Автор Ukraїner Богдан Логвиненко: Вигорання не буде, коли бачиш результат

Богдан Логвиненко – один із фіналістів Премії імені Георгія Ґонґадзе 2020 року. 

Вона заснована 2019-го року Українським ПЕН у партнерстві з Асоціацією випускників Києво-Могилянської Бізнес-Школи та виданням "Українська правда". 

Премію вручають щороку 21 травня, у день народження Ґонґадзе; відзначають незалежних журналістів, які змінюють медіасередовище. 

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з цьогорічними фіналістами Премії імені Георгія Ґонґадзе Романом Вінтонівим, Павлом Казаріним та Богданом Логвиненком.

Інтерв'ю Павла Казаріна читайте тут. 

Богдан Логвиненко – один із фіналістів Премії імені Георгія Ґонґадзе 2020 року. Фото Валентин Кузан

Коваль з Наддніпрянщини, який перетворив колгоспну ГЕС на арт-центр. 

Львів’янин, який об’їхав Америку і створив під своїм містом ранчо. 

Українка з-під Каховки, яка навчила односельчан виготовляти шведські килими – тепер їх купують 29 країн.

Цих історій про самих себе українці, можливо, і не знали, якби не Ukraїner – медіапроєкт, який виник з невеликої поїздки українськими регіонами, а сьогодні зустрічає своїми відеороликами фактично всюди: в метро, швидкісних поїздах та на вході в аеропорти.

"Невже це все Україна?" – дивуються іноземці, а ще більше – місцеві. 

Цікаво, але аналогічне враження, подив, виникає і від знайомства з Богданом Логвиненком – журналістом, з якого вся ця історія почалась.

[BANNER1]

Хімік, гід і мандрівник

"Невже це все одна людина?" – спадає на думку, коли читаєш його біографію.

Логвиненку лише 31, а він уже встиг попрацювати головним редактором власного видання, арт-директором, піарником, телеведучим, літературним критиком, концертним менеджером, підприємцем, повчитись на хіміка в Києво-Могилянській академії, заявити про себе як блогер та активіст, написати кілька книжок, заснувати власну агенцію, організувати декілька фестивалів, пожити аскетичним життям у селищі під Києвом, проїхати автостопом майже всі області України, переїхати до Польщі, а через деякий час – до Малайзії, вивчити кілька мов, стати гідом та побачити близько 60 країн світу.

Часом усі ці ролі йому вдавалось успішно поєднувати, а рухатись далі спонукало бажання відкривати щось нове або ж створювати те, чого йому особисто бракує.

Наприклад, коли він ще школярем почав працювати в газеті, то зрозумів, що потребує більше культурного контенту.

"На той час все було або про російську культуру, або подавалось з такої собі провінційної позиції меншого брата", – згадує журналіст.

Так він ще до університету разом з друзями заснував "Сумно?" – спільноту україномовних людей в Києві, які обмінювались інформацією про музику, кіно та літературу. 

Кінець-кінцем, про них дізнались у регіонах, одними з найбільш активних дописувачів стали львів’яни та харків’яни. 

Деякий час видання насолоджувалось славою провідного нішевого медіа.

"А музичним менеджментом, наприклад, я займався для того, щоб привозити в Україну якісь абсолютно невідомі гурти, або возити наші за кордон, – пояснює Логвиненко. 

І, фактично, в журналістиці займаюсь тим самим, намагаючись або сам, або з командою знайти невідомі теми та презентувати країну в світі".

[BANNER2]

Відкрити заново

"Розкажіть, що таке Україна", – прохали Логвиненка люди, які траплялись йому в мандрівках. 

З історій випадкових знайомств він створив блог, а згодом і книжку "Перехожі", але з відповіддю на те їхнє питання так і не визначився.

У самих іноземців вже було заготовлено кілька варіантів відповідей. 

Німці вважали, що Україна – це брати Кличко.

А в Індонезії, де прізвищами не користуються, деяких дітей так і називали – Андрій Шевченко. Той надто запам’ятався їм своїм туром Індонезією радом з "Міланом" після того, як отримав "Золотий м’яч".

Так журналісту і спала на думку ідея дослідити Україну – відкрити її заново для себе, світу, а також познайомити регіон з регіоном.

Богдан Логвиненко з частиною команди Ukraїner

Усе це коштує дорого, але інвестори буквально не встигали за ідеями непосидючого Логвиненка:

"Кілька компаній звернулись до мене з пропозицією якось підтримати мій блог про перехожих, але для мене цей проект був уже вичерпаний.

Я їм сказав – то підтримайте Ukraїner, він лише починається, але теж непоганий".

Так з’явилось 5 комерційних партнерів, які були зацікавлені в рекламі, що з’являлась у розважальних відеороликах проекту. 

У першу експедицію, як це прийнято говорити в Ukraїner, зібралось 5-6 людей. 

Вони склали маршрут, заздалегідь ознайомились з географічними та етнологічними особливостями місць, куди відправляються, знайшли локації, які необхідно показати.

За 20 днів команда планувала записати три-чотири історії.

"Але замість трьох ми записали 30, від світанку до пізньої ночі їздили регіоном, і зрозуміли, що самі не вигребемо", – розказує журналіст.

Так виникла ідея звернутись до спільноти, яка стежила за їхніми пригодами.

Справа в тому, що, коли в червні 2016 року було оголошено про створення проекту, у соцмережах на нього відразу підписалось декілька тисяч людей. 

Серед них і вирішили шукати однодумців – спеціалістів, які могли би на волонтерських засадах долучитись до розшифровки та написання текстів, монтажу відео, перекладів та безлічі інших завдань.

Це спрацювало, проте вже за 3-4 місяці настала криза: від найпершої команди не залишилось майже нікого.

Логвиненко розуміє їх розчарування: "Коли у вас ще немає віри, грошей, немає стабільної аудиторії, але треба однаково активно працювати – це психологічно складний етап".

Ukraїner завжди намагається ночувати у місцевих, проте витрат вистачає. 

Вартість лише однієї експедиції, залежно від віддаленості регіону, коливається від 50 до 130 тисяч гривень. 

З грантами, на які сподівалась команда, перші два роки не щастило: якось їм відмовили разів з 20 поспіль.

"Та у мене не було бажання все закинути, – каже Логвиненко. – Я в цьому сенсі досить азартна людина".

Перший час Ukraїner більшою мірою жив за рахунок комерційних партнерів та донейти й попри труднощі, волонтерів усе більшало.

І якщо за перший рік вдалось випустити лише 4-5 історій, то у 2019 році їх вийшло вже понад 100, а зараз над матеріалами працюють кілька знімальних груп одночасно.

Історії проекту Ukraїner вийшли також книжкою

Більше того, спільнота, яка врятувала Ukraїner, в результаті стала одним із його головних ресурсів. 

Вона й інвестор (за 2019 рік завдяки донейтам вдалось зібрати один мільйон гривень), і повноцінна частина команди, до якої з пошуком героїв звертаються перед кожною експедицією. 

Ідея залучити до роботи волонтерів змінила саму суть Ukraїner – з невеликого проекту він перетворився на громадську медіаорганізацію. 

Її згуртованість, якість та відданість спільній меті найбільше мотивує триматися разом, вважає Логвиненко.

[BANNER3]

Автор і його волонтери

Сьогодні волонтерів уже понад 300. Вони діляться на групи, мають своїх керівників, і працюють над різними завданнями. 

"Всі, хто залучений full-time, сьогодні отримує місячну винагороду, а ті, хто частково – проектну, – розповідає Логвиненко про фінансові реалії Ukraїner сьогодні. 

Є робота, яку взагалі не підтримують, і там винагороди немає, проте ми відчуваємо, що це однаково важлива для нас місія".  

Наприклад, переклади. Сьогодні Ukraїner виходить 10-ма мовами, проте знайти на це фінансування дуже складно. 

Наразі через українське посольство в Австрії оплачуються лише 10-15 перекладів на рік.

"Так чи інакше навіть ті волонтери, які працюють з нами постійно, погоджуються на значно нижчу ставку, ніж у будь-якому великому медіа. 

Мені, наприклад, пропонували за таку ж посаду учетверо більше грошей", – пояснює Логвиненко.

Велику послугу команді зробила Українська академія лідерства, виділивши одну зі своїх кімнат під офіс організації. 

А принаймні раз на рік, коли студенти Академії на канікулах чи вихідних, Ukraїner проводить там збір своїх волонтерів. Запрошують спікерів, спілкуються.

Раз на рік Ukraїner проводить збір своїх волонтерів

"Коли в команді працює більше 100 людей, і вони ніколи не зустрічались, сам момент зустрічі – важливий. 

Тому я би не сказав, що це якесь навчання – скоріше тімбілдинг", – каже журналіст.

Та буває і навчання. Тих, хто працює з текстами, вчать писати вступи, заголовки, аналізувати та виділяти головне. 

На останній школі сторітелінгу, що відбулась у Хаті-майстерні в Карпатах, у кожного волонтера було завдання за 4 дні створити лонгрід з готових інтерв’ю, які до того кілька днів у експедиції проводив Логвиненко чи хтось з продюсерів. 

Такі ж школи проходили монтажери. У планах – навчання для фотографів і операторів.

Логвиненко намагається брати участь у всіх цих тренінгах, але аж ніяк не хоче, аби його вважали за якогось лектора. 

Будучи творцем цілої спільноти, він узагалі не чіпляє собі якихось офіційних чи лідерських титулів "головного редактора", "шефа" чи новомодного "СЕО". 

"Фактично я займаюсь спрямовуванням вектору розвитку проекту, і невідомо, як би це мало називатись", – говорить Логвиненко. А тому скрізь представляється так само, як і частина його волонтерів – просто автором.

[BANNER4]

Амбасадори та олігархи

Під час експедицій усе ще простіше – там він водій. І не лише тому, що за кермом машини, а й через те, що статус "журналіста з Києва" людей часто лякає.

"Їм здається, що вони мають бути якісь красивіші й говорити дуже правильно. 

Є навіть такий феномен, що попри нашу назву і те, що ми розмовляємо українською, україномовні люди переходять з нами на російську, бо соромляться своєї української. І це ставалось навіть в повністю україномовних регіонах, – пояснює Логвиненко. 

А тому що ближчий і простіший ти до того, в кого береш інтерв’ю, то швидше можна ввійти в довіру".

Тим не менш, поспіх – не про цю команду. На думку Логвиненка, ключем до кожної історії є вміння підтримувати розмову на будь-яку тему, а тому подекуди він проводить з героями кілька днів.

"Спочатку це можуть бути 3-4 години розмови про те, що тобі насправді не потрібно. Те, що ти слухаєш і точно знаєш, що не використаєш у матеріалі. 

Але коли тобі буде нецікаво, і ти постійно тільки й думатимеш про те, що "чорт, ми ж витрачаємо час", то це помітить і герой", – говорить журналіст.

Бували випадки, зізнається він, коли доводилось зупиняти зйомки: "Ми розуміли, що нічого з того не вийде, і нічого ціннісного людина нам не донесла".

Одного разу така криза затягнулась на цілий тиждень, що, на думку Логвиненка, було одним із найбільш демотивуючих моментів для усієї команди. 

Та зазвичай такого не трапляється, бо про більшість інтерв’ю команда домовляється заздалегідь, а зйомкам часто передують розмови по скайпу.

При підборі героїв команда сповідує такі ж принципи, як і з інвесторами, коли не зв’язується з російським чи олігархічним бізнесом.

"Чи можемо ми дати слово Допі чи Гєпі у Харкові, якщо вони там створять космічний музей майбутнього, в якому рятуватимуть мільйони життів українців від вірусу Еболи? 

Ні, бо це однаково буде банальне відмивання їх злочинної репутації, що суперечить нашим цінностям, – пояснює Логвиненко.

Перед нами є величезний вибір людей, сотні у кожному регіоні, в кожній галузі, з яких ми обираємо одиниці, в тому числі за такими маркерами як ставлення до війни на Сході або анексії Криму, бізнес-зв’язки".

Богдан з Фаготом з ТНМК у Харкові. Під час зйомки випуску проекту Амбасадори Ukraїner

Журналіст хоче, аби їхні герої були амбасадорами України у світі, як це сталося з 80-річним Валерієм із Панасівки Полтавської області. 

Захоплені його чудернацькими скульптурами, створеними за мотивами творчості Гоголя та грецької міфології, читачі за три дні зібрали для митця 100 тисяч гривень на поїздку до Греції. 

Там він зустрічався з місцевими мерами, митцями та діаспорою.

Ретельний відбір героїв, і те, що Ukraїner навмисне міксує регіони між собою – їде не зі Закарпаття на Галичину, а з Буковини на Схід, наприклад – приносить свої плоди.

Спочатку людей, які слідкують за експедицією в соціальних мережах, дратувала така хаотичність і непослідовність. Але коли вони за інерцією продовжують слідкувати за переміщеннями команди, то все ж відкривають для себе багато світлого про депресивні регіони, позбуваються усталених стереотипів.

Надихнувшись прикладом підприємливих сусідів, хтось навіть розпочинає власний бізнес. 

"Це і є та справжня Україна, якою вона є насправді – зі своїми проблемами та викликами, – каже Логвиненко. 

А для так званої п’ятої колони є безліч власних медіа для накачування своєї репутації".

[BANNER5]

Змінювати без вигорання

Та і традиційні видання поступово стають інакші. 

Сьогодні складно повірити в те, що коли Логвиненко тільки обмірковував Ukraїner, то безрезультатно звертався до ЗМІ з пропозицією співпраці. 

Вони відмовляли, побоюючись експериментів з новими форматами – відео, лонгрідами, фотоісторіями, VR-технологіями. 

Не надто цікавились медіа і тим, чим живуть місцеві люди, натомість надаючи перевагу текстам про зірок чи вже прославлених людей.

Та з 2016 року все це кардинально змінилось, і такі формати більше не дивують.

"Приємно, що виникло багато проектів, які декларують такі ж цілі, як ми. 

Не можу сказати, що це якісь наші послідовники, але думаю, що до цього контексту пізнання та ширшого розуміння України та українців ми точно доклались, – каже Логвиненко. 

Іноді продюсери пишуть, що половину своїх героїв вони взяли з наших історій. Або бачимо, що хтось у своїх заставках використав 60-70% наших локацій, які до нас ніхто не знімав. 

Ми послугували такими локейшн-менеджерами, відкривачами для якихось ТВ- чи YouTube-шоу".

Про Київ проекту Амбасадори Ukraїner розповідав співак Павло Зібров

Свого часу Логвиненку хотілося розвивати мережу регіональних ЗМІ, проте наразі не знайшли ще жодного потужного партнера на місцях. 

Натомість команда планує досліджувати життя діаспори за кордоном, продовжувати свою серію репортажів про життя національних меншин, робити спільний проект з Національний музеєм Голодомору-геноциду. 

Це плани лише на 2020 рік, і вони постійно доповнюється. 

Такими темпами дуже скоро можна і видихнутись. Хоча Логвиненко заперечує: "Вигорання стається тоді, коли рутинно займаєшся одним і тим же та не відчуваєш результату. А в нас з цим складно".

Та і проти відпочинку, здається, цілий Всесвіт: щойно Логвиненко з частиною команди поїхав у довгоочікувану подорож до Індонезії, як трапився карантин.

Замкнені у віллі, на самоізоляції, вони загорілись новою ідеєю – показати, як українці переживають пандемію. 

У форматі самозйомки, з новими підходами до інтерв’ю – схоже на те, що українську журналістику знову чекають експерименти. 

[BANNER1]

Ілона Громлюк, журналістка, спеціально для УП.Життя

Всі фото надані героєм публікації

Вас також може зацікавити:

Я – грузин, але готовий померти за Україну

Таких, як ти, втрачати не можна, Гія

Вперше вручили премію імені Георгія Ґонґадзе. Кому і за що. ФОТО

Колонка ВАХТАНГА КІПІАНІ "Пробач, Гіє! Сьогодні ми могли б святкувати 50-тиріччя журналіста Георгія Гонгадзе" на "Історичній правді"

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.