Селфі на другому ярусі, або Театр на бюджетній голці

Архітектурна пам’ятка, принада для туристів чи притулок для акторів, спроможних вижити на 1600 гривень? Але точно не осередок, де народжується нова театральна культура. Законодавці пропонують реформу, що повинна зрушити ситуацію в українських театрах із мертвої точки, проте консервативне театральне середовище від такої перспективи не в захваті.

БУДИНОК ІЗ ДВАДЦЯТИГРИВНЕВОЇ КУПЮРИ

Театр починається з вішака, а львівський театр – із туриста. Він радісно фотографується, звіряючи оперний на двадцятьох гривнях із оригіналом. Купує сувеніри у крамничках, стоїть у черзі по квитки або роззирається у фойє. Потім несе своє пальто до гардероба й довго шукає місце в залі, поки не вимкнуть світло. І навіть після того, як вимкнуть.

Із третього ярусу, де квитки найдешевші, видно лише частину сцени, але музику чути добре. Тут сидять переважно приїжджі та студенти, а ще школярі, що клацають щось на ґаджетах. Сюди хотів би потрапити пан Леонід – літній львів’янин, який продає книжки біля пам’ятника Федорову.

Пан Леонід не може собі дозволити похід до Львівської опери через ціни на квитки. Фото: Роман Скрипник

– Я ходив до опери ще в дитинстві з батьками, львівськими інтелігентами. Пам’ятаю, як ми сиділи в директорській ложі, бо директор театру був близьким знайомим нашої родини. Потім я ходив до опери все рідше й рідше, аж поки радянська влада не впала й ціни не виросли. Зараз не буваю: грошей небагато, а квитки не такі вже й дешеві, як для пенсіонера.

Сьогодні в директорській ложі сидить білявка й робить селфі, а на верхніх ярусах жінки в барвистих сукнях фотографують своїх дітлахів. За правилом, надрукованим великими літерами біля каси, дітей до десяти років на вечірні сеанси не пускають. Проте вони тут є. Так само тут можна зустріти й чоловіків у кросівках та жінок у закоротких сукнях, хоч це й суперечить етикету.

Сучасний театр: мистецтво чи можливість сфотографуватися в гарному інтер'єрі? Фото: Роман Скрипник

Все це не дуже подобається Надії Олексі, яка працює білетеркою Львівського оперного театру понад десять років. Вона перевіряє квитки, допомагає відвідувачам знайти своє місце в залі, пропонує програмки.

Жаліється, що глядач змінився: якщо раніше приходив до театру переважно показати себе, то зараз усе інакше. Нема більше культури: люди можуть прийти в театр у шортах і капцях. А ще не купують програмки: як вони зрозуміють без програмки, про що вистава?

На запитання про дорогі квитки знизує плечима:

– Нещодавно виступав Андрій Макаревич. Був аншлаг, розкупили квитки навіть по дві з половиною тисячі гривень. Питання в бажанні ходити, а не в ціні. На "Лебединому озері" теж людей багато, якщо не поминальний тиждень абощо. Проте це переважно туристи.

Білетерка Львівського оперного Надія Олекса скаржиться, що в сучасних театрах більше немає культури. Фото: Роман Скрипник

Сьогодні в театрі "Кармен" Жоржа Бізе – класика. На сцену виходить жінка з голосом як у ведучої радянського телебачення й оголошує, що вистава є частиною п’ятнадцятого фестивалю оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької. Співачка свого часу виконувала партію Кармен.

Завіса відкривається й починається перша дія. На сцені хор; диригент помахом палички створює музику. Солістка дивує дещо радянською вокальною школою, забуваючи тримати позицію, а Хозе надихає емоційною подачею. Актори на сцені взаємодіють так, що хоч-не-хоч співчуваєш їхній драмі. Якщо для зали це відпочинок чи забавка, то для трупи – кропітка робота.

ВАЖКО, ПОЧЕСНО, БЕЗПЕРСПЕКТИВНО

– Опера сьогодні набуває все більшої популярності, – каже конголезець Блез Малаба, зірка телешоу "Голос країни". Нещодавно він дебютував на сцені львівського оперного з партією Монтероне в опері "Ріголетто". – Наприклад, у Конго п’ять-десять років тому не було звички слухати Моцарта, а зараз дедалі більше молоді починає цікавитись класичною музикою.

Оперне мистецтво – річ дуже замкнена. В естраді головне, щоб пісня добре зазвучала, а в опері все складніше: недостатньо мати добрий голос, треба ще співати правильно.

Музикант із Конго Блез Малаба переконаний, що опера не перестане бути популярною. Фото: Facebook

Правильно співати навчають у Львівській національній музичній академії імені Миколи Лисенка. Кожен студент, що вчиться тут академічного вокалу, мріє колись опинитись на сцені львівської опери. Ну, майже кожен.

Катерина Огус, студентка академії, часто буває в оперному театрі. Каже, що публіка переважно не має уявлення про те, що відбувається на сцені. Деякі їдять чіпси й голосно розмовляють. 

Проводити відеозйомку під час вистав у Львівському театрі опери та балету теж заборонено. Фото: Роман Скрипник

Співачка виступає проти сучасних інтерпретацій і змішування жанрів, натомість уважає за потрібне стимулювати інтерес до опери. А що публіка тепер ходить переважно подивитись на певного артиста, то й Катерина планує створювати власні музичні проекти і привертати увагу аудиторії до академічного вокалу.

Оперних виконавців значно менше, ніж естрадних, і робота ця почесніша, проте юна співачка жаліється, що роботу в цій сфері знайти нелегко:

– Частина випускників іде співати естраду, бо там платять, а до оперного театру потрапити без зв’язків дуже складно. Інші заробляють хто де може. Я навіть офіціанткою працювала минулого року. Співала в хорі, але хор урівнює всіх, а для голосу це погано. Естрада мене також не приваблює – не хочу показувати дупу по телевізору. Далі планую брати участь у міжнародних конкурсах, а в українській опері себе навряд чи бачу.

В українській опері себе бачить працівник гардероба Сергій, зодягнутий у картатий піджак. Він у цій галузі, сказати б, із пелюшок. Він – перша й остання інстанція в театрі.

– Львівський театр – це просто архітектура, розумієте? – каже він. – Сюди приходять усе нові й нові туристи, дивляться і йдуть. Проблеми лишаються, а про мистецтво ніхто особливо не думає. А треба. Колись давно хтось розумний сказав, що до театру входить натовп, а виходить народ. Я в це вірю.

І додає, що в театрі все добре. У керівництва.

СВІЖА КРОВ У М'ЯСОРУБЦІ

– У більшості культурних установ керівники призначені безстроково, їх неможливо звільнити, а програми розвитку вони не пропонують, – розповідає народний депутат України Ірина Подоляк. Два роки вона очолювала відділ культури Львівської міської ради, 2014-го була обрана до парламенту, а у вересні 2015-го стала однією з ініціаторок законопроекту 2669-Д. Найбільший спротив ухваленню цього проекту чинили керівники національних театрів.

Ірина Подоляк, народний депутат України, ініціатор законопроекту, згідно з яким керівники закладів культури мають обиратися на конкурсних засадах. Фото: Olha Honchar

– Люди звикли жити на бюджетній голці. Мовляв, дайте нам грошей і не чіпайте нас, а те, що ми робимо, ми називаємо найкращим мистецтвом у світі. Треба наводити фінансову дисципліну, зокрема, в національних театрах, які використовують левову частку бюджетних грошей, передбачених на "культуру".

Сенс законопроекту полягає в обранні керівників державних і комунальних закладів культури на конкурсних засадах. Щоб пройти відбір, не потрібно закінчувати консерваторію чи бути дипломованим менеджером культурних проектів. Достатньо знати державну мову, мати вищу освіту, досвід роботи в культурній сфері від трьох років та план розвитку закладу на рік і п’ять років.

Комісія з дев’яти незалежних експертів, серед яких не може бути працівників самого закладу, проводить кастинг, і кандидат, який його пройшов, підписує п’ятирічний контракт. На контрактних засадах працюватимуть і творчі працівники – зокрема, актори.

Тепер, коли українці часто подорожують і бачать, як розвивається за кордоном той самий театр, їх уже неможливо переконати в тому, що українські театри найкращі у світі й найгарніші в Європі.

Талановитих акторів, художників і режисерів в Україні не бракує, проте вони, на думку Ірини Подоляк, поза контекстом. Систему треба реформувати, адже сама вона змінюватись не буде:

– Старі кадри реформи не зроблять, адже вони не зацікавлені в тому, щоб виходити із зони комфорту. Театрам бракує свіжої крові, треба пустити туди молодих людей.

Свіжа кров – Дмитро Благий, випускник Львівського національного університету імені Франка, який два роки працював у театрі імені Лесі Українки й пішов звідти, гримнувши дверима. Зараз веде ранкову розважальну програму на місцевому телебаченні. Часи навчання й роботи згадує з неприхованою злістю. Система викладання застаріла, каже Дмитро, а студентів у театрі просто експлуатують.

Актор Дмитро Благий не витримав театрального лицемірства й пішов працювати на телебачення. Фото: Роман Скрипник

– У театрі вдають, що все добре, але мало хто з акторів розповідає про реальне становище. Поки ми вчились, нам створювали ілюзію, а коли прийшли в театр, розчарувались. Моїм життям якийсь час розпоряджався режисер, я почувався рабом. Я не міг терпіти лицемірства, неправдивої театральної естетики, – говорить він.

Дмитро розповідає, що актори отримують зарплатню 1700 гривень і вимушені, щоб виживати, обіймати дві посади – актора й монтувальника, наприклад. Деякі живуть у театрі, бо не мають грошей на оренду житла.

– Мистецтво зсередини не є таким красивим, як ззовні, – констатує Дмитро. – Це пекельна праця. Театр – це робити весь час одне й те саме. Я потрапив до м’ясорубки й вона мене перемолола. На телебаченні люди хоча б не підлі.

Найбільше обурення в молодого актора викликав уже колишній керівник театру Олексій Коломійцев. Саме через нього Дмитро остаточно вирішив порвати з театром. Парадокс, але призначення Коломійцева директором Львівського драматичного театру імені Лесі Українки навесні 2014-го сприймалося саме як приплив свіжої крові.

ГРАТИ ЯК ДЛЯ БОГА В МІСЦЕВОМУ ТЕАТРІ

На думку Дмитра, нова театральна культура повинна народитись із нових якісних робіт. Він також уважає, що потрібно відмовитись від радянської практики, коли на вистави водять масовку – наприклад, школярів. На Заході, каже колишній актор, нікого до театру примусово не заганяють.

Олексій Кравчук – режисер театру "І люди, і ляльки", який також співпрацює з театром імені Леся Курбаса, – не бачить проблем з відвідуваністю театрів:

– Квитки розкуповують, люди стоять навіть між рядами. А колись у театрі Курбаса бувало таке, що в залі сиділи дві людини, а нас восьмеро на сцені виступало. Тоді режисер сказав: граємо, як для Бога. Справді, коли граєш відверто і щиро, глядач прийде і ще людей приведе. 

Режисер театру "І люди, і ляльки" Олексій Кравчук вважає, що головною проблемою сучасних театрів є низька оплата праці акторів

Проблему театрів Олексій Кравчук вбачає в оплаті праці акторів та пропонує мистецько-культурну децентралізацію:

– У національних театрах зарплати величезні, в муніципальних – зовсім інші, але чи є різниця в якості? У театрі "І люди, і ляльки" актори отримують 1600-1700 гривень. Як я можу зберегти на такі гроші молодого, класного, талановитого фахівця? Тому часто актори рвуться до Києва, але не завжди їм вдається підкорити столицю. 

Треба забезпечити всім необхідним місцеві театри, підняти їх престиж. Тоді молоді таланти залишаться на місцях і будуть розвивати культуру локально.

Український театр – лупа, через яку можна побачити проблеми всієї країни

Колись Вільям Шекспір сказав, що весь світ – театр, а люди у ньому актори. В такому випадку український театр із його акторами, режисерами, химерами та колізіями – лупа, через яку можна розгледіти проблеми всієї країни.

Її бажання реформ та, водночас, страх перед ними. Закостенілість системи, старі кадри, пострадянська мовчазність і європейська активність. Ми стаємо свідками змін, і зміни ці мають відбутися насампреде у нашій голові. Театр, кіно, музика й література – все це формує нас як людей і як громадян.

Тож, захоплюючись архітектурою театрів, треба іноді зазирати всередину – чи дійсно там щось надихаюче?