"Вдала комедія має багато рівнів прочитання". Франсуа Озон розповів, як із мізогінної п'єси створити феміністський фільм

В український прокат виходить нова стрічка одного з найвідоміших французьких режисерів Франсуа Озона – комедія "Мій злочин".

У своїй "комедії епохи пост-MeToo" (MeToo – рух проти сексуального насильства і сексуальних домагань, що набув більшої популярності після скандалу навколо кінопродюсера Гарві Вайнштейна) Озон озвучує феміністські тези та досліджує тему влади у контексті гендеру.

Події стрічки, створеної за мотивами п'єси Жоржа Берра та Луї Вернейля 1934 року, відбуваються в Парижі у 1930-ті роки. Молоду акторку Мадлен – її зіграла найперспективніша актриса 2023 року за версією премії "Сезар" Надя Терешкевич – звинувачують у вбивстві відомого впливового продюсера, бо вона остання, хто бачив його живим. Мадлен справді приходила до продюсера у справах і зазнала його домагань. Завдяки подрузі-адвокатці Полін (її втілила на екрані Ребекка Мардер), суд виправдовує молоду акторку і вона стає справжньою іконою фемінізму, робить успішну кар'єру та долає злидні. Але один візит ставить під загрозу цю історію успіху.

Крім дуету Терешкевич та Мардер, у фільмі знялися легендарна Ізабель Юппер та володарі премій "Сезар" Фабріс Лукіні, Дені Бун, Андре Дюссольє. Над образами персонажів цієї костюмованої історичної комедії працювала художниця з костюмів Паскалін Шаванн, яка створювала вбрання до культового фільму Озона "8 жінок".

Напередодні української прем'єри ми поговорили з Франсуа Озоном про те, чому після довгого періоду драм у своїй творчості він повернувся до жанру комедії, як із мізогінної п'єси створити феміністський фільм та чому європейське кіно продовжують продавати до Росії.

Читайте УП.Культура у Telegram

– Останні років 20 ви знімаєте по фільму на рік. Що б не трапилось – пандемія, локдауни, протести в Парижі, у вас виходить запланований фільм. Як вам це вдається? Який ваш особистий секрет продуктивності в часи, коли важко запланувати навіть похід у кінотеатр?

– Я б сказав, що мій двигун, мій секрет такої продуктивності – це велике бажання знімати і велике задоволення від створення фільмів. Знімати фільми – це моя пристрасть. Це те, що я обожнюю робити. І, на щастя, в мене є ця можливість. Ну і варто зазначити, що я знімав фільми, які користувалися великим успіхом. Тож завдяки цьому у мене є певний ритм, з яким я можу працювати і робити свої нові стрічки.

– Виробництво кіно – довгий та тривалий процес з багатьма складовими. Що вам у ньому подобається найбільше, яка стадія чи процес, а що, навпаки, – найбільше бісить і ви б хотіли його пройти якомога швидше?

– Найменше, якщо чесно, я люблю пошуки фінансування, пошуки грошей на фільм. Тому що треба дуже багато всього терпіти: треба терпіти ремарки, терпіти постійні зустрічі. Треба вміти переконувати людей, які тебе слухають.

А найбільше я люблю все, що стосується власне створення кіно. Це в першу чергу зйомки. А також я дуже люблю монтаж. Тому що монтаж – це таке переписування, перестворення в моменті мого фільму.

– Давайте поговоримо про ваш новий фільм "Мій злочин", який українці вже можуть подивитися в кінотеатрах. Отже, цього разу ви знову стали до лав феміністів та розповідаєте історію про домагання впливового кінопродюсера. Ваші американські колеги за кілька місяців до прем'єри "Мого злочину" випустили стрічку "Вона сказала", інспіровану справою Вайнштейна. Розкажіть, як ви вирішили взятися за цю історію та чому обрали зробити її у більш легкому, комедійному тоні?

– Я дуже хотів повернутися до жанру комедії.

Останнім часом я зробив дуже багато драматичних фільмів. І під час локдауну, під час ковіду я думав: які фільми я хочу побачити після цих всіх подій. Після пандемії сталася економічна криза, потім війна в Україні, і все, що відбувається – це дуже важко, серйозно і трагічно. І я подумав, що у потоці цих трагічних подій мені хочеться повернутися до легкості, але при цьому працювати з глибокими темами. І для цього комедія якраз дуже хороший засіб.

Вдало зроблена комедія дозволяє мати багато рівнів прочитання того, що відбувається на екрані. Саме тому я вирішив помістити події у 30-ті роки, бо переміщення в минуле дозволяє взяти певну дистанцію і, можна сказати, певним чином гратися з темою, дивитися на неї з різних боків.

Гадаю, що якби я вирішив свій фільм помістити в умови сьогодення, то це не була б комедія, а була б драма, як у випадку із фільмом "Вона сказала", про який ви згадали.

– В одному з інтерв'ю ви розповідали, що не бачили жодного фільму Наді Терешкевич та Ребекки Мардер, обираючи їх як виконавиць двох головних ролей. Пригадуєте, що саме стало для вас вирішальним, щоб зупинити свій вибір на них?

– Для мене було важливо обрати надійних акторок, на яких я міг би покластися. В тому сенсі, що цим акторкам треба було запам'ятати і проговорювати дуже багато текстів. Власне, більшість сцен цього фільму – це діалоги. І вони ведуться французькою мовою 30-х років, яка у порівнянні з сьогоднішньою, сучасною мовою є набагато більш літературною, правильною. Тому мені було важливо, щоб акторки могли це проартикулювати та донести на екрані. Тож я обрав надійних у цьому сенсі акторок. І вважаю, що обрав двох найкращих акторок їхнього покоління.

Звісно, кожен раз, коли режисер обирає молодих акторів чи акторок – це великий ризик. Але я переконаний, що не помилився. Ми з ними провели багато часу саме за читанням сценарію, за пропрацюванням цих діалогів. І те, що я побачив, мені дуже сподобалося.

Між ними була така близькість, вони були такі собі partner in crime – співучасниці, але в хорошому сенсі цього слова. У фільмі вони потрапляють у важку ситуацію, тому було дуже важливо, щоб між ними була певна хімія, яка б їх об'єднувала. Я побачив цю близькість під час кастингу, і мені здається, що на екрані це теж вдалося зберегти.

– Нещодавно у нас вийшла чудова українська драма "Памфір". Її режисер розповідав, що коли обрав головного актора, з ним змінився і сам персонаж у сценарії – став більш сильним морально. У вашому фільмі є персонаж Ізабель Юппер (Одетт), яка в оригінальній п'єсі взагалі була чоловіком. Чи є ще приклади таких трансформацій персонажа у "Моєму злочині"?

– Що стосується персонажа Ізабель Юппер, то сам сценарій – це адаптація французького спектаклю, французької п'єси 30-х років, яка насправді є дуже мізогінною. Я її сильно змінив і трансформував. І стосовно персонажа Юппер Одетт Шометт я вирішив, що це буде саме жінка.

Мені подобається, що вся ця історія відбувається у світі театру, кіно, який мені близький. І персонаж Юппер – це стара актриса, яка хоче зробити такий камбек, повернення в свою професію. Тож було досить іронічно звернутися до найбільшої французької акторки Ізабель Юппер і запропонувати їй зіграти саме таку роль. Це вже був елемент чистої комедії.

Я обожнюю Ізабель, ми 20 років тому робили з нею фільм "8 жінок", який я дуже люблю. Протягом своєї кар'єри вона багато знімалася в драматичних фільмах, а я якраз дуже люблю її бачити в комедіях. Коли я запропонував їй цю роль, вона сказала: "Ну, ідея непогана, але зрештою це маленька роль – я з'являюся у фільмі лише наприкінці. Може, воно того не варте". А я сказав: "Ізабель, не хвилюйся. Коли ти з'явишся у фільмі – в який момент би це не трапилось – всі все одно будуть дивитися лише на тебе". І так це і сталося.

– Ви розповідали, що фінал стрічки – це посилання на фільм "Останнє метро" режисера Франсуа Трюффо. У драмі це був символ світу театру, мистецтва, поїзд, який розвозив парижан з вистав під час окупації. Запізнився на поїзд – значить порушив комендантську годину. Важко повірити, але зараз в Україні ми так само дивимося кіно і вистави, встигаючи між повітряними тривогами та до останнього метро перед комендантською. Як гадаєте, чому в такі небезпечні часи люди ще більше прагнуть мистецтва?

– Так, це правда, що коли Париж і частина Франції були під нацистською окупацією, мистецтво процвітало. Було дуже багато театральних вистав, проходили кінопокази. Мистецтво є необхідністю у важкі, трагічні часи. Воно дає можливість переключитися, втекти від реальності, але також і можливість глибоко замислитися.

Я щасливий, що мій фільм показують в Україні. Що незважаючи на те, що в Україні триває війна і ті найстрашніші речі, які лише можна собі уявити, глядачі зможуть упродовж півтори години переключитися на щось інше і, можливо, навіть отримати задоволення.

Я чесно робив цей фільм, якраз маючи на меті дати людям задоволення і радість.

– Нещодавно в Україні почався онлайн-протест української кіноспільноти, яка незгодна з тим, що європейське та голлівудське кіно знов потрапляє до кінотеатрів Росії. І, відповідно, сплачує там податки. Серед великих проектів – це "Джон Уік 4", який приносить великі кошти російським прокатникам. Ваш фільм вийде у Росії через два місяці, у червні. Яка ваша думка з цього приводу?

– Я не знав, я був не в курсі (про дату виходу – УП.Культура).

Гадаю, це дуже складне питання. У мене з моїми фільмами завжди були проблеми в Росії. Мій фільм "З божої волі" російська цензура просто зіпсувала, зіпсувавши в результаті і вихід фільму. Його змогло побачити дуже мало людей. Багато моїх фільмів розповідають про гомосексуальність, тому з виходом у Росії часто були проблеми.

Що стосується цього фільму, то, наскільки мені відомо, дистриб'ютор виїхав з Росії і жодним чином не підтримує війну в Україні.

Я вважаю дискусію про це дуже складною, тут немає чорного і білого, а є ще відтінки. Так, звісно йдеться про гроші та податки, які йдуть державі, хоча я впевнений, що це невеликі гроші. Я більше думаю про публіку, що все-таки може у глядача є право дивитися фільми. Тому що фільми дають можливість по-іншому думати, інакше сприймати цей світ. Мені важливо, щоб публіка не була жертвою цензури. 

Читайте також: "В Європі наші історії про війну споживають між світським прийомом і вечерею". Режисер Максим Наконечний про "Бачення метелика" та маскульт в українському кіно