53 роки тому вбили Аллу Горську: як художниця рятувала політв'язнів та стала символом спротиву тоталітаризму

28 листопада 1970 року близько п’ятої години ранку художниця і громадська активістка Алла Горська вийшла зі своєї квартири у Києві по вулиці Рєпіна 25 (нині Терещенківська), щоб встигнути на перший автобус до Василькова. Там вона мала забрати швейну машинку у свекра Івана Зарецького та повернутися додому. Втім чоловік і 16-річний син її так і не дочекалися.

Наступного дня біля залізничної станції Фастів-2 на коліях знайшли тіло Івана Зарецького з відірваною головою. Через три дні після цього у льоху його будинку з переломом черепа від удару сокири виявили мертву Горську. Так деталі цієї трагедії описував син Горської Олесь Зарецький.

Радянське слідство дійшло висновку, що Іван Зарецький убив невістку через особисту неприязнь, а потім вчинив самогубство.

Те, про що здогадувалися, а хтось знав напевно з близького кола друзів Алли Горської, знайшло підтвердження вже у часи незалежної України: художницю вбили радянські спецслужби.

Вона була однією з тих, хто відкрив та вперше заговорив про місця поховання в Биківнянському лісі розстріляних у 30-х енкавидістами українців. Вона підписала і не відкликала попри погрози свій підпис під "Листом-протестом 139-ти", адресованого керівникам СРСР з вимогою припинити політичні репресії. Крім цього, художниця постійно допомагала політв’язням та фінансово підтримувала їхні родини. Як це могло подобатися вищому керівництву?

Все свідоме життя Алли Горської – це спротив радянській системі та віддана праця художниці, яка у своїх роботах працювала з українськими темами. Хоча її життя могло скластись зовсім інакше. Про те, як донька радянського чиновника стала символом шістдесятництва для УП.Життя розповідає журналістка Анна Лодигіна.

Донька директора кіностудії

"Одного вечора я опинилась на вулиці Рєпіна 25, в родині Горських", – згадувала шкільна подруга художниці Ірина Левитська. "В її кімнаті стояли меблі темної вишні, на підлозі килими. Опинившись у незвичній ситуації, я розгубилася. Помітивши це, Алла почала розповідати про загиблого брата Арсена, про евакуацію з Ленінграда, про себе, загублену на залізничній колії".

Те, що її родина відрізняється від інших, Алла усвідомлювала. Після закінчення Другої Світової війни Київ стояв розбитим. Такий же стан був у самих містян. За словами Ірини Левитської, більшість учнів їхньої художньої середньої школи були постійно голодними, дехто не змінював одягу місяцями. Життя Алли на цьому фоні дещо контрастувало. До школи її щодня привозила службова машина батька. "Це одне могло зробити її непідступною для всіх нас", – згадувала подруга художниці.

Алла Горська з батьком, 1932 р. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

Алла Горська народилася у номенклатурній родині, в Ялті. Її батько Олександр Горський спочатку був директором Ялтинської, а потім Ленінградської кіностудії. Після переїзду до Ленінграда, мати майбутньої художниці працювала художницею по костюмах.

Родина була російськомовною. Вже у дорослому віці Алла свідомо вчитиме українську, починаючи з абетки, і братиме уроки у подруги, журналістки Надії Світличної: писатиме диктанти, робитиме вправи зі шкільних підручників. Та їй так і не вдасться позбутися пітерського акценту.

Навесні 1941 року батько Горської поїхав на зйомки фільму до Монголії, повернутися до Ленінграда вже не зміг: почалася блокада міста нацистами. Дві складні зими Алла разом з мамою пережили вдвох. Тоді ж стало відомо про загибель у піхотному бою старшого брата Арсена. Ця сімейна трагедія разом з голодом та розлукою з батьком підірвали емоційний стан матері Алли, яка повністю так ніколи і не змогла оговтатися після втрати сина.

Алла з мамою, 1932 р. Ялта. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

Родина воз’єдналася в Алматі після прориву блокади. Наприкінці 1943 року Горські переїхали до Києва, там батько обійняв посаду директора Київської кіностудії. Імовірно за попередніми домовленостями з Олександром Довженком, з яким мав приятельські стосунки. Відповідно до посади Олександр Горський отримав трикімнатне помешкання біля скверу, недалеко від розбитого внаслідок війни Хрещатика, на вулиці Рєпіна 25.

Читайте також: Російські окупанти знищили два мозаїчні панно Алли Горської у Маріуполі. ФОТО

Художниця українського авангарду

Мистецьке середовище було органічним для Алли, яка виросла у вирі кінотеатрального життя батьків. Тому вона легко адаптувалася у художній середній школі, де вчилася після переїзду до Києва. "Уже через кілька місяців після початку навчання Алла стала лідером. Вона була росла, сіроока, розумна дівчина, лагідна, добра, товариська – об’єднувала всіх", – писала шкільна подруга Галина Зубченко у книзі "Червона тінь калини".

Алла Горська з однокласниками. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

Згодом так само швидко Алла влилася у вир студентського життя, навчаючись на живописному факультеті Київського художнього інституту. Там вона познайомилася з майбутнім чоловіком Віктором Зарецьким. Він згадував, як на побачення Алла приїжджала на службовій машині батька і брала з собою бутерброди у спеціальній валізці.

Вони одружилися ще у студентські роки. Спочатку жили з батьками Алли в одній квартирі до призначення її тата директором Одеської кіностудії. Разом молоде подружжя працювало у майстерні, подорожувало Україною та створювало багато спільних робіт. "Алла пішла зі мною у монументальне мистецтво", – згадував Віктор Зарецький у "Розмовах з сином". "Потім казала, що і спати зі мною не буде, як не буду монументалістом. Я затявся і відчув, що це далеко не так просто і в мене не виходить. Так почалося, і я просидів 12 років на риштуваннях".

Віктор Зарецький і Алла Горська в художній майстерні, початок 1960-х рр. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

Їхнє навчання в інституті припало на останні темні роки сталінщини з його репресіями. А перші роки роботи – на "хрущовську відлигу", коли мистецький світ знаходився у передчутті політичних і культурних змін.

На цій хвилі почалися інтенсивніші і глибші пошуки художників, письменників, архітекторів свого українського коріння. На фоні нових настроїв виник Клуб творчої молоді "Сучасник", який діяв у приміщенні кінозалу Жовтневого палацу і став епіцентром життя шістдесятників. До них належали і Алла Горська з Віктором Зарецьким.

У Клубі проводилися творчі вечори письменників, влаштовували мистецькі виставки, лекції, етнографічні свята. Клуб ініціював подорожі Україною, під час яких вивчали український фольклор та архітектуру, не підозрюючи, що тоталітарне осердя Радянського Союзу нікуди не поділося, і розплата за проукраїнську діяльність їх не омине.

Читайте також: Земля обітована: як традиційний образ еволюціонує в сучасному мистецтві

Алла Горська (четверта зліва) з друзями-художниками на першотравневій демонстрації, Київ, 1950 р. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

Тоді ж почалося більш глибоке занурення в українську культуру самої Алли Горської. У листуванні з друзями вона ділилася думками про те, яким бачить українське мистецтво, не боячись, що її погляди можуть не розділяти інші:

"Мені "не подобається мистецтво Пікассо як прояв світогляду світового міщанства. Мистецтво без коріння, народу, нації. Мистецтво індивідуумів, яке базується на власних почуттях (Фрейд)". Проте Пікассо до с…и мої протести, базікання. Він існує об’єктивно як певна філософія, світогляд. Але існує мистецтво Мексики, що представляє свій народ. І я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ. І воно викриває справжнє обличчя Пікассо".

Мозаічне панно Алли Горської "Вітер" в ресторані "Вітряк", Київ. Фото з сайту Радянська мозаїка в Україні

У 1960-х художниця багато мандрувала з фольклорним хором "Жайворонок", бувала у мистецьких поїздках з чоловіком на Донбасі, їздила селами, і в усіх подорожах збирала матеріал, який потім переосмислювала, втілюючи у своїх роботах.

"Коли ми приїхали до Горностайполя, то вона працювала у невеликому селі неподалік. Природа, корови, квіти, чорнобривці – рай. Там відбувся художній хід, пов’язаний з Україною. Ремесло у неї було. Аллочка була капітальна, дошкульна в роботі – міліметр за міліметром", – згадував її чоловік Віктор Зарецький, додаючи, що при цьому вона завжди поспішала.

Валентин Мороз, Микола Плахотнюк, Алла Горська, 1968 р. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

Про цей поспіх також говорить онука художинці Олена Зарецька. Сьогодні вона головна хранителька родинних фондів. "У мене зберігається частина колекції, і часом я думаю, як відрізнити картину Горської від картини Зарецького", – каже Олена під час нашого онлайн-інтерв’ю.

"У Алли є багато різких ліній, багато незакінчених робіт. Вона накидала форму рук – і все, йде далі. Складається враження, що їй постійно не вистачає часу: вона пропрацювала ідею і одразу шукала наступну тему, техніку, спосіб вираження. Наприклад, намічається читання віршів поета. Горська одразу рефлексує, малює портрет, друкує роботу на станку, і дарує її під час вечора".

"Портрет В. Симоненка", "Автопортрет з сином", "Портрет батька", "Абетка" – одні з найвідоміших художніх творів Горської. Серед монументальних робіт – мозаїчне панно "Вітер" у Києві, яке вона робила у співавторстві з іншими художниками, "Молода гвардія" у Краснодоні (нині Сорокине), а також "Дерево життя" та "Боривітер" в Маріуполі, зруйновані минулого року внаслідок російських обстрілів.

Алла Горська, Портрет батька, 1961

Ще однією пристрастю Горської була сценографія. Художниця розробила ескізи до вистав режисера Леся Танюка "Ніж у сонці" за поемою Івана Драча, "Отак загинув Гуска" Миколи Куліша, "Правда і кривда" Михайла Стельмаха. Та їм не судилося бути побаченими. Готові до прем’єр вистави заборонила влада.

Віктор Зарецький і Алла Горська в художній майстерні, початок 1960-х рр. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

"Мені ще дуже подобається ескізна робота Алли Горської", – каже Олена Зарецька. "Глядачі бачать вже готову величезних розмірів мозаїку чи вітраж. А за цим стоять довгі пошуки матеріалів і велика саме ескізна робота".

Однією з таких масштабних робіт став вітраж "Шевченко. Мати". У 1963 році група художників Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Зубченко і Алла Горська взялися створювати вітраж до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі червоного корпусу Київського університету на замовлення ректорату. Робота тривала рік. Враховуючи специфіку часу, усі ескізи погоджували.

У центрі композиції митці зобразили Тараса Шевченка, який однією рукою пригортав мати-Україну, а в іншій тримав книжку. Вітраж увінчали слова Кобзаря: "Возвеличу малих, отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово!"

Читайте також: Добра більше, ніж зла: Іван і Марта Дзюби в новому фільмі про кохання і шістдесятників

"Чому мати-Україна така сумна? Який "суд", яку "кару" і на кого накликає Тарас? І взагалі, чому це Україна "за ґратами"?" Партійне керівництво назвало твір формалістично-ворожим. Замість офіційного відкриття, щойно вітраж був закінчений, його розтрощили на тисячі друзок.

Після цього Горську виключили зі Спілки художників. За нею почали стежити і прослуховувати. Невдовзі почалися перші після смерті Сталіна арешти української інтелігенції. За ґратами опинилося багато друзів художниці.

Спротив радянській системі

З 1965 по 1968 роки в Україні йшли таємні та відкриті суди. А за ними – арешти. Одним з перших за ґратами опинився художник Опанас Заливаха, один з авторів вітражу "Шевченко. Мати". За антирадянську агітацію та пропаганду йому дали п’ять років таборів у Мордовії.

"Зимою 68-го чи 69-го навідалася Горська і до "малої" концтабірної зони ЖХ-385, на Явас. Пізнали ми її по зросту і знаменитій довжелезній шубі. Вигляд був такий, ніби княгиня приїхала до свого маєтку і не може зайти, бо загубилися ключі (!). Алла була сповнена розпачу й невдоволення. Як мене, так і нашу громаду зігріло лише одне видження такої високої постаті із самого Золотоверхого нашого Києва", – ділився спогадами Опанас Заливаха у книзі "Червона тінь калини".

Усі п’ять років Алла Горська не тільки навідувала, але й писала художникові листи. Саме з її підтримкою, зізнавався Опанас Заливаха, арештантські роки минули легше. Очікуючи на його повернення з табору, Горська організувала друзів, які купили для нього одяг. Також художниця орендувала пів кафе "Наталка", у якому повернення Заливахи святкували. Тоді вони бачилися востаннє. Рівно за три місяці Горську вб’ють.

Лист Алли Горської до Опанаса Заливахи, 1964 р. (Музей шістдесятництва)

Частину грошей, які заробляла художниця, вона віддавала родинам політв’язнів або тим, хто повертався з таборів. Усі знали, що квартира Горської – це місце, де можна завжди отримати допомогу. Вона підтримувала усіх, хто потребував, часом нехтуючи власним комфортом і часом. Через неї передавали гроші і речі інші київські дисиденти. Горська навіть отримувала часом посилки з-за кордону для того, щоб передати тим, хто потребував.

"Коли хтось зважувався на протест, на ризик – в нього на обличчі було написано, як він поборює звичний страх, як він "відважується". А в Алли була посмішка, яка наче вимовляла: "Ну що тут особливого? А як інакше?" – згадував вчений Юрій Кочержинський.

Читайте також: Чому я не хочу вертатись в СРСР: памфлет Івана Багряного, що врятував життя сотням тисяч українців

Так само не вагаючись у квітні 1968 року Алла підписала пам’ятний "Лист-протест 139". У ньому низка письменників, художників та науковців зверталися до Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних процесів. Через короткий час репресії почалися і проти самих підписантів. Під тиском деяких змусили відмовитись від своїх підписів. Але жодні погрози та шантаж не подіяли на Горську. Після цього її вдруге виключили зі Спілки художників.

Вона знала, що за нею стежать. Син художниці писав, що вдома був приколотий аркуш зі словами: "На даху куняє ґава. На щаблях сидіти жорстко, а Арнольдові цікаво, де блукає пані Горська". Мова йшла про агента, який слідкував за художницею і сидів на дерев’яних сходах до горища в будинку, де вони жили. Друзі Горської чи то жартома, чи всерйоз, називали його Арнольдом, і часто з ним віталися.

Алла Горська з сином Олесем, 1958 р. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

У другій половині 1960-х Горська неодноразово була на допитах в КДБ. Там вона втрачала свою ніжність, за яку її знали і любили друзі. Натомість вона демонструвала силу і незламність, яку спецслужби не пробачали.

"У цей період в неї зіпсувалися стосунки з власним батьком, з яким вона була дуже близькою", – каже онука Горської Олена. "Він був проти її поїздок у табори і активної громадської діяльності. Батько застерігав Аллу, чим все це може закінчитися. Оскільки і сам у 1930-40х роках прожив з валізкою у коридорі, готовий до того, що будь-якої миті за ним можуть прийти".

За Олександром Горським не прийшли, але трагічна доля не оминула його доньку.

"Побутове вбивство"

Коли Алла Горська не повернулася додому, її чоловік Віктор Зарецький поїхав до Василькова, втім оселя його батька була замкненою. Міліція не погодилася відкрити будинок. 29 листопада біля залізничної станції Фастів-2 на коліях знайшли тіло Івана Зарецького. А 2 грудня за наполяганням Надії Світличної та Євгена Сверстюка міліція відкрила будинок, у льосі якого знайшли тіло Алли Горської. Одним днем Віктор Зарецький втратив батька та свою кохану дружину.

"Психологічно батько ніби розпадався на частини", – згадував Олексій, син Горської та Зарецького. "Він страшенно мучився думкою: чи вірить дід Сашко, що дід Іван вбив Аллу. Батько прийшов до відносної норми лише через кілька місяців. Спокійно говорити на цю тему він не міг до самої своєї смерті в 1990 році".

За кілька тижнів після трагедії Віктора Зарецького викликали до обласної прокуратури. Там йому повернули частину речей загиблих дружини та батька. Він поцікавився у працівника на прізвище Чорний, чи не страждала його дружина перед смертю. На що той відповів: "Вбита одним ударом. Префесіонально!"

Аллу Горську хотіли поховати на Байковому кладовищі, але влада не дозволила. Тому останній спочинок художниця знайшла на кладовищі у Берківцях. Її ховали у закритій труні, попередньо вбравши у вишиту сорочку, встеливши довколо неї все барвінком. Похорон перетворився на акт громадянського спротиву. Усіх, хто виголошував прощальні промови, а серед них Василь Стус, Євген Сверстюк, Іван Гель та Олесь Сергієнко, згодом арештували.

Читайте також: Націоналізація житла і заборона на виїзд: як СРСР перетворив всесвітньо відому оперну діву на свою бранку

Від божевілля Віктора Зарецького врятувала робота. Після смерті дружини, увесь свій біль він виливав на присвячені їй полотна. На них Горська постає то з дещо зловісною посмішкою, то у кривавому ореолі чи навпаки – у яскраво-світлому. "Є декілька картин, на які не можу дивитися. В них настільки багато цієї болісної енергії, що я їх відвертаю до стіни", – каже онучка художниці і головна хранителька родинних фондів Олена.

У часи СРСР говорити про Горську було небезпечно. Усіх, хто приходив на її могилу, "брали на олівець". Тема Горської була табуйованою і в родині самої художниці. Лише у часи незалежності про неї почали говорити вголос.

Після розвалу Радянського Союзу за пошуки правди взявся син Алли Горської Олексій. Він по крихтах збирав інформацію про життя матері, листувався і зустрічався з її друзями, колегами, політв’язнями, які вижили. А згодом отримав доступ до розсекречених матеріалів, завдяки яким зміг довести, що його мати і дідусь були вбиті за вказівкою КДБ.

На вечорі Алли Горської в Будинку художника, 1990 р. На передньому плані Олексій Зарецький з родиною. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

"Він опрацьовував надзвичайно великі об’єми інформації, яку знаходив в усіх архівів, до яких зумів дістатися", – згадує його донька Олена Зарецька. "Правда, яку він знаходив, часто могла збивати з ніг. Я проводжу паралелі з тим, як чоловік Горської писав комусь в кінці 60-х у листі про те, що Алла дуже втомлена, він відчуває, наче у неї опускаються руки, що вона постарішала. Це відбувалося на фоні арештів, репресій, які тривали. Те ж саме переживав батько, коли знаходив нову інформацію. Поступово йому вдалося емоційно справитися з тим, що він відкривав".

Учасники вечора пам'яті Алли Горської, 1990 р. Фото з родинного архіву Олени Зарецької

У 1996 році Олексій Зарецький випустив першу книгу про свою матір, художницю-дисидентку Аллу Горську "Червона тінь калини". У ній він зібрав листи та присвячені їй спогади і статті. Усе своє життя Олексій Зарецький продовжував досліджувати життя і творчість батьків, поширюючи результати своєї праці. За рік до своєї смерті в 2018 році він встиг написати останню книгу "Алла Горська. Мисткиня у просторі тоталітаризму". Її вже видавала його донька Олена Зарецька, яка продовжує справу батька.

Читайте також: Про візуальний опір закоханих. Пам’яті митців Володимира Мельниченка та Ади Рибачук

Реклама:

Головне сьогодні