"Ярослав Мудрий" знову в Національній опері. Навіщо туди повернули радянський витвір, що прославляє тоталітаризм?

Цієї суботи, 25 березня на сцену Національної опери України повернули оперу "Ярослав Мудрий" українського радянського композитора Георгія Майбороди. Лібрето опери написане за поемою українського радянського поета Івана Кочерги. 

Вперше "Ярослава Мудрого" на сцені цього театру поставили у 1975 році. Вдруге її поставили в 2007 році зусиллями режисера-постановника Анатолія Солов’яненка та диригента-постановника Миколи Дядюри.

Нині керівник Національної опери України Анатолій Солов’яненко, не змінюючи ані костюмів, ані декорацій, знову повертає цю оперу до репертуару театру. Як переконують офіційні прес-релізи, історія цього правителя Русі у викладі Кочерги-Майбороди оповідає про "національну єдність та оспівує наше героїчне минуле".

УП.Життя попросило оперного критика Андрія Аблова, який відвідав прем’єру відновленого "Ярослава Мудрого", розповісти про твір та його місце в українському оперному спадку.

Про кого насправді поема Івана Кочерги?

Йшов 1944 рік. Четвертий рік від початку війни між гітлерівською Німеччиною і Радянським Союзом. Рік, коли у цій війні вже чітко означився перелом на користь союзників – членів антигітлеровської коаліції. Рік, коли радянські війська звільнили захоплену територію і увійшли до східних районів Польщі. Рік, коли стало зрозуміло, що Німеччина рано чи пізно зазнає поразки у цій війні. Рік, коли український поет і драматург Іван Кочерга завершує роботу над новою п’єсою – драматичною поемою "Ярослав Мудрий".

Іван Кочерга був не лише талановитим поетом і вельми вправним майстром з побудови драматичної дії. Також він був чуйним соціальним психологом та непересічним соціальним філософом, який зміг підпорядкувати свою творчість потребам радянської ідеології. 

Він відчув, що по завершенні війни, після перемоги над ворогом, в українського народу, який платить за цю перемогу небаченими за своїми масштабами жертвами та стражданнями, який власне "купив" цю перемогу ціною мільйонів життів, може виникнути багато гострих запитань до радянської влади. Адже цю владу цей народ своїм героїзмом врятував від поразки. 

Ці питання можуть стосуватись як кричущих помилок, яких припустилася радянська влада у ході цієї війни, так і репресій, які прокотилися Україною перед її початком. Відчуваючи небезпеку такого суспільного діалогу між злочинною владою та безстрашним народом, для якого за роки війни вмирати стало звичною справою, Кочерга кинувся на допомогу своїм патронам.

Аби врятувати обличчя радянської влади, Кочерга пише п’єсу про одного з найяскравіших історичних діячів середньовічної Руської держави – київського князя Ярослава Мудрого. Це розлога, віршована, гармонійна, структурно досконала і врівноважена драматична поема у п’яти актах. 

В центрі уваги автора – питання стосунків між владою і суспільством. А безпосередньо в образі головного героя п’єси автор виводить на сцену вождя радянського народу Йосифа Віссаріоновича Сталіна. П’єса Кочерги "Ярослав Мудрий" була ні чим іншим, як спробою виправдання злочинів, які вчинила радянська влада під керівництвом Сталіна проти українського народу. Це була спроба "примирити" суспільство з авторитарною владою Сталіна, певним чином реабілітувати її, створити аргументацію, яка дозволила відновити її втрачений авторитет.

В часи, коли телебачення ще не існувало, література і театр були тією кафедрою, промовляючи з якої можна було звертатися до широких верств населення. Фактично, вони були засобами пропаганди і впливу на свідомість суспільства. Тож, Кочерга звертається із цієї кафедри до людей, які прийшли до глядацької зали театру, і,ведучи публіку ланцюжком майстерно вибудуваних драматичні ситуацій, навчає її, як треба "правильно" ставитися до верховної влади. Чому саме вчить автор глядачів? – Покорі мудрій владі!

Перша думка, яку Кочерга наполегливо транслює вустами своїх героїв – пересічний громадянин не має права судити дії влади: 

"О брате мiй, ти сам забув, мабуть, що тiльки бог царiв i царства судить. Лиш вiн один далеку бачить путь, якою йдуть царi i простi люди". 

Звичайні, пересічні люди не здатні осягнути глибокі далекосяжні задуми влади: "Ти, каменщик, коли будуєш церкву, єдиний кут свiй бачиш, я ж усю вiд самого пiдмурка до хреста".

Друга ідея, що її обстоює Кочерга – владарювання є настільки складною справою, що жоден з правителів, навіть і наймудріший, не здатний уникнути помилок, сумнівних рішень, а бува і відвертої несправедливості до окремих людей.

У низці монологів головного героя п’єси – князя Ярослава Мудрого – показано, наскільки тяжким, болісним є процес прийняття правильних рішень, які нерідко потребують застосування брутального насилля до людей, які не згодні підкорятися цим рішенням.

Третя ідея, яку драматург раз у раз навіює авдиторії, – мудрість простих людей полягає в здатності пробачати владі помилки, бути готовими до компромісу із владою заради "миру". 

Це слово "мир" автор використовує часто, але не в сенсі відсутності війни, а для позначення відсутності бунту проти влади. Заради "миру" прості люди мають змиритися не лише з кривдою, а навіть і з загибеллю рідних, якщо ситуація не дозволяє владі покарати злочинця з усією суворістю.

Всі герої п’єси, які так чи інакше стають противниками рішень Ярослава Мудрого, – зазнають поразки, тікають чи гинуть, або ж з ними із часом відбувається внутрішня трансформація, яка кінець-кінцем приводить їх до примирення з рішеннями правителя. 

Центральною фігурою, яка стає показовим прикладом такого примирення, є Микита Добринич, син новгородського посадника Коснятина. Колись Коснятин врятував Ярослава Мудрого від поразки, від ганьби і разом з новгородським військом допоміг Ярославу утвердити свою владу в Києві. Але незважаючи на це, за певний час Ярослав звелів його ув’язнити просто за безпідставною підозрою.

Син Коснятина Микита в бажанні помститися Ярославу за батька під виглядом безвісного монаха вступає на службу до князя і чекає моменту, коли можна буде здійснити помсту і вбити Ярослава. Проте, зблизька спостерігаючи за особистістю Ярослава, за його політичною діяльністю, Микита поступово втрачає впевненість і не доводить свій план до кінця. Навіть звістка про те, що його ув’язненого батька стратили за наказом Ярослава, вже не здатна підштовхнути його до помсти! 

"Але чи можу зважитись я щиро його вразити зараз! I коли ж! Коли пiзнав так близько розум дивний мудрiшого з усiх земних царiв, пiзнав того, хто не лише в добрi, а навiть в злi, i в хибах все ж нехибний, немов насправді вишнього рука його веде до правди в помилках", – так каже Микита про Ярослава. Тобто правитель правий навіть тоді, коли помиляється! Що це, як не блискучий приклад апології сталінізму?!

Чому ж саме, на думку Кочерги, суспільство має беззаперечно коритися верховній владі навіть тоді, коли ця влада припускається несправедливості? А тому, що володар діє не заради власної слави чи багатства, а заради вищої мети! Не складно здогадатися, якою ж є ця вища мета в розумінні радянського драматурга. Звісно, мова йде про побудову великої держави і про єдність руської землі:

"В моїх руках вся Руськая держава знов зібрана, єдина і міцна". 

Хто ж стає на заваді процесу централізації влади? По-перше, зовнішні вороги. Із півночі – варяги, а з півдня – печеніги. А по-друге, ворог внутрішній – вільний, непокірний і здавна схильний до бунту Великий Новгород. Тобто, та сама новгородська республіка, яка була дивовижним для середньовіччя прикладом ефективного демократичного управління. Та сама Новгородська республіка, яку за кілька віків оскаженіло знищить Московське царство.

Драматург Іван Кочерга репрезентує глядачам князя Ярослава Мудрого як одного з перших провідників історико-політичної концепції, яка в наші часи відома під назвою "рускій мір". 

Сьогодні, якщо хтось візьме собі за труд уважно перечитати текст драматичної поеми Івана Кочерги, то він зможе побачити там майже вичерпний перелік всіх тих аргументів, які безкінечно повторюють російські пропагандисти, намагаючись переконати російське суспільство у необхідності внутрішньо прийняти і змиритися з авторитарною владою диктатора. Окремі репліки жахають своєю співзвучністю з постулатами російського імперіалізму. Наприклад, теза про те, що миру можна досягти лише шляхом війни. 

1946-го драму "Ярослав Мудрий" поставили в Харківському академічному драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Ця постановка отримала найвищу державну відзнаку СРСР – Сталінську премію.

Читайте також: Сопрано Путіна у Вісбадені. Невдача бойкоту українцями фестивалю з Нетребко

Витвір соціалістичного реалізму в оперному жанрі

Мине три десятиліття із часу створення драматичної поеми "Ярослав Мудрий". Сталін помре. Культ особистості Сталіна засудить комуністична партія. Відшумлять роки хрущовської відлиги. Але п’єса Івана Кочерги жодним чином не втратить актуальності для радянської влади. Бо ж привчати народ до покори ніколи не є зайвим. 

І ось на початку 1970-х років до драматичного матеріалу "Ярослава Мудрого" звернеться український радянський композитор Георгій Майборода. Якщо бути точними, то не просто український радянський композитор, а Народний артист СРСР, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, секретар, а згодом заступник голови, а потім і голова правління Спілки композиторів УРСР, до того ж депутат Верховної Ради УРСР трьох скликань.

На сюжет драматичної поеми Івана Кочерги Георгій Майборода напише оперу "Ярослав Мудрий", яку невдовзі по завершенні роботи над нею поставить Київський оперний театр імені Тараса Шевченка.

Лібрето до своєї нової опери Георгій Майборода писав самостійно. Жодного переосмислення сюжету в процесі написання не відбулося. Це було закономірно, бо, зважаючи на довершену ідеологічну вивіреність п’єси Івана Кочерги, в переосмисленні не було жодної потреби. Композитор лише скоротив поетичний текст, який промовляють герої, аби він міг бути покладений на музику.

Якщо бути відвертими, то жодних помітних художніх досягнень в цій опері композиторові здійснити не вдалося. З-під його пера вийшов типовий взірець соціалістичного реалізму в оперному жанрі. 

Музична мова композитора відзначається характерною для багатьох радянських опер примітивністю, що зумовлена вимогою, аби музика була "зрозумілою" для простих слухачів. Не вдалося композиторові відтворити у звуці ту особливу атмосферу середньовічної Русі, яку так добре передають, наприклад, київські пам’ятки архітектури і образотворчого мистецтва.

Вокальні мелодії "Ярослава Мудрого" маловиразні, інтонаційний стрій їх страждає одноманітністю. Опера як вид мистецтва за своєю сутністю є історією, яка розказана музикою. Але композитор, за великим рахунком, не спромігся втілити музичними засобами неповторний характер героїв, їх внутрішній стан, їх почуття, їх біль, їх бажання. 

За всієї поваги до автора опери, слід визнати, що її музика не представляє якоїсь питомої художньої цінності. В мемуарах оперних співаків радянської доби є чимало епізодів, де згадано, наскільки болісною, невдячною для творчого колективу була робота над музичним матеріалом радянських опер подібного штибу.

Читайте також: Час "Ч" для консерваторії Чайковського. Що з нею не так і чому проблема не лише у назві

Витвір радянської пропаганди на оперній сцені незалежної України

На сьогодні із моменту створення опери Георгія Майбороди "Ярослав Мудрий" пройшло майже півстоліття. І ось Національна опера України повернула цей твір до свого постійного репертуару. 

Безперечно, цей твір Майбороди входить до корпусу вітчизняної оперної спадщини. Зрозуміло, що головний герой опери – київський князь Ярослав Мудрий – є видатною постаттю в історії України–Русі. 

Але ця опера є довершеним панегіриком диктатурі, одою авторитарній моделі правління. А за своїм музичним втіленням – твором невисокого художнього рівня.

Перебуваючи в глядацькій залі на прем’єрі поновленого твору, я шукав відповіді на питання, чому художнє керівництво театру вирішило показати цей взірець радянської пропаганди? Показати саме зараз, в той час, коли українське суспільство веде абсолютно реальну, справжню, кровопролитну війну за те, аби не стати частиною СРСР-2 і вкотре не увійти до складу "возз’єднаної Русі".

Від чого власне, на думку постановників, публіка в залі під час прем’єрного показу опери мала отримати естетичне задоволення? Від слів "священна війна", "єдність Русі", "братовбивчі міжусобиці", якими рясніють тексти російської імперської пропаганди і які раз у раз з’являлися на електронному табло над сценою? Або від мелодії радянської Пісні про батьківщину "Широка страна моя родная", яка у трохи зміненому вигляді звучить в оркестрі на початку четвертої картини опери?

Гадаю, я знаю відповідь на це питання. Поновлення опери "Ярослав Мудрий" Георгія Майбороди в репертуарі Національної опери України стало можливим тому, що між сучасним українським суспільством і тими особами, які ухвалювали це рішення, хто б там вони не були, – нездоланна, величезна світоглядна прірва.

На жаль, в керівництва театру відсутнє усвідомлення того, що протягом трьох десятиліть незалежності українському суспільству, принаймні його переважній прогресивній частині, вдалося повністю позбутися млосної ностальгії за радянщиною і сформувати дуже критичний погляд на радянське минуле України. А починаючи із 24 лютого 2022 року, будь-які прояви милування "світлим і добрим радянським минулим" викликають в українців лише одне відчуття – відчуття смертельної небезпеки!

Андрій Аблов спеціально для УП.Життя

Читайте УП.Культура у Telegram