Шлюб з іноземцем. Три історії українок, які вишли заміж в Африку, Азію та Латинську Америку
У кохання кордонів не має. Це доводять наші героїні.
Як покохати іноземця, не побоятися змінити середовище та вийти за нього заміж.
Перед вами три історії українок, які наважилися поєднати долю з громадянами держав, зовсім не схожих на нашу.
АФРИКА
Десь на півдні Африки, у маленькому портовому містечку Мосселбей, серед гір живе сім’я Клопперс. Так могла б починатися їхня казка.
Сім років тому Мауриц і Ольга зустрілися на круїзному лайнері Queen Mary.
Він – громадянин Південно-Африканської Республіки (ПАР), вона – родом із Івано-Франківська. Із спільного в них була лише робота на лайнері.
"Це історія з тих, коли дружба переростає у щось більше, – розповідає Оля.
Корабельне життя, то як окремий замкнутий світ, який допоміг знайтися і зійтися двом людям з різних континентів. Ми подорожували і одночасно пізнавали один одного".
| Мауриц і Ольга зустрілися на круїзному лайнері Queen Mary |
Все почалося з того, що дівчину і хлопця поставили працювати у парі й спершу вони багато сварилися.
"У нас були різні підходи в роботі: я все роблю швидко, а йому головне – максимальна увага гостю і не важливо скільки часу це займає, – пояснює Ольга.
Поки хтось вже подавав десерти, у нас лиш йшла основна страва".
Дівчина пригадує, що постійно напарника підганяла, а він їй у відповідь розповідав про правила хорошого і правильного обслуговування.
"Його підхід був перфектний для вимогливих гостей, для ресторану VIP, де він згодом і став працювати, – сміється Оля.
І, на диво, я теж".
Робота на кораблі – це 6 місяців, 7/7, без вихідних, по 10-12 годин. Просто взяти і змінити партнера, чи зайняти себе чимось іншим, – тут не вийде.
Так Оля і Мауриц почали підлаштовуватися один до одного, і головне – розмовляти.
"Це для мене було щось нове, – пригадує дівчина.
Він довго пояснював свій погляд на ситуацію, і що це для нього означає, і які емоції це викликає, які виходи він бачить. І чекав такого ж від мене.
Так ми і стали справжньою командою з налагодженим механізмом роботи".
Щойно знайшлася злагода, до пари було рукою подати.
Зустрічатися вони почали після першого поцілунку на новорічний вечірці. А заручилися через місяць офіційних зустрічань.
"Потім Маурицу прийшло повідомлення, що померла мама, і, пакуючи речі додому, він просто сказав "I'm gonna marry you" ("Я збираюся з тобою одружитися"), – розповідає Оля.
Одружити пару міг і капітан, але побралися вони вже по закінченню контракту, у травні 2015 року в ПАР.
"Це була найкраща церемонія для нас – тільки ми удвох і пастор. А вже через день у мене закінчувалась віза", – посміхається наша героїня.
| Їхній донечці Владиславі-Мері вже три |
Ольга запевняє, що страху у неї не було ні перед чим, бо вона добре знала мову й людину, до якої їде.
Життя в далекій країні та на іншому материку її теж не лякало. Все завдяки досвіду роботи на лайнері, де вся команда – то мікс культур, національностей і звичаїв.
Батьки дівчини досі не знайомі із її обранцем.
"З одного контракту пишу мамі, що зустрічаються з Маурицом; з іншого контракту, що ми заручені; по закінченню контракту готую документи, їду в ПАР і пишу, що ми одружилися, – переповідає дівчина.
Знову готую нову візу і вже з ПАР пишу, що вагітна; тоді, що вже народила. І ще досі ніхто не бачив Маурица вживу!
Хвала технологіям, ми часто спілкуємося з мамою: і фото, і Skype. Та все ж Мауриц ще не був в Україні, тому офіційно він поки що віртуальний. Дідусь до останнього не вірив, що в мене хтось є".
| У родини є пітбулі Кай і Мата |
Смішного Ольга переповідає багато.
Наприклад, для більшості Африка – це тільки чорне населення, і коли дівчина з малечею вперше приїхала до рідного Івано-Франківська, то мама їй сказала: "Бери Владусю і йди гуляти на вулицю, щоб всі сусіди бачили, що дитина біла".
"Нас зустрів і об'єднав океан, тепер ми живемо поряд з ним і кожного дня я кажу: "Привіт і дякую!", – посміхається Оля.
Її донечці Владиславі-Мері вже три. Допомагають бавити дівчинку два пітбулі Кай і Мата.
ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА
Можна було б сказати, що від такого чоловіка, як Лусіано Паред, не втекти, бо він – спортсмен з бігу.
Можна було б сказати, що таку дівчину, як Даша Федченко, не наздогнати, бо вона – професійна спортсменка з триатлону.
Але від долі не втечеш і двох людей з різних континентів поєднало кохання.
| Лусіано і Даша познайомилися у Facebook |
"Я народилася у Запоріжжі, навчалася у Черкасах, і навіть ніколи не думала, що моє життя може бути десь поза Україною", – розповідає дівчина.
У 2012 році їй у Facebook написав хлопець із Аргентини. Отак просто.
Вони спілкувалися вже два роки онлайн. 5 годин різниці у часі не заважала їм знаходити час один на одного.
"Але ж вічно так тривати не могло, тож Лусіано вирішив летіти до мене", – пригадує Даша.
Це був 2014 рік, дуже напружений час. В Аргентині показували невтішні новини, але хлопця це не зупинило.
Коли зустрілися, то з першого погляду зрозуміли, що кохають один одного, а відтак все розвивалося швидко: він познайомився з сім’єю дівчини, друзями і їм сподобався.
"Той час, що ми проводили разом в Україні доходив кінця, і Лусіано зробив пропозицію", – пригадує Федченко.
Даша каже, що їй було важливо аби чоловік розділяв її любов до спорту. Лусіано не тільки розділяв, а ще й захоплювався бігом.
"Сумнівів не було: я летіла до нього!", – сміється дівчина.
Далі був повний жах. Нова країна, нова мова, нова культура, нуль друзів...
Даша розповідає, що довго звикала до вічних черг і гучного міста, до поцілунків, коли вітаєшся з будь-ким! Навіть з лікарем!
Було дуже складно. Але крок за кроком вона опанувала мову, більш-менш звикла до нових поглядів та знайшла друзів.
Через рік у подружжя з’явився маленький Бастіан Паред Федченко, і сумувати взагалі часу не стало.
| Через рік у подружжя з’явився маленький Бастіан Паред Федченко |
"Можливо, я б так і сиділа з дитиною, якби не мама Лусіано. Вона дуже мені допомагає.
Дякуючи їй, я повернулася до спорту, знайшла роботу і беру участь у змаганнях. Вона підтримує мене у всьому, як рідну дитину", – розповідає невістка.
Сьогодні Даша може сказати, що Аргентина стала її другим домом, хоча за Україною і близькими сумує.
"Мені зручно жити у столиці, а аргентинці тепер подобаються: відкриті, завжди готові прийти на допомогу, навіть незнайомцю, навіть іноземцю, – перераховує плюси закордонного заміжжя дівчина.
У країні високий рівень патріотизму, а за спортсменів вболівають як за родину.Так, я знайшла своє місце".
АЗІЯ
Фраза "життя як на вулкані" для мешканців цієї країни звучить буквально. Вулканів тут 78, а мешканців – 265 мільйонів. Десь серед них живуть і наші герої. Це Індонезія.
"Де Індонезія, а де Україна! Це було головним у моїх критеріях вибору програми на навчання", – розповідає дівчина.
Всі її знайомі навчалися у Німеччині, Польщі, Швеції. Полетіти через екватор у країну вічного літа. Хіба ж не мрія?
Чотири роки тому Рая прилетіла в Індонезію як студентка по обміну. Одружуватись не планувала. У неї навіть хлопець був на той час, але склалося не як планувалося.
| Дівчина одружуватись в Індонезії не планувала |
"Взагалі, ми з чоловіком познайомилися у різних місцях. Звучить дивно, але як є, – сміється наша героїня.
Моя версія така: ми з подругою були у кемпінгу. Вночі було дуже холодно і ми йшли до гарячих джерел.
Якісь хлопці нас підвезли, але розмова не йшла. Зранку один із хлопців хотів мене вразити: показати який він сміливий, як він годує оленя морквою. Але олень був із самицею, і вона напевно теж захотіла нас вразити та забодати хлопця.
Я одразу зрозуміла, що хлопець із морквою ще той дурень. Краще з ним не спілкуватися.
Версія мого чоловіка така: я підсіла до їхнього столику у кафе аби дізнатися про екскурсії, що проводить його друг. І записалася на поїздку до кемпінгу.
Тоді я розмовляла лише з однією людиною, на решту не звертала уваги. Попросила ввести пароль до Wi-Fi, і не сказавши "дякую", пішла геть. Він одразу зрозумів, що я – хамовита і краще з такою дівчиною не спілкуватися".
Згодом їхнє ставлення один до одного змінили зустрічі каучсерферів (спільноти людей, що люблять подорожі), листування у соцмережах та спільні друзі.
Через рік Рая повернулася до Херсону, але вже знала, що це тимчасово. Бо пара вирішила побратися.
"Мої рідні та друзі були шоковані. Бо одне діло поїхати на навчання, а інше – на все життя, – зазначається дівчина.
Але намагатися змінити мою думку чи заборонити: ні, такого в мене не було. У мене дуже демократична родина – кожен є господарем своєї долі і відповідає за свої дії. Я ж не мала дитина".
Шоку від нової країни у Раї не було. Вона поверталася у місце, де вже мала друзів та кохану людину. Розуміла мову та культуру.
"Якби не попередній рік, то напевно збожеволіла б, бо це різні світи! Є речі, які треба зрозуміти, а є такі, що тільки прийняти, – пояснює героїня.
Найважче звикнути до того, що в Індонезії майже немає тем-табу. Тобі чесно скажуть, що ти погладшала, або виглядаєш сьогодні поганенько.
Новий знайомий через декілька хвилин може запитати, які контрацептиви ти використовуєш і скільки тобі платять на роботі.
Можуть розповісти про хвороби, сказати, що вже час одружитися чи заводити третю дитину. Ця безпосередність часто дратує".
| Рая зізнається, що Індонезія навчила її посміхатися та бути вдячною |
Рая зізнається, що Індонезія навчила її посміхатися, бути вдячною за те, що має, але за домом та близькими вона періодично сумує:
"Воно ж тільки здається, що на іншому березі трава зеленіша, але хочеться і снігу, і борщу, і мову рідну почути.
Ми плануємо повернутися в Україну, пожити якийсь час там. Подивимось, що з цього вийде".
Раїса Мірошник, спеціально для УП.Життя
Всі світлини надані героїнями публікації та від Depositphotos
Вас також може зацікавити:
10 українських звичок, які дивують іноземців
Чому інколи не варто переконувати іноземців, що ми їмо "свиний жир" і запиваємо його горілкою
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу або Telegram про здоров'я та здоровий спосіб життя.