"Головне у виробі – емоція". Сергій Петров із Bob Basset розкриває таємниці ручної праці

Шкіряні маски від української арт-студії Bob Basset – це особливий світ, що існує на стику мистецтва, моди, ремесла і – магії.

Співзасновник студії Сергій Петров виготовляє їх власноруч і тішиться з того, що вони з братом самі створили для себе ринок у 2000-ні.

А у 2010-х, коли маски Bob Basset з’явилися у виступах Slipknot і Korn, у колекціях Givenchy і фотосесіях голівудських зірок, у Bob Basset з’явилися послідовники і навіть конкуренти.

Жанр, у якому працює, Сергій називає техноромантизмом, та останнім часом все більше говорить про творення альтернативного світу.

Цим текстом "Українська правда.Життя", разом із мейкерською платформою Yak.Today, створеною для і про людей, які прагнуть робити щось руками, розпочинає цикл історій про щастя у творенні.

Для когось вчорашні хобі стають основою нової професії і навіть міжнародного визнання; для когось залишаються додатковим заняттям (прибутковим чи ні) або "планом Б" на випадок втрати основної діяльності.

"Я листуюся практично з усіма відомими людьми, які виготовляють шкіряні оригінальні маски. Колись це було п’ятеро людей на весь світ, – розповідає Сергій.

Багатьох з них я вже не бачу у професії, частина пішла в кіноіндустрію, частина робить дуже дорогі персоналізовані обладунки. І я їх поважаю.

Але я не пішов. Мене лякає роль ремісника, який виготовляє речі за ескізами замовника. Я – казкар. Мені краще зробити маску, яка не сподобається замовнику й залишити її собі, ніж робити те, у що я не вірю.

А я маю вірити, що ця маска не вигадана мною, що вона насправді існує у якомусь фантастичному світі".

Все почалося ще у 1980-ті в Харкові. Це була сімейна справа: старший брат Олег робив шкіряні вироби, Сергій був підмайстром, а мама продавала їх у переході станції метро.

Гроші, здебільшого, приносили прикраси, а для душі брати робили шкіряні обладунки "під середньовіччя".

Прожити на це було неможливо, тому Сергій шукав інші можливості заробляти, займався навіть політичним піаром.

"Але зрозумів, що краще я буду працювати руками, і перестану задавати собі складні питання перед сном.

Ти просто береш і робиш. Усе. Ти живеш з результату роботи своїх рук", – пояснює Петров.

Сергій пригадує шмат шкіри, який став ключовим: від батька-військовослужбовця в них залишився матеріал "на чоботи". З ним військовий мав піти до чоботаря, щоб той зробив пару парадного взуття.

У 2001 році Олег і Сергій зробили з нього продукцію для секс-шопу.

"Тоді асортимент таких магазинів був дуже бідний, системи доставки не було, – розповідає майстер.

І ми робили те, на що був попит, але у секс-шопі це неможливо було купити.

Це були нашийники, наручники – таке. Ми отримали за це гроші, купили ще матеріал, зробили нову партію, продали, купили ще матеріал.

З того часу принципово бізнес-схема не змінилася: ми робимо речі, які продаємо, щоб купити матеріали для виготовлення нових речей".

Коли з’явився інтернет, брати виставили секс-атрибутику власного виробництва на ebay і зрозуміли, що ринок не обмежений рідним містом.

Згодом спробували робити маски, і – захопилися.

"Ти побачив маску, надів на себе і з тобою відбуваються якісь переживання. У кожного є особистий відгук, переживання, причини, які спонукали звернути увагу саме на цей предмет, – пояснює Сергій.

Я не можу це передбачити. Можливо, ти подивився на маску, надів, зняв, пішов і через тиждень тебе "торкнуло" й затягнуло в цей всесвіт.

А, можливо, нічого не відбудеться. Теж буває".

Місце, де створюються історії Bob Basset, виглядає як звичайна гаражна майстерня: велика кімната, у середині якої стоїть величезний розкрійний стіл.

Поряд – полиця з матеріалами, місця для окремих задач: термопрес, кут для фарбування виробів, для слюсарних робіт, для робіт по металу, є окреме приміщення для "пильно-шумно-відрізних" робіт.

Одночасно у майстерні зазвичай працюють 4-7 людей. Олега Петрова серед них вже немає – він пішов з життя у 2011 році.

Пускати гостей у майстерню Сергій не любить, це – таємна лабораторія для нього й однодумців.

"Я приходжу у майстерню, дивлюся, як виконуються стандартні замовлення. Поступово входжу у темп, щось вигадую, щось роблю, – розповідає чоловік.

Врешті, від мене все залежить. Це ж більше пристрасть, ніж робота.

Я не вмію керувати, я вмію створювати. І біля мене з'являються люди, яким теж щось цікаво створювати. І ми це робимо разом.

Є люди, які зі мною вже десятиріччя, це вже як сім’я. Найважливіше для мене, коли у людини є бажання зробити річ краще, по-справжньому".

З самого початку все робили руками, вже з роками почали з’являтися верстати, машини.

До 2007 року всі інструменти доводилося робити власноруч. І навіть сьогодні, якщо виробник інструменту обіцяє доставити його через декілька місяців, Сергію простіше зробити його самому. А дещо – допрацьовувати під себе.

"Якщо інструмент зручний, правильний у дизайні, акуратний, виконує свою функцію, то він вже красивий. Це відчуття краси в людей розвинулося еволюційно, – вважає майстер.

Нещодавно я придбав дуже красиві ножі, виготовлені вручну: анатомічні рукоятки, бронзове лиття, різьблення по дереву. Це вже випендрьож, звичайно, але красиво.

Але вони не працювали як треба, поки я сам їх не переточив під правильний кут. І вони стали ще красивіші".

В той же час "зроблене вручну" не завжди означає "краще", переконаний Сергій.

Часто речі, зроблені на конвеєрі, краще виконують задані функції – там можна задати ідеальну точність зчленування, використовувати технологічно складні вузли, постійно перевіряти якість елементів і виробу в цілому. Якщо робити все це руками, вийде довше і дорожче.

Але індивідуальність кожної крафтової речі – найцінніше, що дає ручна праця.

"Якщо ви робите речі вручну, і у вас є інша, основна робота, то для вас це форма медитації, відпочинок, – акцентує Сергій.

Для мене це і є моя основна діяльність, тому я не можу бути ремісником, я маю створювати унікальні художні вироби. Маю і хочу.

Для мене важлива емоція, яка з'являється у того, хто дивиться на предмет. Цього можна досягнути і в автоматизованому виробництві – наприклад, iPhone у мене викликає емоцію, бо я розумію, скільки сил, часу, знань, натхнення було витрачено на його створення".

Проте індивідуальність має свою ціну. Наприклад, шкіра може неприємно здивувати маскаря:

"Коли натягуєш шкіру на болванку (манекен голови), вона не веде себе однаково.

В самій болванці "ліво" і "право" різні бувають, а потім ти починаєш натягувати шкіру на це "ліво" і "право". І чотири немовби однакових шматка шкіри на чотирьох немовби однакових болванках зсихаються по-різному.

І навіть якщо в тебе ідеальна болванка, ідеальна шкіра, ідеально ти все сушиш, у тебе чистий розчин, зроблений без помилок, все одно ця скотина починає десь танцювати.

І це, звичайно виводить з себе. Потрібно вносити значні коригування. Це не як на конвеєрі – ти не завжди знаєш, як буде виглядати підсумковий результат".