Місія Шона Пенна – або успіх, або "нам усім п***дець"!

Стрічка Шона Пенна та Аарона Кауфмана "Суперсила" стала центральною подією Берлінале. Показ позаконкурсний, але саме ним підкреслили офіційну позицію "солідарності з Україною". Українські фільми-учасники, а їх шість, у головну конкурсну програму теж не потрапили.

"Суперсила" – це така собі піар-листівка з воюючої України від голлівудських зірок, зібрана з підручних матеріалів. Харизма та слава Шона Пенна проклала дорогу фільму на Берлінале й готові переконувати іноземців у необхідності допомагати українцям зброєю. Актор взявся за роботу промоутера з українського питання з великим завзяттям. Його захоплення українцями та президентом Зеленським здатне заражати.

Фільм був задуманий до війни. Продюсер Біллі Сміт запропонував Шону Пенну зняти кіно про дивовижу ­– коміка, який несподівано навіть для себе, після ролі в серіалі став президентом країни. "Це буде весело" – переконував він. Приятелі тоді мало що знали про Україну і точно не думали, що потраплять у епіцентр військових подій.

Читаючи про задум фільму й хронологію подій у допрем’єрних публікаціях, я була певна, що Пенн записав перше велике інтерв’ю із Зеленським до ескалації війни. І у фільмі ми побачимо, як змінилися риторика президента мирної країни, коли він змушений закликати людей воювати.

Проте творчої удачі, як на мене, якраз і не відбулося. Інтерв’ю із Зеленським було заплановане на 24 лютого і розгублений, злий наляканий Шон Пенн у смокінгу повернувся до готелю ні з чим. Тобто інтерв’ю з Президентом відбулося уже під час повномасштабних військових дій.

Проте глядач таки побачить певну трансформацію "в ефірі". І це не про "старішання на 10 років" українського президента, як написали закордонні кінокритики, бо нам ці зміни і так очевидні. Я про взаємодію Пенна та Зеленського, які через пів року після першої зустрічі стали приятелями. Принаймні літнє інтерв’ю у садку Банкової виглядає, як розмова двох давніх друзів.

Помітно, що Пенн захоплюється не лише Зеленським, а буквально кожним новим героєм у кадрі. Він жваво випиває з ветеранами в піцерії Леоніда Остальцева, з журналістами іноземних медіа, слухає дружину загиблого під час Майдану активіста, зупиняється біля якогось випадкового протестувальника – йому все цікаво. Декілька разів у стрічці звучить, що не було жодної причини для нападу. І це дуже важливий акцент для західної авдиторії, яка продовжує підштовхувати до мирного сценарію розвитку подій – "якщо віддати Путіну жадане і не провокувати".

Читайте також: Cиньо-жовтий ведмідь 73-го Берлінале – про війну, біженців, пошуки самоідентифікації та з голлівудськими зірками

Очевидно, що досвід, який автори фільму пережили за декілька днів лютого в Україні, не відпускає їх і після повернення додому. Вони фільмують у США фахівців з історії України та російсько-українських взаємин. Щедро діляться своїми відчуттями, спогадами та роздумами.

Шон Пенн розгортає активну проукраїнську кампанію в Америці. Він говорить про зброю у студіях на телебаченні, на зустрічах з конгресменами.

Зйомки у США значно яскравіші та більш скомпоновані, бо загалом фільм знятий підкреслено недбало. І якщо до тремтіння камери при проході через порожній тривожний Майдан немає питань, то реально незрозуміло, чому вішалки для одягу "стирчать з голови" міністра закордонних справ Дмитра Кулеби. Очевидно, що запис цього інтерв’ю відбувався у номері гарного готелю і навряд чи був спонтанний. Але композиція кадру й світло дуже дивні.

Мабуть, у якийсь момент режисери взагалі перестали перейматися картинкою і зосередилися на своїх рефлексіях. Тільки росіянин Ілля Пономарьов сидів на окремому стільці на тлі краєвиду з Софіївською дзвіницею. Решта спікерів врізалися у кадр із Шоном Пенном за столиками тьмяних кафе. Таке враження, що режисерам було байдуже і щодо світла, і щодо антуражу.

Помітна була різниця і в запису "відео зв’язку" з Андрієм Єрмаком. З українського боку його знімали з професійним світлом на тлі мішків з піском, мабуть, оператори президента. Тоді як Шон Пен згорблено сидів над ноутбуком, виставленим над книгами, розмовляючи по відео з втомленим Зеленським. 

Звісно картинка вторинна, якщо в кадрі звучить щось важливе, проте українці не дізнаються нічого нового чи глибокого з вуст героїв. Зрештою, ми і не є авдиторією фільму. Коли на екрані Володимир Кличко почав говорити: "Київ, із зе кепітал" залом пронеслися поодинокі смішки, а іноземці здивовано переглянулися – чому? А от на моменті, коли Зеленський сказав президенту США: "Мені потрібна не евакуація, а амуніція!"  ­– усі одностайно зааплодували.

Десь на початку фільму розповідають, як Україна у 1991-му добровільно відмовилася від ядерної зброї та отримала гарантії безпеки, зокрема від США, і що ця домовленість була безкарно порушена 9 років тому Росією. Примітно, що цей епізод проілюстровано архівом, де найбільше російського президента Бориса Єльцина, який обіймається то з Джорджем Бушем, то з Білом Клінтоном. Лише в одному кадрі є непримітний Леонід Кучма, на краю стола.

"Я не думаю, що хтось із нас справді розумів, що таке Україна", — сказав співрежисер Кауфман після прем’єри в Берліні. Але треба віддати належне, що екскурс в історію був чітким та об’ємним, наскільки це можливо в такому лаконічному форматі. Революція Гідності, вінок б’є Януковича, Порошенко, який не провів реформи…далі багато Зеленського, який імітує гру на роялі без трусів чи танцює на "Вечорі з 95 кварталом".

Цікаво, що більшість спікерів фільму не були виборцями Зеленського. Юлія Марушевська навіть зізнається, що була засмучена, але це був демократичний вибір. "Потім будемо розбиратися хто і що. Головне - перемогти зараз" – відповідає на питання щодо керівництва держави військовий у бліндажі.

До речі, епізод з візитом на 0 видався мені абсолютно зайвим і невиправданим. Схоже, що Шону Пенну в якийсь момент забракло в Києві гострих відчуттів. І, користуючись протекцією першої особи держави, він вирушив у більш небезпечну зону. Незрозуміло лише, щоб що?

По відео це просто пересідання з машини в машину, одягання бронежилета, відчуття небезпеки і здивовані вирази облич наших військових. Видно, як вони намагаються спокійно сприймати додаткову мороку і відповідальність за голлівудських гостей. Нема ніякого пієтету, є відчуття недоречності. Команда під прикриттям солдатів йде в бліндаж за 130 метрів від російських позицій. Виглядає це все ризиковано, невиправдано ні художньою, ні документальною цінністю матеріалу. Просто забаганкою.  

Це кіно не про Зеленського і навіть не про Україну. Це фільм, про американського актора, який приїхав у невідому країну, щоб зняти потішне сторі, а потрапив у м’ясорубку історії, перейнявся почуттями та ідеалами людей і знайшов там свою місію.

Саме Шон Пенн центральний персонаж, який злиться на невдалий час інтерв’ю, бореться зі страхом, усвідомлюючи історичність моменту, вболіває, нервує, хоче розібратися, сумнівається, шукає підтримки й врешті не може заспокоїтися навіть після монтажу фільму.

Його драйвить боротьба українців, він закохується у них та Україну. Не ховає політкоректно пляшки  спиртного, постійно курить… Очевидно, що він ще не раз приїде в Україну і буде мандрувати світом з коротким і переконливим резюме, яке виголосив  після прем’єри: "If Russia wins, we are f*cked" (Якщо Росія переможе, нам усім п***дець).

Наталка Якимович, спеціально для УП.Життя з Берліна, Німеччина