Хочу це розбачити! Або як увічнити історію в муралах та пам'ятниках і не нашкодити людям

Героїзація подій і людей війни та їх увічнення в просторах міст стала однією з найсуперечливіших тем осені. Запеклі дискусії спалахують фактично завжди через появи муралів чи графіті в місцях масових вбивств росіянами українців, на зруйнованих будинках чи через появу тематичних мальописів на стінах у людних місцях.

Остання дискусія розгорілась довкола муралу на історичному будинку в середмісті Києва. Небайдужі кияни після цього навіть створили петицію до столичної влади з вимогою заборонити малювати на стінах. 

Мурали стали фактично найпоширенішою практикою пам’яті про цю війну. Бо пам’ятники споруджувати чи переназивати іменами героїв вулиці довше і процедурно складніше.

Найзапекліші суперечки точаться довкола трьох питань:

• чи може мистецтво запропонувати прийнятну для всіх формулу кодування героїзму чи трагічної події – щоб твір був зрозумілим і не викликав ретравматизації?
• чи має право художник висловитись у публічному просторі міста?
• як міські влади мають зберігати пам’ять про цю війну в публічних просторах міст? 

Редакторка УП.Культура Тетяна Пушнова шукає відповіді на ці питання разом з депутаткою Київради Євгенією Кулебою, мером Мелітополя Іваном Федоровим та артменеджеркою Катею Тейлор. Євгенія була однією з активісток Революції Гідності, завдяки якій з’явився перший в Києві комеморативний соціальний простір і стінопис – Сквер Небесної сотні та зображення Сергія Нігояна в ньому. Іван до повномасштабного вторгнення забезпечив у своєму місті прозору процедуру встановлення пам’ятників трагічним подіям – Голокосту і Голодомору – та залучив до їх зведення визнаних українських митців. А Катя вже під час вторгнення розмістила в містах Європи і Африки мурали на підтримку України. 

Стінопис з патріотичним мотивом і назвою горілки, реклама зоотоварів на гламуризованому зображенні знаменитої ірпінської зооволонтерки, кітч на стінах історичної будівлі - за останній рік Київ наповнився муралами, що викривлюють реальність і експлуатують людські трагедії, говорить Євгенія Кулеба. 

"В Києві із цим відбувається повний безлад", – продовжує свою розповідь депутатка Київради. "Місту "дарують" мурали, їх використовують щоб проявитись в патріотичній темі. Їх розміщують без обговорення з мешканцями, без розуміння, а які у нас політики пам’яті? Як на ці зображення будуть реагувати люди з ПТСР? Як ці стінописи сприйматимуться через 10 років? Яка у них врешті-решт мистецька цінність?" 

З останнім випадком у киян урвався терпець – коли на будівлю 1903 року по вулиці Січових Стрільців почали наносити зображення романтичної парочки на фоні пелікана, мешканці викликали поліцію і зупинили роботи. А небайдужі активісти створили петицію із вимогою до місцевої влади "зупинити створення нових муралів до затвердження прозорого механізму залучення громади та експертного середовища до погодження їх ескізів". 

Першою мураловою хвилею, яка викликала естетичний розкол в Києві, була поява проєкту Гео Лероса, пригадує кураторка сучасного мистецтва та артменеджерка Катя Тейлор. Ідеєю Лероса було наситити місто візуальними постреволюційними сюжетами: 

"Серед проектів були і хороші, і не дуже. Але їх масовість тоді змінила буквально за один рік обличчя Києва і не ясно, чи місто цієї зміни насправді потребувало. Тоді також Олег Соснов займався проектами в публічному просторі і завдяки йому в Києві з'явилося декілька хороших муралів, в тому числі робота Інтересних Казок на Стрілецькій. 

Тобто було певне кураторство, відбір, імена, ескізи". 

На думку Каті, нині мурали створюють не куратори, а всі, хто хоче вирішити свою проблему на стінах міста і має на це кошти. 

"Це видається мені небезпечним. По-суті сьогодні мурали служать своєрідною трибуною для дебатів, висловлення думок, вшанування пам’яті, рекламною площею, що прикриваються соціальними ініціативами. Це безумовно все важливі речі (за винятком останнього), для яких потрібно виділити час і простір. Питання в тому чи це має бути публічний простір міста?"  

Євгенія Кулеба вважає, що ситуацію могли б вирішити конкурси проєктів публічного мистецтва – муралів, пам’ятників та скульптури. Ця практика широко поширена в європейських містах, каже депутатка. Влади міст виносять на обговорення площини, що хочуть віддати під стінописи, а експертна комісія обирає найбільш релевантні художні проєкти. В багатьох випадках останнє слово за громадами самих районів – люди погоджують твори голосуванням. 

Прозорі конкурси із залученням компетентної експерної комісії справді допомагають і порозумітись владі міста з громадою, і створити цінні твори в публічному просторі. В цьому переконаний мер Мелітополя Іван Федоров. Проте в Мелітополі після Євромайдану починалось все не з муралів чи пам’ятників:

"Коли після Революції Гідності на виборах обрали нашу команду, ми зрозуміли, що місто довший час залишалось фактично заручником корумпованої, антиукраїнської влади. І ми вирішили, що його треба наповнити Україною, українською символікою. Тому для початку на вулицях і на будівлях ми розвішували багато-багато українських прапорів".

Федоров називає це поверненням мелітопольцям української духовності. Одним із перших пам’ятних знаків, що нова влада міста встановила через відкритий творчий конкурс, був пам’ятний знак жертвам Голокосту. Експертна комісія визначила переможцем проєкт відомого українського скульптора, співкуратора Канівського скульптурного сімпозіуму Олександра Дяченка. 

Наступним амбітним проєктом мелітопольської влади стало спорудження пам’ятника жертвам Голодоморів – його встановлення ініціювали саме мешканці громади. Я називаю його "амбітним", бо мета меморіалу – переформатувати міський простір, а сам пам’ятник спонукатиме мелітопольців до роздумів.  

Федоров каже, успіх проєкту забезпечило партнерство міського Фонду збереження історико-культурної спадщини та платформи культури пам'яті Минуле/Майбутнє/Мистецтво. До складу експертної комісії увійшли кураторка Єлизавета Герман, скульптор Назар Білик, культурна менеджерка Катерина Семенюк та засновники архітектурного бюро "Форма" Ірина Мірошникова й Олексій Петров. 

Конкурс був закритий – після підготовчих досліджень експертна комісія запросила до участі в конкурсі п'ятьох українських художників, які відвідали  Мелітополь, поспілкувались із місцевими краєзнавцями та, разом із експертною радою, запропонували місце для встановлення меморіала. Далі учасники конкурсу запропонували свої рішення пам’ятника саме для обраної локації. 

Участь у конкурсі взяли Лія та Андрій Достлєви, Павло Ковач, Віталій Кохан, дует Ярема Малащук та Роман Хімей, Даниїл Шуміхін. 

Незадовго до повномасштабного вторгнення комісія завершила свою роботу і оприлюднила результати конкурсу. 

Іван Федорів говорить, що коли Мелітополь звільнять від російських окупантів, він зможе продовжити спорудження і меморіалу Голодоморам, і почати роботу над новими – щоб увічнити події цієї війни. 

"Розумієте, відбудову не можна планувати, не запланувавши пам’тники, мурали, нові простори пам’яті. Нам треба вже думати, як наші міста пам’ятатимуть своїх героїв, які зробили цю відбудову можливою. Як вони розповідатимуть історії тих, хто боровся за ці міста в окупації", – переконує мелітопольський очільник.

Бучу, яка стала символом звірств російських окупантів, звільнили понад півтора року тому. За цей час в місті все менше місць нагадують трагічні події окупації, натомість тут уже є невеличкий меморіал з іменами жертв, а патріотичні мурали конкурують з графіті Бенксі та інших вуличних художників. 

Для створення стінописів бучанські владці запрошують митців ззакордону. Та це не вирішує проблеми, вважає Катя Тейлор. Вона прокоментувала для УП.Життя один з останніх муралів Бучі від американських художників. 

"Мені тут не вистачає діалогу з українською художницею, яка б сказала: все круто, але сьогодні українська жінка – це по-перше жінка в шоломі, а не у вінку, і вона не обов’язково "на губах" (вибачте, наболіло). Тобто, іноземні художники зобразили своє уявлення про українок. Молодці. Це було б доречно десь в Штатах. А тут це виглядає як нерозуміння контексту, актуальних викликів і ролі жінки в суспільстві", – пояснює кураторка. 

Невдовзі після створення цей мурал у Бучі облив фарбою чоловік 26-ти років. Поліції він заявив, що йому не сподобалось зображення.

Натомість інший бучанський твір, що його залишили на постріляному вікні будинку американські митці, цілий. Катя Тейлор не називає це зображення муралом. Каже, що це скоріше інтервенція, яка може бути і не санкціонованою владою міста. 

"Якщо художники працюють в закинутих індустріальних районах – це навпаки доповнює і створює певний характер місця. Інтервенції і теги можуть і мають бути. І зазвичай графітчики поважають місто. Вони з ним в діалозі", – пояснює артменеджерка, додаючи, що не все публічне мистецтво має бути зарегульоване. Адже треба залишити митцям простір для свободи творчості.

Скульптури, пам’ятники, графіті та мурали є візуальною мовою міста, каже Катя: "В нас, людей, є потреба створювати образи, висловлювати свою думку через малюнок, текст, залишати відбиток часу в просторі". 

Катя вважає, що конкурси треба проводити, якщо мистецький твір створюється за бюджетні кошти. Тоді ж треба залучати і громаду міста чи району до його обговорення. Але така практика працює не завжди: 

"Конкурси також важливі, якщо це проект суспільного інтересу – пам’ятник вшанування героїв. Якщо це приватна ініціатива – може бути достатньо куратора". 

Разом з командою своєї агенції Port of Culture вони створювали мурали в багатьох містах Європи. "Наш досвід показує, що в європейських містах важливою є експертиза. В Брюселі, Берліні, Відні ми затверджували проекти не просто з муніципалітетом, а перш за все з культурним департаментом", – розповідає артменеджерка. 

Катя називає ще один важливий аспект створення публічного мистецького проєкту: "В Брюселі є окрема програма публічного мистецтва, яка надає пріоритет жінкам художницям. Бо вони зазвичай в публічному просторі міст представлені менше. Тому в нас також була жіноча колаборація. І це пункт номер два – колаборація!"

На думку Тейлор, співпраця з місцевими художниками важлива в новому місті або країні – вони допомагають зануритись в контекст: 

"Як інсайдери, вони по-перше знають як працює мистецтво саме в їхньому місті, які актуальні тренди, соціальні виклики. В нашому проекті The Wall  – це завжди була колаборація між українським і іноземним художником". 

Post Scriptum

В нашій розмові з мером Мелітополя я запитала його, чи подобається йому проєкт пам’ятника Голодоморам, що переміг на конкурсі. На що Іван Федоров відповів:

"Це взагалі не питання, подобається мені чи не подобається витвір мистецтва – в мене немає компетенцій, щоб оцінювати це. Моя задача як мера – створити такі умови, щоб визнані професіонали від мистецтва були залучені в конкурс і в творення – щоб потім в їх виборі ніхто не сумнівався.

А ще у художників є таке бачення, коли вони ніби заглядають у майбутнє. І нам може не подобатись їх твір сьогодні, але він буде важливий і правдивий через багато поколінь після нас". 

Читайте також: Неоголошена війна мозаїкам: як українці втрачають свою спадщину глибоко в тилу