"Це мистецтво про нас і про наші досвіди війни": співкураторка виставки "Форми присутності" в Мистецькому арсеналі Наташа Чичасова

У Мистецькому арсеналі в Києві відкрилася виставка "Форми присутності", яка стала новим проєктом молодої кураторки Наташі Чичасової. Дослідження співпереживання досвідів війни вона здійснила в співпраці зі співкуратором – знаним аналітиком сучасного мистецтва Олександром Соловйовим. 

Досвіди війни і травм строкаті, неоднорідні – в трьох залах Арсеналу, де представлені роботи сучасних молодих художників, це миттєво зчитується. А назва проєкту фокусує відвідувача шукати у цих строкатих досвідах жагу засвідчити свою присутність, осмислити її, використовуючи спогади про жах, про втрати і про чудо спасіння.

"Форми присутності" є своєрідним підсумком річної роботи Наташі Чичасової як кураторки проєктів "Україна в огні" та "Одне з одним. Просторові діалоги" від Лабораторії сучасного мистецтва Мистецького арсеналу . 

До виставки також запросили нову львівську інституцію Jam Factory Art Centre, яка у 2022 мала відкритись гучним міжнародним проєктом, натомість стала прихистком для багатьох переселенців та волонтерським хабом, та "Асортиментна кімната". У просторі Арсеналу досвід переселенців метафорично зображує дорогу додому – тканинними пончо із тремтливими зображеннями річки, веселки, дерев.

Дім відіграє у "Формах присутності" головну роль. Чи то в центрі цегляної зали, де на великому екрані імерсивної інсталяції – дороги Криму, спаплюженого окупантами, відмінного від того, який пам’ятає авторка Світланка Конопльова. Перед екраном – гілки дерев – символ зрубаних садів, які назавжди закарбувались у пам’яті про втрачений дім. Образ омріяного, крихкого і водночас незламного дому присутній і в інших залах. Промовисто про нього говорить скляний макет схематичного житла – розтрісканий, але цілий. Всередині – земля. Авторка Дар’я Молокоєдова ніби натякає: дім буде відновлюватись до тих пір, поки ми живемо на своїй землі. 

Читайте також: Україна, яка завжди відроджувалась: у Мистецькому арсеналі відкрили виставку "Серце землі"

За кожною роботою 17-ти художників і художниць, що представлені у "Формах присутності", прихована історія кожного і кожної з них. УП.Життя вирішила розпитати кураторку виставки Наташу Чичасову, яка її історія прихована за цим проєктом. 

– Це не перша ваша виставка у просторі Старого Арсеналу, де ви зазначені кураторкою. Вже була участь у колективній роботі над проєктом "Серце землі" минулоріч, над якою працювала група ваших колежанок на чолі з директоркою Арсеналу Олесею Островською-Лютою. Проте саме у "Формах присутності" простежується саме ваш кураторський стиль, який ви удосконалювали до цього в Малій Галереї. Ви активно практикуєте мультидисциплінарність, різножанровість, що дуже личить Арсеналу. 

– Так, коли ви потрапляєте в цей простір – бачите, наскільки все на матеріальному рівні різне, різнофактурне – і в той же час воно про одне: про наш досвід. Це для мене спрацьовує дуже цікаво – так виходить цілісна картина того, що відбувається з нами зараз.

У "Формах присутності" представлені митці з різними медіами, досвідами. Це не тільки графіка, живопис. Навіть якщо це живопис – то він не звичайний. Виконаний на неконвенційних поверхнях – дерев'яна дошка, кора дерева, крафтовий папір, необроблений холст, який не натягнутий, некрасивий. Це також витинанки, зроблені з паперу. Тобто в момент, коли в тебе нема під рукою матеріалів, ти використовуєш все, що під рукою і намагаєшся видобути з нього все можливе. Тому ці роботи, багато в чому, є артефактами часу, в якому ми живемо.

Читайте також: В естонському Таллінні показують масштабну виставку про український авангард – як адаптували "Футуромарення" до нового контексту

Є відеоанімація, інсталяція з кількома планами – досить складна. Мені взагалі подобається в цій виставці, що вона складається з дуже різноманітних матеріалів. Імпонує, що тут є багато авторів, які не мають академічної освіти – просто в якийсь момент це стало їхнім інструментом самовираження і терапією.

В майбутньому плануємо, щоб наша візуальна мистецька складова координувалася з літературною лабораторією – будемо робити спільні проекти, і думаю, що і в просторі Старого Арсеналу теж.

– Що нового за рік повномасштабної війни ви спостерігаєте в сучасному мистецтві? Як тенденції відображені в "Формах присутності"?  

– З одного боку, ми помітили, що  багато художників і художниць тяжіє до ручної роботи. Будь то вишивка, живопис, витинанки, скульптура. Це ручна штука, яка має дуже терапевтичний ефект, коли ти робиш щось руками.

З іншого боку – тут мені подобається формулювання Олександра Івановича (Соловйова – ред.):

з’явилась жертовність живопису, коли тобі не шкода порвати те, що ти зробив, попрощатися з ним.

Коли ми записували розмови з митцями в рамках "Просторових діалогів", то багато художників і художниць говорили, що коли ти тікаєш, коли ти збираєш тривожну валізу, мистецтво – це останнє про що думаєш.

Взагалі дуже багато втрачали свої майстерні. Їх потім пакували друзі, відвозили по підвалах родичі. Це був також час, коли ти втрачаєш роботи своїх друзів, які лежать вдома. Мистецтво так би мовити іде з твого життя – і весь вклад в те, чим ти займався, все творче життя – воно просто перекроюється.

Одна наша учасниця Сана Шахмурадова-Танська дуже влучно сказала: "я малювала для того, щоб затвердити собі, що я існую, я живу, я працюю".

Проєкт "Форми присутності" розташувався у 3 залах Арсеналу. Фото: Facebook Мистецький арсенал

Вона поверталася до того, що вона вміє, і теж із досить терапевтичною метою, щоби потім всі ці емоції почуття віддати – авторка також опрацьовує історію своєї сім'і, історичного насильства, як наприклад Голодомор.

Ще до нових тенденцій – у нас виставка дуже кольорова. Взагалі мені здається, що в нас все сильно пішло в колір. Дуже суб'єктивне відчуття, але зараз це так відчувається.

Плюс я би теж сказала, що це відсутність страху помилятися і робити щось для себе незвичне. У нас є художник Лео Троценко, який займався мистецтвом без матеріального виробництва, а після повномасштабного вторгнення – почав робити вишивку на пакетах. І для нього знову ж таки це було щось дуже терапевтичне. Це пригадування дитинства, коли вишивкою займалась матір, а він пробував це робити.

Є художники, які навпаки, ніколи не займалися живописом, а нині почали ним займатися.

Багато художників, які так себе не індентифікували, почали займатися мистецькими практиками. Водночас, багато художників і художниць відмовився від творчих практик і стали волонтерами – відбудовують, наприклад, Чернігівщину. Багато хто йшов до лав Зброїних Сил України і зараз захищають нашу країну на Сході.

Чи у Львові ініціатива Kukhnia, заснована художниками і активістами – вони утримують кілька шелтерів. Ці художники переважно готують їсти. У піковий момент, коли до Львова приїжджало дуже багато людей, вони чергували на вокзалах, утримували шелтера для внутрішньо переміщених осіб, але, в якийсь момент, також повернулися для художніх практик, в тому числі практик участі. Але згодом все ж створили мистецький твір.

Для багатьох художників і художниць це було виходом в момент, коли здається, що мистецтво надлишкове, нікому не потрібне. І ще теж важлива штука, що багато митців зараз роблять свої роботи з думкою про те, що це гуманітарний проєкт, який спрямований на збір коштів для ЗСУ. Так робить Жанна Кадирова, Антон Карюк.

– Попередні ваші проєкти в Малій Галереї Арсеналу – як то "Україна в огні" та "Просторові діалоги" стали ніби як трампліном до Великого Арсеналу для вас?

– Абсолютно. Я би сказала, що без обміну думками в "Просторових діалогах" і без проекту з художниками з різних міст, новий проєкт був би неможливий. Багато з ідей і думок, які зібралися в "Формах присутності" – це безумовно ті розмови, які ми вели, і саме вони допомогли нам зрозуміти, як мистецтво змінилось, що дійсно відбувається у спільноті.

І тому нам теж стало зрозуміло, в якийсь спосіб це можна показувати – а саме через персональний досвід авторів і авторок. Я би сказала що нова виставка – про народження, про процеси створення, про контекст створення робіт. Вона мені більш цікава, мабуть, ніж навіть фінальний твір.

За моїми спостереженнями, коли ми приходимо в якусь галерею і музей – дивимося на твір і ми не бачимо історії. Тобто ми бачимо тільки завершений "мастер піс". Дивимося на нього, але нам часто мало говорять про щось імена цих авторів і авторок. Особливо якщо це не хтось дуже відомий. І нам було важливо показати, що це люди, в яких є певна історія і ці роботи теж мають свою... Вони створені в цьому контексті, в цей момент, в певних обставинах.

Часто чую упередження стосовно того, що сучасне мистецтво не зрозуміле, надто "розумне" – тобі треба читати Канта, Гегеля, Дельоза – щоби це усвідомити. Але у "Формах присутності" видно, що це мистецтво – про нас і про наш досвід.

Мені подобається думати про мистецтво як про універсальну мову. В житті інколи ми говоримо однією мовою і не можемо порозумітися, тому що в нас різний досвід. У цього мистецтва, на яке ми дивимось зараз – про спільний досвід. Робота нам зрозуміла, тому що ми можемо впізнати в ній себе. От в такий спосіб хотілося зробити виставку у Великому Арсеналі, щоб вона була максимально відкрита, щоби можна було побачити, як формується твір.

Ну і самі ці твори вони стають такими артефактами часу і війни, які теж дуже важливі для наших майбутніх поколінь, для дослідників і дослідниць, які потім будуть працювати з цією темою.

– Першим вашим проєктом у повномасштабну війну стала "Україна в огні"? Як виникла ідея його створити?

– "Україна в огні" з'явилася як онлайн платформа, на якій ми збирали роботи українських митців і мисткинь з 2014 року і до зараз. І взагалі коли ми цей проєкт задумували разом з моїми колегами, то у нас була одна мета. Нам хотілося розказувати про українське мистецтво на закордонну аудиторію. Бо в перші місяці повномасштабного вторгнення мені дуже часто писали колеги й колежанки з-за кордону, які хотіли якось підтримати українських митців і мисткинь, запрошуючи їх на різні програми й резиденції. Але я стикнулася з такою проблемою, що майже ніхто нікого не знає.

Тому, початковою метою була радше популяризація, робота на закордонну аудиторію і пошуки підтримки для українських авторів і авторок. У нас була одна публічна подія, я би сказала інтервенція в публічний простір в Берліні, яка дозволила нам зібрати певну кількість грошей і так проект почав рухатись. Спочатку це була моя приватна ініціатива, тому що всі були в розгубленому стані. Потім у нас з'явилась більша команда.

В якийсь момент ми опинилися в такому замкненому колі – постійно збираємо, а що далі? І в цьому безкінечному збиранні зрозуміли, що нам треба зробити щось ширше і дивитись не тільки на величезну кількість зображень у проєкті, а піти вглиб, щоби зрозуміти, що відбувається з художниками художницями, про що вони думають, як змінюється їхня практика, які у них є проблеми.

Так ми зробили "Просторові діалоги", в якому запрошуємо до участі і до розмови художників художниць з архіву, які вибирають собі співрозмовника чи співрозмовницю. 

– Тобто з "України в огні" згодом зродились "Просторові діалоги"?  

– Так. У цих художників відбувається розмова, ми її зафіксовуємо, викладаємо на ютубі. А далі ці художники, які ведуть діалог, роблять виставку у Малій Галереї Арсеналу. Саме відео розмови часто також стає частиною виставки.

І що ще важливо, що у просторі виставки є одна робота завжди з попередньої виставки, яку вибирають самі автори і авторки. Щоби цей діалог також продовжити з попередніми художниками й художницями, так теми, які підіймають художники й художниці в своїх розмовах, плавно переходять одна в одну.

Якщо у нас перша попередня виставка Каріни Сіниці і Насті Лелюк була про дім, про відчуття дому, відчуття небезпеки в публічному просторі – де тобі немає, де сховатись і ти ніби під прицілом постійно знаходишся. То виставка, яка є зараз, про очікування. Бо одна з учасниць Віка Розенцвейг з Нової Каховки. Нова Каховка зараз окупована і вона виїхала трохи раніше, не була в окупації – але там залишилася багато її родичів. Мисткиня говорила, що для неї ось цей стан чекання він став постійним – і це дуже зрозуміло Асі Гармаш, з якою вона говорила на відео.

Мені справді самій цікаво, оскільки це лабораторія, і ми не можемо програмувати повністю все. Дуже багато залежить від тих, з ким ми співпрацюємо. Як воно все-таки складається в таке щось цілісне. І "Форми присутності", які зараз відкриваються в Арсеналі, це спроба подивитися на певний зріз практик і історій художників та художниць, які змінилися за останній рік. І якось пошукати там щось спільне, що їх пов'язує, і щось дуже різне – тому що у всіх дуже різні досвіди.

– А як, на ваш погляд, можна зрозуміти такі поляризовані досвіди війни, які є в українців? У одних зруйновані міста і вбиті родичі, інші чули вибухи лише в новинах?

– Зараз найбільш оптимальною формою для мене – є ділитись досвідом, поки немає часової дистанції. Бо і справді, наш різний досвід неможливо універсалізувати – він різниться від регіону до регіону. Якщо ми будемо говорити про Київ зараз – то це буде одне сприйняття. Якщо ми будемо говорити про Херсон зараз – то це буде інше. Чи про Запоріжжя, чи про міста, які зараз знаходяться в окупації. Чи про Донецьк.

Коли ми всі проговоримо ці свої різні досліди, ми зрозуміємо, що з цього може скластись більш цілісний пазл того, що з нами відбувається. Тому що я особисто ще не готова підводити якось риску – зараз неможливо все осмислити – оскільки війна триває. 

– Зовсім недавно вийшла арт-книжка "Колективні фантазії і восточные ресурсы", де ви були співавторкою. Вона теж про обмін досвідами?

– Для мене так. З огляду, що я з Донецька – мені особливо важливо говорити про те, що сталось у 2014. Після 2022 лютого цей досвід став зрозумілим всім.

Я дуже довго не могла говорити про цей досвід переселення, не готова була повертатись до нього. А через цю книгу ми з моєю співавторкою Катериною Алійник спробували показати у досить простих речах, що Донецьк, Луганськ — це теж міста, в яких все не чуже, в яких є дім.

Мені відгукнувся один коментар на нашу книжку. Я там описую дачу, в яку ми їздили в дитинстві, – і авторка коментаря, каже, що в неї в дитинстві був такий самий досвід. Мені хотілось проговорити що Донбас є частиною України і наші досвіди багато в чому тотожні. Я змогла про це думати, бачити, як це зерно саджалося в місце, з якого я приїхала, тільки зараз. А вже 9 років минуло.

– Як вам працюється у співкураторстві з вашими колегами у роботі над виставками у Старому Арсеналі? Зокрема, з Олександром Соловйовим зараз? Про що ця співпраця – про опіку, про менторство, про навчання?

– Не можу сказати, що я відчуваю якесь менторство. Скоріше це як розмова. І завжди цікава. Олександр – важлива фігура у сучасному українському мистецтві. Мені цікаво його бачення, його розмови про контексти, його спостереження. В мене вони вже трошки інші – через покоління і через відмінності в поглядах. Ми можемо разом дивитись на одну і ту ж роботу і бачити там різні сенси. І дуже цікаво, як вони накладаються. Тому ця співпраця радше про синергію.

Ну і плюс, як керівниця напрямку сучасного мистецтва в Арсеналі, я маю можливість думати про те, як цей напрямок може розвиватися. Зараз ми більше сфокусувалися на молодих авторах і авторках – йдеться не про вік, а про шлях у мистецтві. Нам цікаво говорити з ними, проявляти їхню творчість і дати їм можливість спробувати співпрацювати з галереєю, з мистецькою інституцією. 

– Ви спостерігаєте розвиток Мистецького арсеналу як інституції сучасного мистецтва вже багато років і в кількох ролях – від менеджерки невеликих проєктів до кураторки напрямку сучасного мистецтва. Вам подобається цей напрямок розвитку, те, як арсенал переосмислює своє призначення? Вам із ним по дорозі?

– Дуже складне стратегічне питання. Взагалі до початку повномасштабного вторгнення Арсенал мав закриватися на реконструкцію. Ми мали повністю змінювати формат роботи.

Зараз, попри те, що це тепер довга перспектива, ми все-одно не залишаємо надії це зробити. Ми працюємо над розробкою ідеї майбутнього і для нас важливо, щоб ця робота не відбувалась в закритій бульбашці. Щоб до цього була долучена спільнота. Щоб цей майбутній музей увібрав у себе і реалізував якомога більше запитів.

З одного боку, ми продовжуємо збирати, створювати нашу колекцію і щоб вона була репрезентативна. А також комбінувати це з дослідницькими і музейними практиками, говорити не тільки про сучасне мистецтво.

Зараз, поки є небезпека, ми не можемо працювати над проєктами з історії українського мистецтва, наша колекція творів українського авангарду, наприклад, добре схована. І ми маємо змогу більше зосередитись на сучасному мистецтві – це можливість для молодих авторів і авторок проявити, показати себе. Це можливість обмислювати нашу сучасність, те що народжується тут і зараз.

В мене своя історія стосунків з Арсеналом. Я потрапила сюди перший раз у 2011 році, коли приїжджала поступати в Київ. Тоді я прийшла на бієнале – вирішила, що точно буду тут працювати. Потім я працювала в Арсеналі медіаторкою десь рік-два, а потім через якийсь час я вже повернулася сюди як програмна менеджерка, а зараз очолила відділ сучасного мистецтва.

Я дуже люблю цей простір Старого Арсеналу, цю будівлю, його історію, історію цього місця на Печерську, мені би дуже хотілося його розвивати і відкривати в ньому нові імена українського мистецтва.

– Чому саме історія будівлі Арсеналу вас так чіпляє?

– Я маю історичну освіту, хоча дуже довго від неї відхрещувалась – а зараз розумію, що вона таки має великий вплив на мене. Арсенал – це складне місце, приховує великий і складний пласт історії. Спочатку тут був монастир, потім його знесли і побудували склад зброї, потім це було таємне підприємство, яке теж готувало зброю в радянські часи, а згодом – культурний центр.

Ця історія може розповісти багато про українську історію загалом. Я б дуже хотіла залучати художників для осмислення цієї історії, щоб Арсенал був не просто місцем, де виставляється мистецтво, а щоб історія цього місця була включена в практики мистецтва, які тут створюються.

Історія місця завжди впливає на інституцію, формує її візію. Допомагає осмислити, хто ми є, і що ми тут можемо робити.

Читайте УП.Культура у Telegram