10 книжок для зимових вечорів

Зимові свята – це не лише лист діду Морозу смачні страви, екстремальне застілля, і коктейльні сукні.

Новорічні вихідні – це ще й нагода перепочити від марафону 365 днів минулого року. Затишне крісло, мерехтіння гірлянд, запах ялинки і цікава книжка на колінах. Чим не ідилія?

"Українська правда. Життя" підібрала десяток книжок, які прикрасять будь-який затишний зимовий вечір.

Юрій Андрухович. Лексикон інтимних міст (Meridian Czernowitz)

Хочеться рушити в мандри, а обставини не дали? Тоді саме час брати до рук "Лексикон".

111 есеїв про країни світу. В алфавітному порядку – за кириличним алфавітом, хоча ігри з латиницею так само присутні.

Звісно, через таку будову важко говорити про "Лексикон" як про певну цілісність. Тобто ця книжка не може сподобатися чи не сподобатися вся. "Лексикон інтимних міст" розпадається на фрагменти. І в цьому його заслуга, задумка і шарм.

Поруч із фрагментарністю тексту існує надзвичайна єдність стилю. Юрій Андрухович віртуозно грає мовою. Деякі фрази звучать так добре, що аж хочеться вимовити їх вголос.

Окреслені ландшафти реальних міст надзвичайно фантастичні. Вони поєднані перехресними посиланнями по горизонталі та по вертикалі. Голос оповідача (автора?) заграє з читачем. Він веде кудись, аби облишити сам-на-сам із трьома царями, скажімо, Кельнського собору.

Композиційно нова книжка Андруховича нагадує атлас світу. Тут разом зшито аркуші з різноманітними картами, які не схожі одна на одну. Лиш іноді фрагмент однієї трапляється на іншій. В той самий час у карт спільна легенда. Та й позначають вони умовно Землю – це пакт між атласом і його читачем.

Найліпшу настанову до його читання свого часу озвучив сам Андрухович: "Це таке запрошення для читача - викрий мене, дешифруй. Піймай мене за руку і звинувать. Це ж і є контакт, ми ж усі його прагнемо".

"Лексикон інтимних міст" сподобається будь-якому любителю цікавої есеїстики. Це 111 приводів помріяти про мандри та написати власні подорожні нотатки.

Чеслав Мілош. Велике князівство літератури (Дух і Літера)
Чеслава Мілоша ніби і не варто зайвий раз представляти українським читачам. Нобелівський лауреат,  митець, перекладач, дослідник...

Його перекладали Наталка Сняданко, Тарас Прохасько, та Сергій Жадан. Його поезію озвучили вони ж у спеціальному проекті в межах "I, Culture".

Не так давно українською мовою вийшла "Абетка" Чеслава Мілоша в зграбному перекладі Наталки Сняданко. Тепер випала нагода продовжити смакувати есеїстику видатного автора.

"Велике князівство літератури" - це збірка знакових есеїв Чеслава Мілоша. Діапазон – від міркувань про "регіоналізм" і депресію на початку еміграції до Нобелівської промови.

Есеї перекладено пречудово, до того ж, перекладачі оздобили тексти сумлінними примітками. Вони стануть у пригоді читачам, які погано знайомі з контекстами польського, литовського, французького, американського культурного життя 20 століття.

"Велике князівство літератури"  не відпускає. Починаєш читати  та не можеш відірватися. Все через фантастичний стиль Мілоша. Мазки суб’єктивного прочитання історії надають нового виміру давно відомим фактам. Мілош сміливо відвертає погляд від звично "важливого".  Для нього нібито "неважлива" деталь значить більше за купи фактів.

Чеслав Мілош застерігає свого читача від втрати пам’яті. "Велике князівство літератури" - гарна нагода читати та згадувати те, про що не було часу думати протягом року.

Тарас Антипович. Хронос (А-ба-ба-га-ла-ма-га)

Роман "Хронос"  - новий текст Тараса Антиповича. Його дивовижно добре відчув видавець Іван Малкович.

Уявіть 2040 рік. Підстаркуватий божевільний вчений відкрив, що  час можна "переливати" із тіла в тіло. Як донорську кров. Для цього створено "хрономати" (як автомати, але нагадують водні пістолетики).

Час контролює держава. Відтак (закономірно?) хрономати потрапляють на чорний ринок. І час стає ідеальною валютою для будь-яких розрахунків.

На цьому тлі розгортаються події роману Тараса Антиповича. 25 розділів охоплюють час із липня 2040 року по квітень 2047 року. Це період від винайдення хрономату до звільнення від диктатури крадіїв часу.

В центрі уваги оповідача опиняються дуже різні люди описаної доби. Це старці та багатії, депутати та повії, ченці та актори, вчителі та мафіозі тощо. Кожен із них по-своєму вживається в новий час. Не всі витримують випробовування можливістю безсмертя.

Наприклад, що робити безробітним копачам – цвинтарі закривають, бо ніхто не хоче вмирати. Як жити без віри – всі екзистенцій ні питання ніби в мить розв’язав хрономат.  Чим компенсувати пустку в душі – невже регулярними "маятниками" від моменту народження до моменту смерт?.

Безперечною перевагою "Хроносу" є тонке переосмислення реалій сьогодення. Тут немає того, за що я особисто не люблю сучасні "серйозні"  романи. "Хронос" приємно читати - він не дидактичний,  не самозакоханий і не автобіографічний. Точно сподобається всім, хто любить цікаві та гарно розказані історії.

Валентин Сильвестров. Дочекатися музики (Дух і Літера)
Валентин Сильвестров – культова та доволі непублічна особа в українській музиці.

Композитор із всесвітньою славою починав як самоучка. Вечірню музичну школу він закінчив у віці аж 20 років, паралельно працюючи інженером. І тільки згодом вступив до консерваторії.

Сьогодні Сильвестрова називають лідером "київського авангарду". Щоправда, його музику майже не виконували в тодішньому СРСР – більше на Заході. Та і сам композитор на своїх концертах не був присутнім – був "невиїзним" до кінця 1980-х років.

Сьогодні сам Сильвестров називає свій стиль "метамузикою" - це скорочення від "метафорична музика". До того ж, можна згадати значення грецького префікса "мета" і розшифрувати "метамузику" як своєрідну універсальну мистецьку мову.

"Дочекатися музики" - розмова іншою мовою, не музичною. Хоча в кожному реченні музика звучить. І в дослівному, і в переносному сенсі – до книжки додається диск із архівними записами Валентина Сильвестрова. І увага – деякі речі звучать у авторському виконанні.

Ця книжка є збіркою розмов із Валентином Сильвестровим. Вони звучали під час зустрічей із композитором, які організував Сергій Пілютиков. Сказані слова не пропали, а були дбайливо записані та опубліковані.

Чудова книжка. Вона сподобається не лише шанувальникам композитора, але й всім, хто любить вдумливі слова. Як на мене, читання "Дочекатися музики" - один із  найприємніших способів медитації та рефлексії. Для занурення у відповідний стан музику можна почати почати слухати прямо тепер.

Володимир Рутківський. Сині Води (Прудкий равлик)

Володимир Рутківський пише давно – ще з 1959 року. Але в масову дитячу літературу він потрапив на початку 2000-х. Історія почалася з видання трилогії "Джури" ("Джури козака Швайки", "Джури-характерники", "Джури і підводний човен").

До речі, зараз саме за цю трилогію Рутківського номінують на Шевченківську премію.

Події роману "Сині Води" відбуваються далекого 1361-1362 року. Саме тоді відбулася битва під Синіми Водами, після якої українські землі вийшли з-під татаро-монгольського панування. Між іншим, ця битва не так дуже добре "розкручена" - навіть дорослі читачі іноді згадують про неї саме завдяки книжці.

Окрім розкриття маловідомих сторінок історії, "Сині води" вирізняються відсутністю опису чорно-білого конфлікту.

В романі діють персонажі різних ідентичностей.  "Вороги" там не завжди татари, та й не всі "невинні жертви" – українці. Цей роман показує роль "маленької людини" в історичному процесі. До того ж, в ній знайшлося місце для розмови про "меншини", жіноче питання, насильство тощо.

"Сині води" - книжка, яка сподобається підліткам. Тут знайдеться місце і для захопливих пригод, і для серйозної розмови на вічні теми дружби, зради, честі, благородства, хоробрості, обережності, терпимості тощо.

Соломонова Червона Зірка (Темпора)
За дивною назвою стоїть 25 авторів і 25 текстів. Назва є варіацією на тему крайніх географічних точок України.

Ідея та упорядкування належать молодому автору Лесю Белею. Саме він зібрав 25 письменників і кожного з них попросив написати текст про один регіон України. До цієї компанії потрапили і аксакали типу Тараса Прохаська, і початківці. Хоча загалом з-поміж 25 імен більшість – улюблені чи майже улюблені.

Центральна ідея книжки – звільнитися від стереотипів. Адже кожен із авторів прагнув розповісти про "свою" область щось, про що не  розповідають у ЗМІ. Це як екскурсія у парі з "місцевим", котрий розкриває всі потаємні куточки та заклади.

Обкладинку прикрашає "серп и молот", пофарбований у державні синьо-жовті кольори. Це не вигадка хворобливої уяви художника видавництва. Цей знак існує насправді і стоїть десь у котромусь із українських населених пунктів.

Заразом це ще й чудова метафора для всього змісту книжки. Чудове чтиво для розширення горизонтів. А ще – привід помріяти та спланувати літню відпустку десь в Україні.

 

 

Ірен Роздобудько наголошує на щирості своїх текстів. "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю" тут не є винятком.

Книжка присвячена життю українських емігрантів у Німеччині. Вони живуть у мебльованих кімнатах і мріють про світле майбутнє.

Долі розбиваються чи навпаки – знаходять новий сенс. Хтось замість університету обрав бордель. Хтось замість заняття домогосподарством на шиї в чоловіка захопився "нежіночою" ювелірною справою. Хтось швидко стає поважною "фрау". Хтось мріє про Голівуд. Хтось втрачає гідність і себе.

Окремо вирізняється сюжетна лінія німкені українського походження. Вона знаходить внутрішній спокій лише після того, як цілком усвідомлює своє коріння та примирюється з історичним минулим.

Це зворушливі історії, котрі будь-кого змусять згадати про близьких. Не обійшлося і без частинки "морального виховання", але це не надто заважає.

"Я знаю, що ти знаєш, що я знаю" сподобається всім, хто в літературі прагне насамперед правди.

Володимир Єрмоленко. Оповідач і філософ (Критика)
Здається, абсолютно всі здатні замилуватися стилем ретро в дусі 1920-1930-х років. Недаремно в моду регулярно повертаються "джазові" плаття, та й джаз досі для багатьох є синонімом гарного музичного смаку.

"Оповідач і філософ" - це як джаз, але в есеїстиці. Неймовірна річ! Книжка про філософа, але з картинками. Книжка про німця, але про Париж.

Книжка про 20 століття, але про Бодлера та інших панів з минулого. Книжка про антропологію культури, але жива та захоплива, як роман.

Персонажем цього есею є Вальтер Беньямін. Дивний філософ з Німеччини, котрий довго жив у Парижі, збирав колекцію радянських ляльок і наклав на себе руки в Португалії.

Філософом, до речі, його теж не можна назвати однозначно. Те, що пише Беньямін – це майже афористика, майже література.

Та і Володимир Єрмоленко пише так, як сучасні українські вчені майже не вміють. Це чудова жвава мова, позбавлена високочолості та зверхнього ставлення до читача.

Одним словом, "Оповідач і філософ" - гарний спосіб потренувати мозок на канікулах і не втратити дорогоцінні бали IQ.

Владислав Івченко, Юрій Камаєв. Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори

  
Іван Карпович – дуже милий персонаж. Опецькуватий, лінивий, не надто добре освічений… Такого в сучасній українській літературі якось відвикли описувати. Всі аналоги залишилися в колі чухраїнців Остапа Вишні.

Так от, Іван Карпович – такий собі вайлуватий мєнт у Києві початку 20 століття. Він сумлінно працює, але не перепрацьовує. Він любить погуляти, але й копійчину відкладає. І мріє, звісно ж, про власний садок вишневий коло хати.

"Стовп самодержавства" - це 12 оповідок про справи, які вів Іван Карпович. Вони розказані в інтонації байки. Щось таке про свою роботу кожен може залюбки травити друзям під час посиденьок. В передмові до роману Галина Пагутяк порівняла це з подвигами Геракла.
Чудовий роман для тих, хто вміє сміятися над собою.

Галина Вдовиченко. Бора (КСД)
"Бора" - доволі голлівудський роман. Щось подібне вже можна було бачити у фільмах "The Lake House", "Steel Magnolias". Одним словом, зворушлива історія про любов і єднання людей на тлі старовинного будинку.

Зачин виглядає, як у казці. Жила собі львівська панянка Христина Бора. Вона вдома, в неї 17-річний син і в міру гарно оплачувана робота літературного редактора. Одного дня звичне життя порушується через несподіваний подарунок.

Щасливий поворот – дуже давній колишній залицяльник лишив у спадок старовинний будинок за містом.

Будинок живе своїм власним життям. Він сам вирішує, чи прийняти нову господиню. І таки приймає. Саме там Бора отримує натхнення для закінчення свого роману. Саме там вона знаходить втрачену любов і нових друзів.

На щастя, роман "Бора" не має хрестоматійної розв’язки з освідченням і весіллям. Все в стилі Бернарда Шоу – Еліза пішла, але, можливо, повернеться. Майже як Карлсон.

В романі чимало персонажів, але Галина Вдовиченко дає собі раду з кожним із них. Герої мають гарно прописану "легенду" та нездійсненну мрію. Будинок Бори стає фантастичним простором, де всі мрії здійснюються.

"Бора" має сподобатися шанувальникам веселкових історій про те, що життя не закінчується після днів народження із "страшною" цифрою. Читається на одному диханні за ніч. Чудовий привід почати нове життя наступного життя. Кінець світу скасовано!

Фото platfor.ma, duh-i-litera.com, litakcent.com, sumno.com