Війна мистецтву не завада: як закинуту Фабрику повидла у Львові перетворили на сучасний артцентр

8 років знадобилося для того, щоб перетворити прекрасну, але занедбану неоготичну споруду львівського району Підзамче на центр сучасного мистецтва. І ось 18 листопада в оновленій будівлі відкрили культурний простір Jam Factory Art Center.

У середині 19-го століття ця будівля постала як фабрика алкогольних напоїв, згодом перетворилась на консервний завод, пережила дві світові війни, Австро-Угорщину, Польщу, Радянський Союз та пострадянський занепад. Врешті романтичні руїни замку перетворили у мультифункціональний комплекс, покликаний об’єднати людей довкола сучасного мистецтва, а також стати майданчиком для розумного дозвілля.

На відкритті Jam Factory Art Center побувала журналістка УП.Культура Анна Лодигіна.

Долаючи ментальну відстань

Підзамче. Індустріальний район Львова. Зазвичай це не те місце, куди стікаються юрбища туристів і навіть самих львів’ян, хоча від центру всього 20 хвилин пішки. Та сьогодні попри нескінченний дощ з мокрим снігом тут, на вулиці Богдана Хмельницького, біля брами до колишньої Фабрики повидла довжелезна черга. Усі чекають на відкриття культурного простору Jam Factory Art Center. До цього дня новостворена інституція йшла довгих вісім років.

Уперше будівлю фабрики її теперішній власник, історик, підприємець та меценат родом зі Швейцарії Гаральд Біндер, побачив у 2015 році.

"Цю будівлю мені показав друг. На ній було вивішено оголошення про продаж", – згадує Біндер. "Хоча на той момент я вже багато років працював у Львові, та жодного разу не був у цьому районі. Львів’яни ніколи туди не їздять, оскільки це дуже далеко. Хоча насправді дистанція суто ментальна, від центру пішки йти буквально 20 хвилин. Будівля мене зачарувала, тож я подумав: якщо тут відкрити захоплюючий культурний центр, він притягне людей і скоротить відстань".

Гаральд Біндер. Всі фото надані Jam Factory Art Center

Це не перша львівська архітектурна пам’ятка, яку відновлює у Львові Гаральд. Раніше він вже викупив та реставрував сецесійну будівлю відомого архітектора Івана Левинського на вулиці Богомольця. І заснував там "Центр міської історії", що досліджує урбаністику Центрально-Східної Європи.

Такою Фабрика повидла була всередині 2010–х років.

Читайте також: "Парафія самотужки намагається рятувати будівлю". Що відбувається з київським неоготичним костелом святого Миколая

Будівля з історією

Попри романтичний зовнішній вигляд будови створеної у стилі неоготики з характерними шпилями та зубчастими стінами, на момент покупки загальний стан її був занедбаним. Фабрика була схожа на руїну, втім з великою історією та, як каже Гаральд, з потужним потенціалом. Як історику, йому було важливо не лише відновити будівлю, а й повернути Львову його історію.

Історія будівлі пов’язана із єврейською родиною Кроніків, кілька поколінь якої займались алкогольним бізнесом понад півтора століття тому. Шинок, яким володів Мозес Кронік, розрісся до гуральні, нею вже керували його нащадки.

Такий вигляд мала фабрика до реставрації.

У 1872 році була заснована фірма онука Мозеса "Йозеф Кронік", яка пізніше отримає назву "Йозеф Кронік і син". Бізнес швидко розвивався. Підприємство виробляло ром, вина, горілку, бренді, росоліси, і згодом постачало алкоголь навіть імператорському двору.

Поруч з Кроніками розвивалось багато інших підприємств. Одне з них – відома лікеро-горілчана Фабрика Бачевських.

Бум промисловості у цьому районі був зумовлений двома факторами. Спочатку тут проклали дорогу, відому як "цісарська", яка сполучала між собою населені пункти Австро-Угорщини. А згодом з’явилася і залізниця, яка покращувала логістику доставки й продажу товарів. Саме так виник індустріальний район Львова, який до 1930 року не входив до його меж і був окремим селом під назвою Знесіння.

Дворик на території фабрики до початку будувальних робіт.

У 1908 році на фабриці сталася пожежа, яка знищила частину будівель. Після їхнього відновлення і з’явилися впізнавані шпилі та зубчасті стіни, які зачарували Гарольда майже через сто років потому. До цього їх не було. Ця неоготична частина комплексу Фабрики має сьогодні статус пам’ятки місцевого значення.

Вдруге Фабрика постраждала під час Першої Світової через підпал російськими військами, які відступали зі Львова. У роки Другої Світової будівля вистояла, втім майже всі члени родини Кроніків загинули внаслідок Голокосту.

Після радянської націоналізації, спочатку на фабриці продовжували виробляти вино, а згодом перепрофілювали її на виготовлення консервів та повидла. З тих пір за будівлею і закріпилася назва "Фабрика повидла".

У 2000-х її купив львівський підприємець, та його плани щодо будівлі зруйнувала фінансова криза. Фабрика продовжувала занепадати, поки у 2015 році її і не придбав Гаральд Біндер.

Відновлена будівля Jam Factory Art Center. Всі фото з фотогалереї надані Арт–центром. Гортайте!

Читайте також: Хочу це розбачити! Або як увічнити історію в муралах та пам'ятниках і не нашкодити людям

Диво відновлення

Порівнюючи те, як фабрика виглядає сьогодні, з фотографіями, на яких вона зафіксована до ревіталізації, вісім років відбудови не видаються занадто довгим проміжком часом.

Сьогоднішній її стан вражає, фабрика схожа на замок із дитячих казок з ідеально вибіленими стінами та яскравою синьо–жовтою підсвіткою. "З одного боку, ідея полягала в тому, щоб поважати історію та зробити реконструкцію, з іншого – привнести нові архітектурні елементи в естетику будівлі", – каже Гаральд.

Напис на фасаді будівлі, який колись слугував рекламою для фабрики "Кронік і син".

Генеральним проєктувальником стало львівське архітектурне бюро AVR Development за проєктом віденського Atelier Stefan Rindler.

Історія прозирає на фабриці повсюдно. В підлозі, у яку вмонтовані старовинні фабричні шестигранники, в оголених кам’яних стінах та реставрованих дерев’яних сходах.

"Це надзвичайно захоплюючий момент, коли знаєш усе про будівлю з документів або досліджень, а потім під час реноваційних робіт раптом ми наштовхуємось на якусь справжню історичну знахідку", – згадує Гаральд.

Серед таких знахідок – напис на фасаді будівлі, який колись слугував рекламою для фабрики "Кронік і син". Йому понад сто років. Побачити напис можна на будівлі праворуч від головної брами.

Команда Арт-центру відновила старовинні елементи будівлі, зокрема і вінтажні сходи. Гортайте фото!

Займаючись ревіталізацією фабрики, Гаральд ретельно досліджував історію родини Кроніків, а також історію району, де була зведена фабрика. Було відомо, що разом з іншими дев’ятьма єврейськими родинами, Кроніки придбали земельну ділянку для побудови синагоги, і частково профінансували її зведення. Вона не пережила німецьку окупацію, як і її засновники.

Дотепер ніхто не знав, де саме розташовувалась синагога. Команді Jam Factory вдалось встановити її локацію, яка, як виявилось, знаходилася біля самої фабрики. У пам’ять про це команда Jam Factory на паркані викарбували імена її десяти фундаторів і встановила меморіал.

Будівельні роботи на території фабрики.

Біля нього можна прослухати історію Вільяма Лоєва, якому вдалося вижити у львівському гетто. Хоч він і не пригадує фабрики, та добре пам’ятає синагогу, до якої ходив разом з батьками. Після війни чоловік емігрував до США. Там його і розшукав Гаральд Біндер та записав пам’ятне інтерв'ю, яке тепер може прослухати кожен відвідувач фабрики.

Історичні елементи Jam Factory гармонійно зживаються з сучасними рішеннями, такими як "чорний куб" із театральною сценою, паркінг із сонячними батареями, бар, ресторан, офісні приміщення, виставкові площі та оглядові тераси, які відкривають гарну панораму на місто.

Будівельні роботи на території фабрики.

Нова екосистема

Окрім ревіталізації команда Jam Factory мала друге, не менш потужне, завдання – створити, власне, центр сучасного мистецтва. Відразу після придбання будівлі до проєкту долучилась Божена Пеленська, програмно-виконавча директорка Артцентру. Всі ці 8 років вона опікувалась розвитком проєкту. Разом з командою вони почали запускати, тестувати різні програми для митців, паралельно розмірковуючи, яким чином пристосувати старі індустріальні будівлі для потреб сучасного арт-центру.

"Ми зрозуміли, що в цьому районі немає навіть базових осередків для неформальної освіти: ні музичних шкіл, ні центрів розвитку", – згадує Божена. "Людям, які тут живуть, переважно доводилось возити дітей до осередків в інші райони міста. Фактично цей район на ментальній мапі містян знаходився десь за Високим замком, надзвичайно далеко". Тож перші проєкти команди були націлені на залучення місцевої громади.

Команда, яка працювала над відновленням Фабрики повидла.

Відновлення Фабрики вплинуло і на сам район Підзамче. Місцева влада відремонтувала дорогу сюди. А будівельні компанії придбали тут кілька ділянок. Поруч вже навіть звели житловий комплекс, ще кілька на етапі будівництва.

Рекламуючи свої житлові комплекси, ці компанії використовують Jam Factory як додатковий привабливий фактор. Тобто ідея про зменшення ментальної відстані між індустріальним районом Львова та історичним центром втілюється просто на очах.

Процес відновлення окремих елементів будівлі.

Паралельно з відновленням будівлі, команда Артцентру створювала проєкти, вистави, досліджувала Підзамче, проводила кіноклуб, театральні лабораторії, воркшопи, дискусії, запустила кіношколу і мистецькі резиденції.

"На жаль, у нашій державі не створено екосистему, яка б могла дати належну мистецьку освіту. Немає і місця для презентації українських та міжнародних митців, які працюють з сучасними практиками", – каже Божена Пеленська. Тому Jam Factory прагне стати і освітнім хабом, який дозволить навчатися, обмінюватися досвідом, презентувати свої роботи, і залучати до діалогу митців і відвідувачів фабрики.

"Наші роки, ... наші ми"

Пандемія, а потім і повномасштабне вторгнення Росії відтермінували презентацію Артцентру, та не змогли скасувати його.

Запуск Jam Factory був запланований на весну 2022 року. Але відкриття тоді не сталося – команда влаштувала в частині вже добудованих приміщень волонтерський хаб і прихисток для тих, хто тікав до Львова від війни. Саме будівництво припинилося лише на місяць.

Досвіди, які ми проживаємо в соціальних потрясіннях і під час війни, стали основою програми відкриття Jam Factory. "Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми" – так її назвали куратори Катерина Яковленко, Наталія Маценко і Борис Філоненко.

Основа програми – виставка українських сучасних художників. Для того, щоб занурити відвідувачів у все розмаїття непростих українських досвідів суспільних трансформацій і війни, куратори запросили до участі понад 60 митців.

Перші відвідувачі у центрі сучасного мистецтва.

Основний виставковий простір Артцентру – історичне приміщення фабрики – тимчасово забудували білими стінами. Вони утворюють шляхи і закапелки, та водночас стирають часові й просторові межі. Тут цифрові копії картин Тараса Шевченка сусідують з "Житловим масивом" Жанни Кадирової, який вона створила у 2016 році. Інсталяції з фотографій інтер’єрів та екстер’єрів реальних українських помешкань, де можна роздивитись всі деталі особистого простору іншої людини – теж про межі, які порушила російська війна.

Тут є справжня капсула часу. Це робота херсонця Олександра Жуковського, який остерігаючись приходу російських військових додому, згорнув свої роботи в рулон, покрив їх гіпсом, законсервувавши у "капсулу часу". Вона разом з її автором пережила окупацію і навіть повінь внаслідок підриву Каховської ГЕС, та згодом успішно опинилась на виставці в Jam Factory Art Center.

Дворик Jam Factory Art Center в день відкриття.

Тут є і кілька порожніх стін. Вони призначені для творів українських авторів, які за різних обставинах і у різні часи були вивезені до Росії. Одна з пустот належить варіантові картини Іллі Ріпина "Запорожці пишуть листа турецькому султану", який сьогодні перебуває в Державному російському музеї у Санкт-Петербурзі, і була придбана туди Александром ІІІ.

"Готуючи виставку, ми багато говорили про скорочення дистанції між історичними подіями і тим, крізь що ми проходимо зараз", – розповідає одна з кураторок Катерина Яковленко. "Мені здається, що це теж один із ключів, через який ми можемо знаходити розуміння до своїх сьогоднішніх станів. При цьому для нас було важливо, щоб аудиторія не ретравматизувалась, рухаючись різними шляхами цієї виставки".

Виставковий простір центру.

Ще одна частина програми – музична. На відкритті музиканти Мар’яна Садовська та Крістіан Томе поклали на музику фрагменти віршів поетеси Олени Теліги, розстріляної в Бабиному Яру у 1942 році, та Вікторії Амеліної, яку російська ракета вбила у Краматорську півроку тому.

Також перед гостями виступила співачка кримськотатарського походження Сафіє Лентер-Кизи, яка популяризує культуру свого народу, львів’янин Юрій Йосифович, який відроджує маловідомі автентичні пісні з різних регіонів України, та Маргарита Кулічова (Grisly Faye), яка створила саундтреки до кількох українських фільмів.

Як у Jam Factory Art Center відбувалося відкриття. Гортайте фото!

Перформативна частина програми теж доповнює цілісну концепцію. На третій день відкриття охочі могли відвідати виставу "Nobody Died Today", створену у співпраці Харківського альтернативного незалежного театру "Нафта" та австрійського Theater im Bahnhof. Вона створена на історіях та роздумах українських військових, волонтерів і самих творців вистави щодо внутрішніх трансформацій та їхнього переосмислення.

Я залишаю фабрику пізно ввечері з відчуттям одночасного захоплення масштабом проєкту і його якісною ревіталізацією, та комом різних почуттів, викликаних виставками та концертом: про втрату дому і його пошук в собі, про кілька поколінь розстріляних українських інтелектуалів та моїх друзів, про викрадену спадщину, яку можливо вже ніколи не повернути, але яку щодня ми продовжуємо творити самі. Особисті рефлексії, які ми почали обговорювати з колегами у ресторані, тривали дорогою в таксі, і потім за спільною вечерею. Мені здається, що це найкраща ілюстрація того імпульсу, який здатен дати своїй спільноті Jam Factory Art Center.

Анна Лодигіна, спеціально для УП.Культура зі Львова