П’ятий день Одеського кінофестивалю: корманівсько-український

Ігор Грабович: Фестиваль перетнув екватор, починається як на мене, найцікавіша його частина – власне українська. Вчора та сьогодні показали найбільшу кількість вітчизняних стрічок, зокрема, у національному конкурсі та один у міжнародному.

Йдеться про короткий метр, розмова про який попереду, та про повнометражну стрічку "Параджанов", яка впродовж останніх двох років регулярно виринала на Одеському кінофестивалі – спочатку на пітчингу, потім відбувся показ робочих фрагментів, і ось тепер вона бере участь у міжнародному і національному конкурсах.

А ключем до сьогоднішнього дня і теми національного кіно я пропоную взяти постать американського продюсера та режисера, впертого прихильника незалежного фільмування Роджера Кормана.

Корман починав на великій голлівудській студії з дуже незначних посад, згодом став продюсером, знімав стрічки категорії "Б", а на початку 1950-років вирішив піти у незалежне плавання, бо його не влаштовувала вкрай забюрократизована студійна система, де фільмування було доволі повільним та надто підневільним.

Корман вивів доволі формулу успішного фільмування. При вкрай обмеженому бюджеті, він наймав молодих кінематографістів, які готові були працювати на голому ентузіазмі, за теми фільмів обирав актуальні та навіть сенсаційні суспільні проблеми та віяння. Також копіював голлівудські гіти, оперативно відгукувався на нововведення, не соромився переймати ідеї.

Загалом більшість його стрічок давно застаріло, проте деякі отримали довге життя, як спродюсовані ним "Смертельні перегони 2000" Пола Бартела з Сільвестром Сталлоне чи дилогія про піраній, першу частину зафільмував Джо Данте, другу - Джеймс Кемерон. Один зробив доволі успішну кар’єру в Голівуді, другий - став його королем.

Анно, як вважаєш, чи може бути досвід Корман для нас актуальним? Якщо так, то в чому?

Анна Купінська: Сьогоднішній майстер-клас Кормана майже цілком був присвячений різноманітним питанням незалежного кіновиробництва, і лише побічно торкався самих його стрічок. Його поради та зауваження, звісно, стосувалися насамперед американської моделі фільмування, проте вони придатні і до наших широт.

Із висоти свого півстолітнього досвіду, Корман радив звертати увагу насамперед на цікавий сюжет і його творче втілення. Він також наголошував, що режисер має бути освіченою людиною, розуміти кіноспецифіку та мати власний, особливий почерк. Нестачу грошей на бюджет він пропонував компенсувати за рахунок дешевої знімальної техніки, а проблеми з прокатом – інтернет-трансляціями.

Втім, найважливіше, що сказав сьогодні Корман, прямо стосується українських кінематографістів. Дехто з глядачів запитував його про шанси вітчизняних фільмарів потрапити до Голівуду. Корман відзначив, що ці шанси доволі примарні. Натомість продюсер наголосив, що необхідно розвивати національну кінематографію, використовувати місцеві сюжети і мистецькі практики, бо інакше ми приречені на вічний другий план у чужих картинах.

Цього підходу, на мою думку, дуже бракує нашому кіно, яке навіть на Одеському міжнародному фестивалі ніби знаходиться десь обабіч світового кінопроцесу та виглядає його "бідним родичем". І справа тут вже зовсім не у бюджетах, а у відсутності тих неодмінних складових хорошого режисера, про які говорив Корман.

Найбільшим розчаруванням цього дня для усіх, здається, став фільм "Параджанов" Олени Фетисової та Сержа Аведікяна. Ми не побачили ані цікавої історії, ані креативного підходу. Навіть анімаційні вставки у фільмі здаються запозиченими з документальної картини Романа Ширмана "Небезпечно вільна людина". Проблема фільму, на мою думку, в тому, що він зовсім не розкриває особистості Параджанова, а лише переповідає загальновідомі факти з його життя.

Зрештою, це загальна проблема усіх українських біографічних стрічок про кінематографістів. Зазвичай, зняті друзями та колегами героїв, вони оминають усі контраверсійні теми у їхньому життєписі, зображаючи їх ледь не святими. Мені дуже бракувало живого, неприкрашеного Параджанова, його мотивацій, принципів, викликів. Екранний Параджанов просто пливе по життю, час від часу епатуючи оточуючих.

Натомість присутні на прес-конференції творці фільму розповіли про режисера багато біографічних деталей, які напевне мали би потрапити у стрічку, але чомусь залишилися за кадром.

Українські кіношники дуже бояться зображати себе пересічними людьми, воліючи огортати свою творчість романтичним ореолом. Можливо, це наслідок їхньої професійної неспроможності – коли не можеш створити "казку" на екрані, то перетворюєш на неї своє життя.

І. Г: "Параджанов" мені також не сподобався, проте проблема тут глобальніша за смаки критиків. Як на мене, подібні проекти приречені від самого початку. Погодься, досить дивна ідея – знімати фільм про кінорежисера. Кому це може бути цікаво? Хіба іншим кінорежисерам, які знають специфіку роботи.

Невтаємниченим це буде нудно, бо режисерська діяльність не особливо відрізняється від бухгалтерської. За що тут зачепишся? Добре, коли кінорежисер схожий на Марчелло Мастрояні з фільму "Вісім з половиною", але Фелліні був неповторним художником, який зумів створити власну міфологію.

В Америці постать кінорежисера взагалі не є ключовою у кінопроцесі, хіба режисер здатен одночасно бути продюсером і може запропонувати унікальну мистецьку стратегію, як це було з Гічкоком, наприклад. Але про що недавній фільм "Гічкок"? Про родинні стосунки цього виданого кінематографіста, до якого штучно прилітається його робота.

Інша річ, коли кінорежисер стає частиною суспільного процесу, опиняється у центрі скандалу, якихось позакінематографічних перипетій. Але навіть і в цьому випадку я не пам’ятаю видатних ігрових картин про кінорежисерів.

Згадується тільки телевізійний двосерійний фільм про розлучення Вуді Аллена та Міа Ферроу, а також стрічка "Боги і монстри" про режисера Вільяма Вейла і недавній "Хранитель часу", у якому йде мова про Мельєса. Але все це аж ніяк не біографічні стрічки, радше варіації на значимі для тої чи іншої суспільної групи теми.

Параджанов, на перший погляд, цілком придатний до героя фільму, хоча я не певен, що його ім’я настільки вже широко відоме в Україні, аби про нього знімати ігрову картину. І все ж він був яскравим митцем, автором непересічних фільмів, ексцентриком, егоцентристом, руйнівником суспільних норм, двічі зеком і абсолютно не вписувався до радянської дійсності.

Все це так, але про що слід фільмувати? Про його життя загалом? Про поетику та естетику Параджанова? Про його скандальну поведінку? Про судові процеси? І для кого фільмувати кожен з цих сюжетів? Кому це може бути цікавим?

На прес-конференції творці "Параджанова" сказали, що їхня картина призначена для всіх людей віком від шістнадцяти до дев’яноста і вони мали за мету розповісти про внутрішній світ цього художника.

Це загальні слова, які можна віднести до безлічі стрічок, проте вони нічого не пояснюють в даному випадку. Згоден з тобою. На екрані ми бачимо розрізнені фрагменти з особистого життя Параджанова, натяки на його конфлікт з Юрієм Іллєнком на зйомках "Тіней забутих предків", незрозумілий скандал на прем’єрі "Тіней", шпигування за Параджановим, яке організовують якісь непевні чиновники, арешт режисера.

Але відсутній судовий процес, нічого не зрозуміло про вирок.

Жоден з цих розрізнених епізодів не поданий хоч якось детально, не показані ні витоки параджанівської естетики, ні причини його скандальної поведінки, не викладена суть жодного конфлікту, причини переслідувань і подальшого арешту. Вся історія у фільмі, всі подробиці та повороти сюжету виглядають необов’язково та взаємозамінними, а сам фільм дуже аморфним. Як на мене, це лист без адресата, а ще краще - відписка, якої ніхто не потребував.

Власне міф Параджанова, як він виглядає у баченні авторів однойменного фільму, суперечить міфові Кормана, абстрактна поетика, скерована на абстрактну красу тут протистоїть цілком конкретній, виваженій та спертій на реальність практиці, яка однакової мірою охоплює і амбіції художника, і запити аудиторії.

Поки що нашому кіно цікавий перший міф і зовсім нецікавий другий. 

Усі фото http://oiff.com.ua