Це читомо: постапокаліпсис у Харкові, історія української мови, комуністичні агенти та інші книжкові новинки

Новий рік – нові книжки, що відкривають багатогранність світу і маловідомі сторінки нашої славетної історії.

УП.Життя рекомендує новий книжковий огляд, який спеціально для нас зробила книжкова експертка з "Читомо" – блискучий нонфікшн з історії України через призму розвитку мови, книжка про українського Шиндлера та екологічний постапокаліпсис у Харкові.

Читайте УП.Культура у Telegram

Перекладна проза

Їржі Кратохвіл. Із лисиці – в даму

Київ: Комора, 2023. – 176 с.

Хто з вас сумував за старим добрим постмодернізмом, в якому вуха автора так і стирчать з тексту? В чеському романі "Із лисиці – в даму" автор не забуває нагадати читачам, що він весь час сидить тут зовсім поруч у сусідній кімнаті з тою, де відбувається сюжет. Тобто вся ця історія сконструйована і до реальності має опосередкований стосунок.

Павлик і Сильва – вихованці органів держбезпеки. В їхню освіту й підготовку було вкладено чимало засобів, а їхніх вчителів вбивали одразу після того, як навчання закінчувалось. Іноді просто на очах у цих двох, щоб піднести урок і не дати можливості агентам прив’язатись бодай до якогось живого створіння. До того ж Сильва – не звичайна жінка, а лисиця, перетворена на даму спеціально за дорученням Сталіна. Чи треба й казати, що після її створення всіх працівників Інституту Павлова було ліквідовано (привіт, чистки інтелігенції!).

Це роман про тоталітаризм і комуністичне панування в Чехословаччині, про доставучу руку Кремля і страхи всіх емігрантів-втікачів. Проте як і личить постмодерному твору, цей роман насичений дотепами, чорним гумором і читається без драматичного надриву. Зрештою, сміх – дієвий захисний механізм, з яким витримувати описану реальність стає набагато стерпніше. У цьому романі не бракуватиме майстерної літературної гри. Один з вчителів Павлика, професор Спендер, закінчить життя як персонаж "Процесу" Кафки, якого він, власне, й приїхав до Чехії вивчати. Перед смертю професор відчує дивовижну радість від паралелізму свого життєвого шляху з сюжетом Кафки.

Та для чого пану Їржі потрібен маскарад з перевтіленням лисиці на жінку й навпаки? Крім постмодерної гри з іншими книжками, що автор згадує в романі, тут можна відчитати й інші рівні. Роман заторкує тему полювання на втікачів від комунізму, яких рука Кремля могла дістати й в Європі, і в Америці. Ніколи не знаєш, хто перед тобою вовк в овечій шкурі чи лисиця з дамським личком. А ще за цим перевтіленням обігрується тема свободи. Чим далі від Брно і Праги, тим більше в постаті Сильви проступає її вільна лисяча натура. До того ж наприкінці читачі побачать, однією лисицею в цьому романі справа не обійдеться.

Челучи Он'ємелукве-Онубія. Син роду

Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2023. – 288 с.

"Син роду" – дебютний роман нігерійсько-канадійської письменниці Челучи Он'ємелукве-Онубії, що розкриває двері у світ жіночої беззахисності й патріархальних норм. Ця книжка розповідає історії двох нігерійських жінок, яких викрали задля викупу. Очікуючи на свою долю, героїні діляться власними історіями, що виявляються пов’язаними між собою. Нвабулу та Джулі нагадують інь і янь: вічний голод і злидні одної аж ніяк не в’яжуться із золотими подарунками від коханця іншої. Перед нами представниці двох геть різних класів. Проте клас – ніщо, коли справа заходить про можливості жінки.

Перша історія роману – про нелюбу падчерку Нвабулу, що закохалась в сина багатіїв, проте завагітнівши дізналась: гепіенд Попелюшки їй не світить. Єдина цінність, яку становить відтепер Нвабулу – це її син. Над героїнею проводять химерний ритуал одруження з мертвим хлопцем, адже нікому живому вона така "зіпсована" не потрібна. На відміну від новонародженого хлопчика, який є цінністю у традиційному соціумі

Друга історія – про Джулі, що ніяк не могла завагітніти й жила під тягарем обіцянки батьку простежити за продовженням їхнього роду. Трохи хитрості, і ось вона стає частиною полігамної родини й навіть знаходить спосіб привести у свій дім дитину. Та чи надовго вистачить її обману?

"Син роду" – історія жіночої беззахисності: перед сексуальним насиллям, експлуатацією, родинним тиском і культурними нормами. Язичницький світ традиційної культури та християнська церква однаково вмивають руки, коли жінки стають їм незручними. Коли християнським священникам це не вигідно, вони відмовляють Нвабулу перешкодити обряду шлюбу з померлим. "Цивілізований світ" розводить руками й зберігає політику невтручання. Дуже знайома ситуація, чи не так?

Українська проза

Дмитро Скочко. Сміття

Київ: Віхола, 2023. – 288 с.

Постапокаліпсис – це те, що українські автори періодично організовують в сучасній прозі. Так Світлана Тараторіна влаштувала катастрофу в Криму, перетворивши його мешканців на мутантів у книзі "Дім солі", Тарас Антипович у "Помирані" перетворив Донбас не територію смертельної та варварської боротьби за виживання. А Артем Чапай знищив половину світу й залишив лише території біля води у "Вивітрюванні", де постапокаліптичне життя й боротьба триває між мешканцями київської Русанівки та Труханового острова. А новий постапокаліптичний роман Дмитра Скочка розгортається навколо екологічної катастрофи у Харкові.

Тривають 2040-ві. 15 років тому сталась масштабна екологічна катастрофа, що перетворило місто на вічно сіре середовище з тисячами щурів, стрімким розвитком всеможливих хвороб, а також на місце беззаконня, чорної трансплантології та інших соціальних жахів. Як не дивно, журналістика в цьому світі ще не вимерла (на відміну від електрики, яку дають всього пару годин на день). Героїнею роману стає журналістка Ліна. Вона – самотня жінка, що має дбати, аби по дорозі додому її не розібрали на органи. Складно сказати, кому потрібні направду цікаві розслідування Ліни у світі без смартфонів, але бос жінки дає їй завдання знайти зниклого хлопця на ім’я Влад.

Типова українська реальність: поліція не шукатиме зниклого хлопця, такими питаннями можуть займатись хіба журналісти. І мотивацією до цього стають не амбіції і не гонорар. Але на детективні пошуки тут годі чекати. Дівчина послухає історії 4 дотичних до Влада персонажів, які більше розповідатимуть про себе, аніж про зниклого хлопця. Але історії справді цікаві. Чого варта сама оповідь гея з Горлівки, який втік від гомофобної розправи з рідного міста ще у 2014 році.

"Сміття" – це не стільки про засмічений постапокаліптичний Харків, скільки про те, що за твоїм сміттям (тобто за твоїм минулим і ставленням до нього) про тебе можна багато чого дізнатись. Десь за цими декораціями темного брудного й небезпечного Харкова височіє постать головного європейського екзистенціаліста Жана-Поля Сартра, який натякає, що ми завжди вільні робити вибір, але цей вибір лягає на нас тягарем відповідальності. Тож сортуйте сміття і хоч трохи думайте про день прийдешній і вашу відповідальність за те, яким він буде.

Галина Матвєєва. Сон короля

Львів: Видавництво Старого Лева, 2023. – 336 с.

"Сон короля" – роман про вигадливу письменницьку шахівницю, на якій так легко отримати шах і мат. А ще це влучне представлення зміни епох через побутові дрібнички.

Еммануїл з ранніх років мріє про письменницьке безсмертя. Проте замість створювати шедеври, він розводить любовні пригоди з більшістю своїх однокурсниць-філологинь наприкінці 1980-х. Складно сказати, який із Емми автор, але він точно майстер не помічати історичні зміни навколо себе. Здається, єдине, що спонукало його усвідомити розвал союзу – це факт, що створене ним оповідання для конкурсу застрягло в журналі, якого в незалежній Україні більше не існує. З потенційного письменника він все більше скочується на літературне дно. Настільки, що більше не розуміє літературних вподобань нового часу. Не набагато краще герой розуміє свою дружину, дочку й викладацьку роботу.

Якщо Емма – типовий письменник-невдаха, у чиє нікчемне життя ми піддивляємось, то Ганс Фріш – його повна протилежність. Це німець, що має родинні зв’язки із Харковом і постає втіленням успішного успіху, ідеального героя-коханця та авантюриста. Спочатку Фріш приїжджає до Союзу, щоб розшукати коханку свого діда і невимушено втікає від КДБістського супроводу. Тоді Ганс їздить писати книжку в Боснію під час війни й стає літературною зіркою. Емма весь час натикається на згадки про цього німця. І особливо образливо нереалізованому письменнику за те, що колись він особисто знав цього самого Фріша.

Проте паралельно з читанням роману виникає питання: а чи реальність це? І що це за "Спілка забутих письменників", що несподівано виринає посеред книжки?

Нонфікшн

Орися Демська. Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга

Харків: Vivat, 2023. – 304 с.

Зазвичай нонфікшн про українську мову – це збірки порад щодо того, як українською говорити правильно, а як – ні. У цьому підході втілюється зацикленість українців на мовній правильності та, як не дивно, наш колоніальний спадок. Проте книжка докторки філологічних наук та організаторки Національної комісії зі стандартів державної мови Орисі Демської – щось цілком інше. Це книжка про історію української мови, адже, як пише авторка, Україна, як і Литва, Хорватія, Фінляндія та деякі інші країни – філологічна держава. Ми утворились через відчуття мовної спільності. Отже, знати українську історію – це знати історію нашої мови.

Ця книжка переглядає історію України через мовну призму. Перед нами не дати визначних битв, а історії важливих мовних подій. Наприклад, утворення церковно(або старо-)слов’янської як мови церковного вжитку. Важливий момент, адже щоб ставати християнами слов’яни мали розуміти мову літургії. Або поява Пересопницького Євангелія – перший переклад канонічного тексту староукраїнською мовою, що в такий спосіб офіційно визнавав її.

Географічні точки, зазначені в назві – це точки крайнього заперечення мови і її крайнього визнання. Бад-Емс – місце підписання Емського указу, який в 19 столітті витісняв українську зі сфери вжитку. А Страсбург – місце офіційного визнання української як мови Європейського Союзу. Ця книжка добре пояснює, чому державна мова є важливою попри те, що всі ми говоримо не нею, а своїми діалектами, койне чи жаргоном. Вона розповідає, як існувала і змінювалась мова офіційного діловодства і літургії. І чому мова – це діалект, у якого є армія.

Юрій Скіра. "Солід". Взуттєва фабрика життя

Львів: Човен, 2023. – 224 с.

Завдяки фільму Стівена Спілберга "Список Шиндлера" ми добре знаємо історію німецького промисловця, якому вдалось врятувати під час Голокосту чимало євреїв. Проте в той самий час на території України не бракувало своїх Шиндлерів. Дещо про окупований Львів і порятунок людей в ньому ми могли дізнатись з блискучої книжки історикині Олі Гнатюк "Відвага і страх". Невеличка розвідка історика Юрія Скіри "Солід" доповнює цю тему, зосереджуючись на історії одного львівського підприємства.

В цій книзі автор досліджує історією однієї взуттєвої фабрики, що розташовувалась поблизу площі Ринок у Львові за сучасною адресою вул.Шевська, 16, та діяльності монахів Студійського Уставу, які рятували в часи Голокосту євреїв. Завдяки студитам і зокрема отцю Йозефу Петерсу, на фабриці працювали й переховувались євреї. Зокрема завдяки львівським монахам врятувались Курт Левін та Ада Фінк, які пережили Голокост і залишили відомі спогади про цей період.

У цієї історії є своє гепі-енди, адже чимало людей було врятовано. Але складно сказати, що діяльність рятівників була високо оцінена. Зокрема ми досі не маємо нічого рівня "Списку Шиндлера", щоб вшанувати пам’ять про цих людей. Навпаки, в радянські роки чимало монахів потрапило до в’язниць і таборів, адже їхня діяльність розходилась з політикою СРСРу.

Читайте також: Це читомо: фентезі про перекладачів, мемуари астронавта НАСА, теплі різдвяні історії та інші книжкові новинки