Культура з простягнутою рукою: як видати книжку про те, чого всі бояться
"Коли мені було 2,5 роки, ми з мамою стояли в ліфті, і зайшов чоловік африканського походження. Я спитала в мами: "Чому дядя такий брудний?".
Звісно, я не хотіла його образити – це була перша реакція дитини, яка бачить абсолютно незнайомий типаж", – розповідає письменниця та блогерка Марія Правда (Зброй).
Вона пригадує, що тоді батьки не пояснили, що бувають люди з різним кольором шкіри й що не варто на цьому акцентуватися.
На пострадянському просторі й в Україні зокрема не заведено говорити з дітьми про розмаїття рас, гендерну ідентичність й інклюзивність тощо. Мовляв, це все занадто складно для малечі, виростуть – самі розберуться.
Здавалося б, розкрити непрості теми могла б допомогти легка й доступна дитяча література. Втім, видавці не поспішають ризикувати й погоджуються приймати такі рукописи за умови, що вони публікуватимуться за рахунок спонсорів.
Марія Правда, авторка кількох дитячих оповідань на непопулярні теми, розповіла УП.Життя, який шлях проходить письменник, що хоче говорити з дітьми про важливе. Далі – пряма мова.
 |
| Марія Правда |
Зараз я читаю книжку "Смерть митця", там йдеться про те, що люди творчих професій звикли знецінювати себе: тобто якщо я творча людина, то, напевно, маю мало заробляти, маю страждати.
Культура з простягнутою рукою виходить. Митець в сучасному світі мусить не лише писати про те, що в нього на душі, він мусить також думати про ринок.
Мене ця необхідність трохи демотивує. Перший мій рукопис, який був прийнятий видавництвом напередодні локдауну, стосується теми cruelty free. Це така невеличка дитяча книжка-картонка про мавпу, на якій тестують косметику.
Тваринка цього не усвідомлює: просто фарбує вії, миється щодня іншим шампунем, радіє, що має доступ до усіх косметичних новинок, допоки в неї не починають пекти очі та випадати шерсть.
Договір з видавцем цієї історії вже підписаний, але через коронакризу робота над книгою призупинилася.
За другий рукопис я наважилася взятися, аби підбадьорити свою маму. Вона вже кілька років лікується від раку: увесь цей час я щось вигадувала, аби налаштувати її на хороше.
Зазвичай у цьому допомагала моя маленька донька Яся, взаємодія з нею дуже заряджає маму. Однак того разу, перед черговою хімієтерапією, я плакала, бо просто не розуміла, що ще можу зробити.
Коли врешті опанувала себе, то просто сіла писати й не зупинялася, допоки не закінчила. Так народилося світле й добре оповідання "Бабуся та рак". Мама була щаслива, прочитавши його, бо зрозуміла, що в цій книжці є все, чого я їй бажаю.
Зробити надзусилля
З цим рукописом я пішла до одного з українських видавців. Редакторці дитячої літератури він одразу сподобався, втім головна редакторка довго вагалася й зрештою відмовила.
Головна причина – бо є побоювання, що через тему книжку не купуватимуть. Я була готова до такого, і цілком розумію позицію видавця.
Український книжковий ринок балансує між тим, що хоче робити видавець, і тим, що хоче читати покупець. Здебільшого ці запити перетинаються, і ми маємо успішні книжки з тиражами понад мінімальні 1,5-3 тисячі примірників. Але коли видавництво презентує щось "нішеве", це завжди ризик, а з новими іменами – ще більший.
Згодом я надіслала рукопис "Чорним вівцям", і того ж вечора отримала повідомлення: "Маріє, це класно, давайте щось робити". Це було ніби свято, бо коли не маєш особистих зв’язків у видавництві, жодної відповіді зазвичай не отримуєш.
Далі ми почали шукати спонсора, було декілька варіантів, які зрештою ні до чого не привели, залишався єдиний вихід – краудфандинг. Так ми з’явилися на Спільнокошті.
Напередодні запуску нашої кампанії "Чорні вівці" вже збирали кошти на друк іншої книжки, щоправда – більш зручним для українців способом, на картку.
За кілька днів вдалось зібрати необхідну суму (близько 65 тисяч гривень), і вже десь за місяць ми побачимо книжку вживу.
Звісно, мені хотілося б просто зробити свою роботу із текстом, а далі – промотувати її у традиційний спосіб. Їздити на презентації, робити тематичні дописи тощо. Однак тут, схоже, працюють правила, описані у "Смерті митця" – треба зробити надзусилля, аби ця книга в принципі сталася.
За перший тиждень ми зібрали приблизно 12 тисяч гривень з необхідних 123 тисяч, це був непоганий темп, але я розуміла, що далі все рухатиметься повільніше.
 |
| "За другий рукопис я наважилася взятися, аби підбадьорити свою маму. Вона вже кілька років лікується від раку: увесь цей час я щось вигадувала, аби налаштувати її на хороше" |
Стигматизована тема – стигматизовані книжки
Коли ми почали збирати гроші на "Бабусю та рак", отримували коментарі, що ніхто не захоче купувати книжку зі словом "рак" на обкладинці. Але ми дуже спростили цей момент для дітей: маленька героїня оповідання шукає на бабусі тваринку з клешнями, тобто рака не у значенні хвороби, й намагається відчепити його від неї.
Також ми плануємо додати до ілюстрацій тінь цієї тварини-рака, аби полегшити сприйняття тексту і дітям, і скептично налаштованим дорослим.
Мені стає дуже сумно за українців, коли я переглядаю англомовні книги для дітей: там так багато всього і про гендерну нерівність, і про азійську зовнішність і те, чому нею треба пишатися, навіть історії про хіджаб є.
В Україні ж підхід переважно такий, що дітям краще взагалі нічого не знати, потім вони якось виростуть та про все дізнаються.
Чесно кажучи, я й сама трохи зніяковіла, коли побачила у "Чорних овечок" книжку про крота, який хотів дізнатися, хто йому наклав на голову. Утім, завдяки цій простій історії з картинками моя донька-тоддлер навчилася самостійно ходити на горщик.
І якщо перейти від смішної історії із кротом до складніших тем, то виходить, що література, особливо коли батьки читають її з емоцією та в ролях, – класно допомагає пояснювати дітям важливі речі.
Наприклад, на тему інклюзії в нас є книжка "Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама". Вона про зайчика, у якого від народження не працюють ніжки й він пересувається на інвалідному візку, та про маму-зайчиху, яка пішла в лісову управу, аби в лісі побудували місток через брід і стрибайчик отримав можливість ходити до школи разом з усіма.
Це просто фантастика, що така книжка з’явилася в Україні, бо такі видання можна перелічити на пальцях.
Виходить якесь замкнене коло: автори бояться писати про складне, тому що не хочуть отримати відмову. Й українська література через це обертається в дуже таких малих колах і прогресує не тими темпами, що мала б.
Я переконана: великі видавництва могли б собі дозволити видавати дитячу літературу на непрості теми. Ризикнути якоюсь книжкою і зробити класний продукт, стати прикладом для інших.
З дітьми потрібно говорити, а не відмахуватися від усіх запитань фразою "тому що", бо тоді буде важко виростити їх чуйними та небайдужими. Водночас варто зважати на психологію дітей кожного віку й ретельно добирати слів .
Наприклад, зараз я пишу історію про Голодомор, і розумію, що тут можу сказати більше, ніж в попередніх оповіданнях, оскільки вона розрахована на підлітків.
Та все одно, розповідати про Голодомор дітям важко, бо деякі речі мене, дорослу, лякають. Ну от як пояснити дитині, що в той час люди були змушені їсти котів і собак, хоча це були їхні улюбленці? Цього не можна прямо сказати, аби не налякати, але й такі свідчення з архівів нікуди не зникають.
До слова, ідея написати про цей страшний для українців період прийшла мені під час відвідання музею Голодомору. Там лежать книги пам’яті, й мій чоловік зауважив, що десь у них мають бути дані про його родину.
Ми дійсно знайшли там двох людей з нашим прізвищем: це був чоловік віком 54 роки та хлопчик Тимош, якому було 10 років.
І оця єдина фраза – Тимош Зброй, 10 років, причина смерті "невідома" – спонукала до того, аби дати тому хлопчику можливість пожити трохи більше хоча б у вигаданому світі, й розповісти свою історію одноліткам – сучасним хлопцям та дівчатам.
Олександра Гайворонська, спеціально для УП. Життя
Вас також може зацікавити:
Вбивства, порнографія, ворожнеча: як говорити з дітьми на важкі теми
Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.