Мистецький бунт: за що ми любимо Сергія Параджанова

Геній, розбишака, естет, колекціонер, бунтар, візіонер, вірменин та українець – всі ці слова так чи інакше характеризують одного з найвпливовіших українських режисерів двадцятого сторіччя – Сергія Параджанова.

Сьогодні, 9 січня, відбудеться 100 років з його офіційного дня народження. До такого ювілею кінооглядач УП.Культура Кирило Троїцький підготував нарис про художній метод видатного митця.

Читайте також: Параджанова реабілітували через 50 років після судилища над режисером

Життя Параджанова

Говорити про життя Параджанова можна було б так: народився в Тбілісі 9 грудня 1924 року, 1942 року вступив в інститут, 1952 року їде до Києва, 1954 року випускає свій дебютний фільм тощо, тощо… Але сам Параджанов такої схильності до хронологічної впорядкованості точно не оцінив би, адже життя його – не в цифрах, а в самому дійстві, в екстравагантній поведінці та ніжній увазі до речей та людей.

Це життя, яке максимально опирається вкладанню в будь-яку біографічну схему, адже для його опису треба було б прийняти до уваги кожен день, кожен рух, кожен анекдот і предмет з життя Параджанова – а така задача жодній схемі не під силу. Як писав Іван Дзюба у своїх спогадах про режисера:

"[я]кби можна було прихованою кінокамерою зняти на плівку дні його життя – це був би, може, найфантастичніший витвір Параджанова".

Але оскільки таку плівку поки не знайдено, то найбільш доцільними способами бодай приблизно описати, ким був Сергій Йосипович Параджанов, видаються збірка курйозів та анекдотів на пару з фотоальбомом цього, без перебільшення, геніального митця.

Світлина з журналу "Біографія", 2005 р.

Перше, що відмічають ледь не всі знайомі Параджанова – це його вкрай виразний естетизм, любов до красивих речей та образів (яку, безумовно, видно і в його фільмах). Здається, він переживав за кожний шматочок краси в цьому світі. Стосовно цього, ось що каже вже згаданий Іван Дзюба у своєму інтервʼю з Ларисою Брюховецькою:

"Сергій мислив картинами, картинами і кольорами. Світ сприймав через естетику. З брутального обшуку, який у нього проводили, йому найбільше запамʼяталося, що впала на підлогу стара лялька, і в неї на голові зробилась тріщина, – це він найбільше переживав"

Світлина з помешкання Параджанова. Фото: книга "Сергій Параджанов: більший за легенду".

Друге, що дуже дивує в багатьох спогадах про Параджанова – це згадка про його неграмотність, яка, парадоксальним чином, переплітається з якимось інтуїтивним (і на диво глибоким) розумінням культурних процесів. Дзюба в своїй статті "Він ще повернеться на Україну" згадував про Параджанова таке:

"Писати не любив (і був фантастично безграмотний з погляду орфографії – про його орфографічні казуси ходили анекдоти). [...] Книжок у його хаті майже не було, а як щось зʼявлялося – на другий день комусь дарував або само зникало. Здавалося, ніколи нічого не читав, – а насправді все знав і давав непомильну, на рівні "абсолютного слуху" оцінку всіх скільки-небудь помітних явищ літератури і мистецтва, культурних і політичних подій та процесів; був у курсі всіх новинок. Часом, певно, допомагала інтуїція генія; досить було кинути оком, почути уривок, проглянути кілька сторінок, – і суть схоплено."

Стосовно орфографії – Параджанов дійсно любив якось незвично, можна навіть сказати "неправильно" підписатися. Наприклад, часто себе називає "Вуіком" (sic!):

Листівка від Параджанова Дзюбам. Фото: книга "Сергій Параджанов: більший за легенду".

Третім штрихом до нашого фрагментарного портрета кінорежисера є його грайливість, майже бешкетність (без яких не зрозуміти витоків того мистецького бунту, про який йдеться). Параджанов жив так, ніби був героєм якогось пригодницького фільму. Ось таку історію, наприклад, розповідає Марта Дзюба в своїх спогадах:

Ідемо з Сергієм на Тбіліський ринок по фрукти. Зупиняємося біля прилавка, Сергій азартно торгується, перебирає помідори, огірки і тим часом віртуозно, непомітно для продавця, наповне кошик, який я тримаю. Я стою ні жива ні мертва. Щаслива, що відійшли від продавця, кажу:

– Сергію, що було б, якби господар помітив?

На це Сергій:

– Та що ти хвилюєшся, це східний ринок, якщо ти не обдуриш, то обдурять тебе. Тут красти легко і не цікаво. От у Києві ми підемо на Бессарабський ринок, і я крастиму там курку, оце буде цікаво.

Отаким неграмотним куралесником і водночас неймовірно проникливим естетом постає Параджанов у спогадах сучасників. І це дає може дати нам певне розуміння того, звідки саме береться його творчість.

Поетика Параджанова

Щоб зрозуміти, як працюють фільми Параджанова і чому вони були (і є) такими новаторськими, треба зважити на контекст доби, в якій творив режисер.

1932 року з постановою ЦК ВКП про перебудову літературно-художніх організацій починається державне регулювання радянського мистецтва та відбувається проголошення "соціалістичного реалізму" як основного (і єдиного дозволеного) мистецького стилю в СРСР. За цим стилем, мистецтво мало бути "ідейно спрямованим" (перекладаємо: пропагандистським), зрозумілим для "народу", а також мало використовувати традиційні реалістичні методи зображення дійсності (хоча і ця дійсність часто поставала ідеалізованою, а ніяк не реалістичною – в цьому парадокс "соцреалізму").

Читайте УП.Культура у Telegram

Насправді, перші роботи Сергія Параджанова – зокрема "Перший парубок" чи "Квітка на камені" – були доволі близькими до цього стилю. Але цей куралесник недовго зміг наслідувати шаблонні зразки радянської естетики. Вже у "Тінях забутих предків" Параджанов відходить від методів соцреалізму. Тож, як саме він перегортає радянське (і навіть світове) мистецтво догори дриґом?

По-перше, Параджанові картини, починаючи з "Тіней", є ідейно-невизначеними та незаангажованими. Хай би як радянські критики не намагалися притягнути до сюжету "Тіней" "класову боротьбу" між Палійчуками та Гутенюками, цей фільм абсолютно виходить за межі ідеології й входить у простір фольклору та естетики.

По-друге, його творчість є глибинно фольклорною в своїй суті: фольклор тут є не декорацією якихось світових сюжетів, а часто виступає частиною самої художньої задачі. Так, все ще можна дуже багато де побачити характеристику "Тіней" як таку собі переробку сюжету про Ромео і Джульєтту в гуцульських декораціях, але такі твердження є сильним спрощенням. Адже відділити тут сюжет від фольклору – просто неможливо, фольклор пронизує собою весь фільм і виявляється на рівні музики, ритміки, одягу, архітектури, навіть монтажу: одним з частих операторських прийомів цього фільму є "гойдалка", коли камера слідкує за героєм, що ходить довкола камери. Зокрема, цей прийом використаний в прикінцевій сцені, де Іван ходить колом по корчмі серед танцюючих селян. Цей круговий рух – відсилання до фольклорної ритміки та циклічності, сама камера ніби починає танцювати в ритуалі.

Кадр з фільму "Тіні забутих предків".

Також, часто фольклор тут є не просто використаним, а ще й переосмисленим. Так, сурма, як традиційний український інструмент, який зазвичай має багато функцій, у фільмі (як почасти і в книзі) стає суто вісником смерті: кожен раз, коли хтось вмирає, ми чуємо звук сурм. Таким чином, Параджанов через переосмислення значення звуків структурує свою оповідь (а смерті в ній є ключовими точками).

По-третє, Параджанові фільми повністю розривають з традиційним, реалістичним способом оповіді. Це можна побачити вже в "Тінях", де Параджанов часто "говорить" про щось не напряму, а зашифровано, метафорично, асоціативно. Згадаймо сцену загибелі Марічки: дівчина намагається порятувати чорну овечку, але натомість зісковзує зі скелі й падає в річку. Навряд тут Параджанов мав на увазі те, що Марічка вмирає через свою необережність – це не соцреалістичний повчальний фільм для дітей. Натомість тут він відсилає до традиційного уявлення про чорну овечку як істоту, абсолютно відрізану від суспільства, якою, безперечно, є і сама Марічка. Параджанов оповідає нам, як дівчину вбила самотність та відчуження.

Кадр з фільму "Тіні забутих предків".

Ця метафоричність оповіді досягає свого піку в пізніших фільмах Параджанова – зокрема, в "Кольорі гранату" про дорослішання вірменського поета Саят-Нова. Але слово "оповідь" ніколи не було менш доречним, як тут: Параджанов не оповідає напряму те, що відбувається у фільмі.

Замість того, щоб казати "Саят-Нова народився", режисер показує хлопчика в позі ембріона, а замість титру про те, що "пройшло 10 років", Параджанов зображає, як Саят-Нова-хлопчик передає інструмент (кеменчу) Саят-Нова-парубкові й ховається за ним.

Кадри з фільму "Колір гранату".

Фільми Параджанова завжди мають "подвійне дно": вони говорять щось одне, але водночас, для "досвідченого" глядача, також і щось абсолютно інше. Це є однією з причин, чому радянський цензор в принципі не міг любити картин Параджанова: те, що спочатку видається безневинним кадром, може в певних колах інтерпретуватися як виклик усій ідеологічній системі.

У "Кольорі гранату" можна побачити на перший погляд дивну сцену, де поет Саят-Нова та його коханка Анна зіграні однією і тією самою акторкою – Софіко Чіаурелі. Може в цьому була фінансова неспроможність дозволити собі окремого актора? Залишимо цю версію радянським цензорам. Бо що це, як не образ давнього, зокрема біблійного, уявлення про божественну андрогінність. А поет у Параджанова – завжди дотичний до божественного.

Тому і дивлячись на самого Саят-Нова, ми не можемо бути впевнені – чи це чоловік, чи це жінка (що викликало обурення в тогочасному вірменському суспільстві). Подвійне дно виявляється потрійним, коли ми помічаємо, що ця візуальна ідентичність Саят-Нова та його коханки може мати джерела в персидських мініатюрах, де чоловік і жінка часто мали одне і те саме обличчя.

Кадри з фільму "Колір гранату" та перська мініатюра з My Persian Art.

Спроба обдурити радянських цензорів виявилась невдалою – цю картину вона "не пропустила". Бо як можна пропустити фільм, що відверто спирається на релігійну традицію, переповнений неочевидними цитатами і відсилками?

Параджанов й Україна

4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі "Україна" відбулася премʼєра "Тіней забутих предків" Сергія Параджанова. Ця подія знакова не тільки тим, що український глядач нарешті отримав змогу побачити шедевр від "живого генія", як Параджанова називали в оточенні, а ще й тому, що цей показ започаткував хвилю публічних протестів проти радянських репресій.

Саме перед цим показом Іван Дзюба вийшов на сцену з промовою щодо масових політичних репресій, а Стус виголосив своє відоме "Хто проти тиранії та диктатури – прошу підвестися!"

Кінотеатр "Україна", 1960-ті.

Абсолютно не випадково, що для такого протесту були обрані саме "Тіні", адже, як ми вже побачили, цей фільм в самій своїй суті є бунтом та оголошенням непокори прескриптивному радянському мистецтву. От що писав Іван Дзюба про вихід українського кіно з полону радянських шаблонів:

Як тут не нагадати про те, чим стали для мого покоління "Тіні забутих предків". Це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі. Підтвердження того, що Україна може стати естетичною і духовною величиною у світі. А отже – і величиною повною…

Читайте також: Добра більше, ніж зла: Іван і Марта Дзюби в новому фільмі про кохання і шістдесятників

Дзюба пише про ціле "покоління", бо "Тіні забутих предків" стали певною мірою зразковим фільмом для цілої генерації українських кінорежисерів від Юрія Іллєнка та Леоніда Осики до Бориса Івченка та Івана Миколайчука – ґенерації, яку згодом назвуть "Українським поетичним кіном". Відлунням цієї генерації нині є і в авторський метод режисера "Довбуша" Олеся Саніна.

І хоча говорити про цю ґенерацію як про певну "школу" зі спільним творчим методом є не дуже доречним, вона все ж черпає "Тіней" неприйняття радянських приписів щодо того, як має виглядати мистецтво, та того, які ідеї воно має (чи не має) нести. Саме "Тіні" дають українському кіномистецтву дух бунту, яким ми захоплюємося і дотепер.

Самого Параджанова "Тіні" ще на багато років повʼязали з Україною. Окрім незавершених "Київських фресок", режисер плекав свої найбільші творчі мрії саме про кіно на українському ґрунті. Зокрема, в листі Федору Овчаренку писав, що "Київ для мене не просто місце проживання і на Україні я не просто гість чи "механічний громадянин". На біду чи на щастя, я органічно зрісся з Україною, я закоханий в її культуру, я виростав з неї як митець і я не мислю своєї творчості поза нею. 3 нею повʼязані мої найбільші творчі задуми, моя найдорожча мрія – поставити фільм за "Інтермеццо" Михайла Коцюбинського."

На жаль, радянська система не могла дозволити цим мріям справдитися. 17 березня 1973 року Параджанова заарештували і судили за гомосексуальність, яка була криміналізована в СРСР і декриміналізована в незалежній Україні у 1992 році. Хоча в обвинувальному вироку були статті і "за спекуляцію", і "за український націоналізм".

Для Параджанова, так само як і Саят-Нова, пошук "притулку для любові" призводить тільки до "царства смерті" – до репресій, життя "серед прокази та піратів" (як він називає вʼязнів у листах), нескінченних переведень з однієї радянської вʼязниці в інші, зрештою, заборони повертатися в Київ.

Але креативного імпульсу, який дав своїм життям і творчістю Сергій Параджанов, вистачить ще на багато десятиліть. Навіть сьогодні, побачивши молоде українське кіно, можна впізнати в ньому перегуки з візуальними шедеврами цього безсумнівно геніального режисера.

Читайте також: 53 роки тому вбили Аллу Горську: як художниця рятувала політв'язнів та стала символом спротиву тоталітаризму