Страх і ненависть у державному театрі. Чи, нарешті, зруйнує його закон 2669-д?

89
24 листопада 2015

"Академічний театр, в принципі, ізольований від життя і коріння міцного не має. Театр занадто жива установа, щоб можна його було втиснути у музейну категорію. Живого музею ніхто винести не зможе. Це суперечність в самому понятті.

Дивно тільки, що приходиться це доказувати. А приходиться і прийдеться, мабуть, не раз і не на одному місці. Розуміння завдань сьогоднішньої мистецької політики у нас ще скрізь не на відповідній висоті.

Примусове насаджування академізму найбільш загибельна помилка. Треба їм ставити вимоги, треба їх підтягувати, паліативом заповнити порожнє місце – не вирощувати гнилих паростків від гнилого насіння.

Процес у театральному житті живий і здоровий. Не пройде і двох років, як картина зміниться. Процес треба прискорювати".

Цікаво, якби ці слова, написані у 1923 році, Лесь Курбас виголосив сьогодні перед українською театральною елітою, якою була б відповідь?

Більшість сьогоднішніх представників ключових українських театрів використовують імена класиків, аби протистояти театральним реформам. Однак, мені видається, що всі класики спільно повстали б проти неживого тіла теперішнього українського державного театру.

Ілюстрація Оксани Васьків-Кукул, Mediacomics

Сьогодні можна з впевненістю констатувати, що сталінська система "театрів з колонами й етнічним колоритом", яка з дивовижною стійкістю тріщала по швах, але протрималася 24 роки української незалежності, зазнала краху.

І те, як міцно тримаються за уламки її представники, лише зайвий раз переконує, що під руїнами заховано багато таємниць.

Кризові явища в українському театрі не є новиною. Театр деградував під тиском економічної кризи і засилля масової культури вже з 1990-х років. До погіршення стану додавалася відсутність будь-якої продуманої державної політики у культурній сфері, корупція і загальний брак мотивації щось змінювати.

Потім всі, здається, звикли. Протягом 24 років офіційний театр успішно вдавав, що поза державним сектором театрального життя не існує, а якщо існує, то воно нетеатральне.

Поодинокі незалежні театри махнули рукою на нединамічну державну машину і шукали грошей у меценатів, благодійних фондів і фундацій, міжнародних партнерів і мереж.

Однак стрімка деградація державного театру, який жодним чином не хотів змінюватися, і поява нового театрального покоління, яке відмовилося існувати на маргінесі культурного життя, призвели до кривавої війни за нове театральне мабутнє.

Стратегія "occupy державний театр", який функціонує на гроші платників податків, рано чи пізно мусить призвести до незворотних і якісних змін.

Брехня за фасадною риторикою "про плекання кращих традицій українського театру" особливо чітко виявляється в дискусіях навколо Проекту Закону "Про внесення змін до деяких Законів України щодо запровадження контрактної форми роботи в галузі культури та конкурсної процедури призначення керівника державного чи комунального закладу культури (2669-д від 17.09.2015)".

Якщо коротко описати суть проекту закону, то в ньому йдеться про запровадження відкритих публічних конкурсів на керівників закладів культури замість призначень, як було досі.

Cам факт критики цього вкрай важливого, але далекого від ідеального законопроекту, звісно, не дивує. Проте черговий раз дивує віртуозна риторика метрів української культури, які цілком серйозно заявляють, що затвердження керівників установ культури експертними комісіями через відкриті конкурси "може призвести до катастрофічної руйнації театральної справи в Україні".

Що ж крамольного побачили у проекті закону культурні лідери України?

"Вершники Апокаліпсису": як нові культурні менеджери знищать духовні підвалини української культури

Передусім шановані професійні театральні середовища переймаються, що директор може обіймати посаду тільки два терміни – 10 років.

З одного боку, не можна не погодитися, що є дуже талановиті професіонали, під незмінним керівництвом яких театр чи інша культурна установа може успішно і динамічно розвиватися 20-ть, а то й більше років.

Апелюючи до Гната Юри, Сергія Данченка, Бориса Тягна, Павла Вірського, Григорія Верьовки та інших класиків, а також незмінно цитуючи Шевченка, керівники провідних державних театрів виставляють себе ревними захисниками українського культурного надбання. Так, ніби існує каста нових культурних менеджерів, що мають намір топтати Шевченків "Заповіт" і піддавати анафемі імена всіх найкращих театральних діячів ХХ століття.

Не вдаючись до роздумів про логічні конструкції авторів, спробуємо зрозуміти, чому теза про обмеження терміну керівництва до двох термінів (10 років) викликала таке нервове хвилювання.

Видається, що 10 років – це досить непоганий термін, щоб професійний і амбітний керівник вивів на якісно новий рівень інституцію, а також навчив нове покоління менеджерів, які успішно продовжуватимуть славні традиції управління.

Погоджуюсь, що в Україні не аж так багато культурних інституцій, щоб змінювати роботу як шкарпетки, але чому хвилюватися кваліфікованим управлінцям, яким "заздрять сьогодні в Європі"?

Сучасний світ глобальний і відкритий, існує безліч культурних організацій, які запрошують на високооплачувані посади культурних професіоналів і нададуть всі "соціальні гарантії", на відсутність яких в Україні нарікає більшість функціонерів державних театрів.

Інші погані новини для українського театру

Критикуючи проект закону, керівники театрів черговий раз реінкарнують і воюють із затертою тезою про недопустимість переваги директора над художнім керівником у театрі, яку нібито несе демонічне цифросполучення "2669".

Панічно налякані страшним радянським минулим, вони очікують зомбі-революцію і повернення диктату "червоних" директорів, які в’їдатимуться в бентежні душі українських митців і нищитимуть все добре і світле, що ті виплекали за 24 роки незалежності.

Вихід із цього вони вбачають у диверсифікації директорських посад на кшталт "директор", "директор-розпорядник", "генеральний директор". Питання, як це виведе українську культурну інфраструктуру з тої безмежної кризи, в якій вона зараз перебуває, вже навіть не риторичне, воно метафізичне.

Звісно, в сучасному багатоманітті театральних дискусій завжди знайдеться місце і для безплідної боротьби з примарами радянського минулого. Однак теперішня дійсність несе сумні новини у світ, що ділиться на цнотливих митців-геніїв і прагматичних директорів-розпорядників.

Його зруйнували радикальні й невблаганні зміни у світовому культурному процесі, що породив театральних кураторів і ефективні тандеми керівників, де один дбає про інституційний розвиток, а другий – про успішну діяльність трупи.

Скромне мовчання Метрів

Найкращі театральні голоси держтеатру, із завзяттям критикуючи проект закону, скромно мовчать, коли йдеться про важливі та вкрай необхідні зміни в українському театрі. Чомусь офіційні театри не розділяють ентузіазм із широкою громадськістю з приводу того, що в Україні скоро може бути прийнятий закон, який:

   - передбачатиме вибір керівників культурних установ публічно, де все, сказане ними, записуватиметься і кожен зможе аргументовано відстояти свою позицію у випадку зловживань;

   - створює умови для присутності під час відбору медіа і публіки, що допоможе перетворити виступи кандидатів на добрий старт промоції інституції, яку вона/він збирається очолити;

   - дозволяє на офіційному рівні поділитися з широкою аудиторією власними напрацюваннями і баченням розвитку культурних інституцій в Україні;

   - активує соціальні ліфти для талановитих молодих професіоналів, які, представляючи власні програми, не будуть розчавлені титулами "героїв", "академіків" чи "народних";

   - заохочує створення незалежного інституту культурних експертів і допоможе програмам кандидатів отримати додатковий кредит довіри від професійного середовища;

   - закликає формувати вибори, оцінюючи особу-конкурсанта не тільки за минулі здобутки, але й за бачення стратегічного розвитку інституції в майбутньому;

   - за допомогою відкритих і прозорих незалежних конкурсів не допускатиме зловживання і корупцію.

Тож чому?

***

Оксана Дудко, дослідниця, координатор театральних проектів. Займалася програмним кураторством фестивалю "Драбина" (2004-2011), Фестивалю сучасної драматургії "Драма.UA" (2010-2013) та Першої сцени сучасної драматургії у Львові (2014). Ініціаторка створення Центру для театральних досліджень та освіти.

powered by lun.ua