках історії — окремо. Частина сербського населення вважає Сребреницю місцем звитяжної перемоги. Щороку 11 липня боснійські серби приїжджають у місто, вмикають гучну музику й святкують, тоді як для босняків це дата вшанування жертв і найтрагічніша річниця. Місцеві босняки зазвичай уникають відкритих конфліктів, усвідомлюючи, що будь-яке загострення може знову призвести до війни, якої громада намагається уникнути.

Я запитую нашого гіда: як це — жити в місті, де твої сусіди вивчають у школі зовсім іншу історію? Він оптимістично відповідає, що серби їдуть вступати в Белград, а босняки лишаються в Сараєві. Конфлікту немає, але нема й молодого покоління, а відповідно, й майбутнього в міста.

Місто, що живе війною

Дорогою додому наш водій періодично пригальмовує, а потім знову перевищує швидкість. Якоїсь миті він пояснює, що ми в'їхали на територію Республіки Сербської, всі штрафи, зафіксовані камерами, буде перераховано в її бюджет, а він не хоче платити ворогам. Узагалі з банківською системою в Сараєві проблема — про це свідчать не тільки затягнуті терміни платежів, а ще й банальна неможливість розрахуватися карткою в більшості магазинів та кафе.

Боснійська економіка максимально залежна від фінансування Європейського Союзу. Місцеві скаржаться на корупцію й бідність. Війна в Боснії та Герцеговині офіційно закінчилася 14 грудня 1995 року — але що таке кінець війни? Можливо, війна закінчується разом із повоєнною відбудовою, коли міста знову стають придатними для звичного життя. Але де проходить межа, після якої можна сказати, що ми живемо в мирі? Її складно окреслити: економічні й демографічні показники дають лише часткову відповідь. Навіть ідея про завершення війни разом із поколінням свідків не працює: пам'ять не зникає з часом і не прив'язується до одного моменту.

Я довго блукала вулицями Сребрениці. Мене захоплювала архітектурна розмаїтість — синагога буквально заглядала у вічі мечеті, православні храми чергувалися з католицькими, ніби підкреслюючи рівноправність і толерантність. А втім, у руїнах будівель і вищерблених стінах, у гострих поглядах місцевих мешканців відчувалося тільки одне: війна тут досі триває. Байдуже, що її спричинило, — але міфологізована балканська мультикультурність залишилася десь у довоєнному часі.

Коли ми мріємо про кінець війни в Україні, як саме ми його уявляємо? Як момент підписання угод про припинення бойових дій, деокупацію територій та репарації? Можливо, ми зможемо сказати, що війна закінчилася, коли відновляться міста, коли зникне щоденна присутність втрати в побуті, коли діти виростатимуть, не знаючи, як звучить повітряна тривога.

Для багатьох українців образ повоєнної країни сьогодні — це не повернення до "як було", а створення нового стану нормальності, в якому досвід війни не витіснено, а інтегровано в суспільну пам'ять і простір. Кінець війни — це не лише нерухомі кордони на мапі, а й відчуття безпеки, відсутність постійної готовності до втрати, можливість планувати майбутнє без застережень. І, можливо, лише все це отримавши, ми зможемо сказати, що вона справді відійшла у минуле — не як забута, а як осмислена.