Журналіст Франк Гофманн: Щоб досягти визнання в Україні, треба спершу виїхати за кордон

Франк Гофманн працював репортером Дойче Велле в різних країнах Східної та Центральної Європи, зокрема в Румунії та Угорщині, висвітлював війну в Боснії та Хорватії, а також в інших країнах колишньої Югославії.

Протягом останніх двох років Франк обіймав посаду керівника офісу та репортера Дойче Велле в Києві, розповідаючи широкій міжнародній аудиторії німецького телеканалу про події війни на Сході України та про політичну ситуацію в країні.

Наприкінці свого дворічного головування, Франк вирішив зняти фільм про українську (пост)революційну молодь та її ініціативи.

Так з’явилася стрічка "Maidan Dreaming: Київ на шляху до Європи", яка розповідає про рейв-вечірки "Схема", платформу культурних ініціатив "Ізоляція", бренд одягу Syndicate і Hashtag-bar, які в той чи інший спосіб репрезентують нове покоління.

Прем’єрний показ фільму в Центрі візуальної культури зібрав чимало глядачів і спровокував жваву дискусію на тему коректної репрезентації України за її межами.

Частина публіки критикувала фільм за створення певного міфу про Україну, що не відповідає дійсності. Проте подібній критиці бракує головного – вона не враховує той погляд із Європи, який сьогодні все частіше досягає українських меж.

Те, що "Maidan dreaming", як і багато інших сюжетів міжнародних медіа про київську молодь, створюють "поп"-картинку України, свідчить, що ми дійсно стаємо частиною європейської культури.

Франк Гофманн: Здається, в мене вперше бере інтерв’ю людина, яка була героєм моїх матеріалів.

Назарій Совсун: Так, настав час помінятися ролями. Почну з іншого курйозу – шукаючи додаткову інформацію про вас в інтернеті, натрапив на матеріали про вашого тезку. Цей чоловік протягом 35 років працював агентом ЦРУ в різних регіонах світу, а зараз читає лекції.

Я не вбачаю тут жодної конспірології, утім, цей збіг вказав мені на певну схожість ролі агента і міжнародного кореспондента.

Подібно до шпигуна, ви приїжджаєте в невідому вам країну, збираєте інформацію, впливаєте на медіаполітику, врешті, представляєте західні  інтереси та цінності. Наскільки доречним є таке порівняння?

–  Я б не сказав, що займаюся формуванням медіаполітики тут чи деінде. Як журналіст я намагаюсь об’єктивно висвітлювати події, надаючи простір для висловлювання різним сторонам, позиціям, голосам у тих чи інших питаннях.

Але заразом, я працюю не лише над висвітленням подій для місцевої аудиторії українською мовою.

Навіть важливішою мені здається подача новин усьому світу через наявні в мене ресурси, зокрема через журнал "Німецької хвилі" Focus on Europe, що висвітлює події в Європі, в тому числі в України.

Що стосується Deutche Welle, то, як і інші міжнародні медіа, такі як BBC, ми займаємося промоцією універсальних цінностей.

– Що це за цінності?

– Вільна преса, демократія, ідея відкритого суспільства та мирного вирішення конфліктів.

– А як би Ви оцінили роботу українських журналістів?

– Мушу сказати, що я стежив за подіями в Україні як стороння людина. І як мені здалося, в Україні доречно звертатися до багатьох медіа, щоб, врешті, між рядками прочитати відповідь на питання, що ж насправді відбувається.

Але в цьому немає нічого нового. Я переїхав до Східної частини Німеччини після падіння Берлінської стіни, і, як багато моїх друзів, які там народилися, я мав отримати цю навичку читання між рядками, інакше неможливо було зрозуміти, що дійсно коїться навколо.

– Як мені здалося, фільм "Maidan dreaming" більшою мірою орієнтований на західну аудиторію,чи не так?

– Навіть не знаю. Ваші слова – чи не перший відгук, який я чую про фільм. Точно можу сказати, що фільм перекладатиметься різними мовами: англійською, німецькою, іспанською, арабською і російською.

У нас справді міжнародна аудиторія, різні цільові групи, адже ми транслюємося на весь світ: на Азію, Африку, Європу, Південну та Північну Америку.

– Готуючи фільм, ви розглядали багато різних ініціатив, але зрештою лишили кілька. За яким принципом ви підбирали героїв для свого фільму?

– Ми розглядали різні події, навіть фестиваль їжі. Думали включити в сюжет коворкінг для молодих айтішників.

Але врешті-решт ми взяли ті ініціативи, які доречно поєднувалися в документальному фільмі, адже в нього специфічний формат, відмінний від журнального репортажу чи новини.

– Які цілі ви ставили перед собою? Про що вам йшлося, коли ви задумали цей проект?

– Люди, що працювали над фільмом, усвідомлювали, що проєвропейських революцій відбулось не так вже й багато. Останньою такою подією, напевно, було закінчення холодної війни і, відповідно, падіння Берлінської стіни.

Тож було дуже цікаво довідатися, про що думає молодь після Майдану, поглянути на перспективи вашої країни. Хотілося почути, що думаєте, наприклад, ви.

Приміром, в одному з інтерв’ю під час зйомок ви сказали, що після Майдану стали почуватися значно більш впевненим у собі, у власних судженнях, ніж раніше.

– Ви прибули в Україну вже після революції й опинилися у вирі подальших політичних подій. Яким вам уявляється Майдан, про що йшлося українцям у цій революції?

– Я приїхав сюди як журналіст, щоб висвітлювати події, тож не був жодним чином включений у політичні події. Я, радше, намагався спостерігати зі сторони.

Утім, я можу сказати, що українському суспільству ще доведеться пройти довгий шлях, щоб стати тією країною і тим суспільством, про які йшлося під час революції. У багатьох людей, з якими я розмовляв, є мрії, і це важливо, як і питання поваги, що, вочевидь, було під час революції одним з ключових.

І тоді, і зараз люди бажали значно більш демократичного суспільства, принаймні такого, яке можна зустріти в тих чотирьох країнах ЄС, з якими межує Україна.

– Я бачив, як ви знімали фільм, принаймні, в тій частині, яка стосувалася Схеми. Серед іншого, я зауважив використання різноманітної техніки, вашу увагу до  процесу підготовки й самого рейву.

Зважаючи на це, я можу припустити, що за час зйомок ви накопичили чимало цінного та цікавого матеріалу про Київ. Чи плануєте щось також із ним робити?

– Спеціально для цього ми створили сторінку dw.com/maidan, де можна знайти більше інформації та кадри, які не ввійшли в кінцевий варіант фільму.

Наприклад, Ізоляція робила проект поза галереєю, на місці колишнього пам’ятника Леніну на Бесарабці. Ці матеріали не поєднувалися з іншими, але ви можете знайти їх на цій сторінці. 

– Вам було близько 20 років, коли берлінська техно-сцена здобула всесвітню славу. Сьогодні ж дедалі частіше новою столицею електронної музики називають Київ.

Поки що це схоже на перебільшення, але що ви можете сказати про місцеву електронну сцену порівняно з Берліном?

А також чого, на вашу думку, бракує Києву, щоб цілковито відповідати тим гучним назвам статей і сюжетів, що раз у раз з’являються в міжнародних медіа?

– По-перше, тут електронний рух лише розпочався. Будь-яка історія повторюється.

Щодо Берліна, після падіння стіни це було особливе місто. Приїзду багатьох техно-діджеїв, у тому числі з Детройта, головним чином сприяла наявність простору – в місті, зокрема в східній його частині, простоювало безліч заводів, що з тих чи інших причин припинили свою роботу.

Це був ключовий момент, він відіграв роль базису для народження електронної сцени.

Приміром, один з перших великих техно-клубів Tresor відкрили неподалік від центральної Потсдамської площі. Таке неможливо було уявити в Лондоні з його цінами на оренду.

– Ваш фільм наповнений різноманітними й доволі нестандартними кадрами, що репрезентують Київ. Чи слушно стверджувати, що саме місто стало одним з героїв вашого фільму?

– Тут важлива інша сторона медалі. Ми знаємо, що в Україні йде війна, й мене це справді дуже чіпляє.

Я працював під час обох війн у колишній Югославії, і я добре розумію, які афекти з цього випливають, адже смерть багатьох людей – це дійсно велика трагедія.

Саме тому мені так важливо було показати щось хороше, позитивне. Я б хотів цим фільмом емоційно підбадьорити людей, і мені самому дуже цікаво, наскільки вдалося це зробити.

– Цікаво, що покоління, яке потрапило у ваш фокус, досі лишається майже нерепрезентованим в українських медіа. Ви навряд чи знайдете якісь матеріали про рейви і техносцену на дійсно популярних вітчизняних ресурсах.

– Якось Юрій Гуржі, харківський музикант із групи "Ротфронт", який після падіння стіни переїхав у Берлін, поділився зі мною своїми роздумами, що добре характеризують ситуацію із публічним дискурсом в Україні.

Щоб досягти бодай шансу на суспільне визнання в Україні, казав він, людина мусить спершу виїхати за кордон і досягти чогось там.

Саме так, а не навпаки. І це справді прикро, бо в Україні дійсно відбуваються чудові речі, що заслуговують на визнання й підтримку.

– Але що ж тоді може мотивувати людей до повернення в Україну?

– Я б хотів згадати два приклади зі Сходу та Заходу нашого континенту. Коли Польща увійшла в ЄС, чимало поляків вирушили працювати в Німеччину, а потім – у Великобританію і Ірландію.

Та коли економіка перезапустилася, багато з них повернулись назад, причому вже з новими знаннями, які вони отримали в тій чи іншій країні. Це стало, як мені здається, однією з причин економічного зростання Польщі протягом останніх років.

Те саме відбувалося в Ірландії, громадяни якої виїжджали впродовж тривалого часу в США, будівельники працювали в Берліні. Але коли "Кельтський тигр" почав виростати, ці люди повернулися назад і зробили свій важливий внесок у розвиток суспільства.

Тож ще не вечір. Для України важливо, наскільки швидко закінчиться війна, і що трапиться з країною потім. Тут є величезні економічні перспективи, потрібно просто правильно ними користатися.

Ми всі знаємо, що Україна була годівницею усього Радянського Союзу. Звісно, ця історія не може повторитися, але агрокультурний комплекс треба відроджувати.

Така велика 43-мільйонна країна цілком спроможна створити економіку, здатну прогодувати й підтримати кожного свого жителя.

– Чим ви плануєте займатися далі і яке місце посяде Україна у вашій особистій історії?

– Наразі я повертаюся в Берлін – часом важливо побути вдома. Проте я планую й далі працювати репортером у Європі й за її межами.

Щодо України, це гарне питання. У перший рік свого перебування я закохався у Львів. Як і Балкани, що належали колись Австрійській імперії, це місто здалося мені дуже близьким (сміється – УП.Культура).

Мене також вразили Карпати, які я раніше знав лише зі сторони Румунії. Проте пейзажі українських Карпат, як на мене, належать до найкрасивіших у Європі. Також мені сподобалося розмаїття – розмаїття мов, людей.

– Справді? Як харків’янин, що живе в Києві, я дуже відчуваю нестачу розмаїття, щонайменше в столиці.

– Так, у Києві це інакше, ваша правда.

[L]– У публічному полі висловлення надії на краще майбутнє України часто з’являються поряд із закликами до декомунізації. Чи могли б ви як автор фільму про молоде покоління українців назвати це покоління декомунізованим?

– Подібні розмови відбувалися в Східній Німеччині, Польщі та інших країнах колишнього соціалістичного блоку. Дещо інакше ця дискусія перебігала в колишній Югославії, де було багато прихильників режиму Тіто й тих, хто ностальгував за Югославією.

Усі ці чудові точки Європи мають свою історію, а їхні суспільства – виняткове право на пошук власного шляху. Рішучі кроки вкрай необхідні. Та важливо, щоб їх робили люди, які перебувають за межами старої системи.

– Але чи доречно тут говорити про декомунізацію?

– Це дивне слово. Якщо перекладати його німецькою мовою, воно просто не працює.

Назарій Совсун, спеціально для УП.Культура

Переклав з англійської Назарій Совсун