Чи був "український Лувр"? Які шедеври зберігалися в палацах на теренах України і чому це має значення

Шедеври епохи Відродження, історичні портрети, зокрема української еліти та гетьманів, великі бібліотеки і музичні ансамблі – від розкішних будівель, де розвивалось мистецтво і вирувало життя подекуди залишились лише стіни. Замки та палаци, що їх було розкидано по території нинішньої України, були потужними культурними центрами для своїх регіонів ще якихось 300 років тому. Нині ті невелики їх залишки ми сприймаємо як мовчазні і часто закинуті архітектурні пам'ятки в живописних українських краєвидах, проте вони неабияк впливали на розвиток довколишніх регіонів.

Максим Бутченко спеціально для УП.Культура розповідає про те, як могли виглядати інтер'єри українських палаців і як нині можна відродити вплив цих культурних осередків.

Читайте УП.Культура у Telegram

Невелике селише Розділ, що на Львівщині, втратило статус міста у 1940 році. Але тут ще досі стоїть будівля, завдяки якій про нього греміла слава на весь регіон – Палац Жевуських-Лянцкоронських.

На комп’ютері архітектора Івана Щурка є окрема папка, де він зберігає особливі світлини – твори мистецтва з українських палаців. Причому іноді ці колекції дійсно вражали, а власники входили до трійки найбільших колекціонерів Європи.

Зокрема, і в роздільському палаці при Жевуських, які мали українське коріння, зберігалося чимало шедеврів. Вірогідно, серед них були дві картини Рембрандта ван Рейна: "Дівчина в рамці" та "Єврейська наречена". Як говорить Щурко, таких знакових речей в колекціях тодішньої знаті було чимало. Однак, твори мистецтва мали ще й історичне значення.

Наприклад при Жевуських у палаці у Роздолі зберігався портрет Анни Дольської, яка була симпатією героя Віденської битви Михайла Флоріана Жевуського. Але в Україні Анну знають не через це. Княгиня Дольська була кумою і останньою симпатією гетьмана Івана Мазепи. Саме через неї він підтримував контакт зі шведським королем Карлом ХІІ та його польським колегою, королем Станіславом Лещинським.

Мазепа познайомився з княгинею Дольською 1705 року, перебуваючи в Білій Криниці, потім став хрещеним батьком її онука, начебто позичив їй чималу суму грошей. Деякі історики вважають, що між ними був роман.

Достовірно відомо, що Дольська вмовляла гетьмана відійти від царя Петра й стати союзником польського короля Лещинського, якого тоді підтримував король Карл XII. На жаль, картина Дольської з Роздільського палацу втрачена. 

Проте прикладів, як стародавні колекції родинних маєтків вплинули на культуру сучасної України, чимало. Так, шляхтич Юзеф Каласантій Дідушицький заснував бібліотеку у Поториці (яка теж нині Львівщина). З часом вона розрослась до 50 тисяч книг і рукописів.

Після приходу радянської влади частину бібліотеки перевезли до Вроцлава, решта розпорошилася по різних відділах. На основі колекції Володимира Дідушицького створено Державний природознавчий музей НАН України. 

Щурко каже, що абсолютна більшість палаців мала колекції творів мистецтва. Колекціонування мистецтва у нинішньому розумінні цього поняття почало формуватися десь у другій половині ХІХ століття. Зазвичай, це починалося з родинних артефактів – найдавніших родинних документів, які підтверджували аристократичне, шляхетське походження чи давнє коріння роду. Далі йшли книги, бо в ХVII–XVIII століттях друковані видання – дефіцитний товар. Надалі заможні господарі почали збирати меблі й посуд. Але поступово приходило усвідомлення, що, крім ужиткової функції, побутові речі також мають певну естетичну, мистецьку, історичну цінність. 

"Окрім цього, портрети предків, членів родини написані відомими, талановитими художниками. Часто це були картини, які ілюстрували яскраві факти з біографії предків, до прикладу, участь у війнах чи битвах, інші важливі історичні події", – каже Щурко. 

На теренах України було близько тисячі маєтків, де зберігалися колекції творів мистецтва. Філіп Гавриленко, керівник проєкту "Замки та фортеці України", каже, що з часом замки втратили необхідність у своїх оборонних функціях і почали використовуватись як резиденції. Водночас, заможні власники будували нові палаци. 

"Ви можете подивитись на Підгорецький замок, власником якого був коронний гетьман Станіслав Конецпольський. Відтак там було багато військових трофеїв, навіть турецькі намети та зброя. А якщо власник був поетом чи поціновувачем античних речей, то в нього і колекція була відповідна", – каже Гавриленко.  

Дмитро Антонюк, автор книг про замки в Україні, наводить великий перелік резиденцій, де були зібрані значні колекції мистецтва. Зокрема, славився своєю колекцією палац у Вишнівці князів Вишневецьких, що на Тернопільщині. Там були величезні зібрання живопису із західної Європи XVI–XVII століть, антикварні меблі, голландські кахлі, література – майже 21 тисяча томів, зброя, посуд.

Після смерті останнього чоловіка в роду Вишневецьких палац у Вишнівці передається по жіночій лінії сімейству Мнішех. Під їхнім керівництвом палац просвітав, але останній власник цього маєтку  Анжей Мнішех вивіз більшу частину колекції в Париж, де згодом вона була розпродана. Частково деякі оздоблення палацу потрапили до українських музеїв, наприклад, до Історичного музею у Львові.

"Оноре де Бальзак, який відвідав Вишнівець у 1848 році, назвав палац у Вишнівці і парк "малим Версалем". Під час Першої світової війни палац було пошкоджено, згодом відбулася реставрація, але його внутрішнє оздоблення не відновлено", – каже Антонюк. Він зазначає, що конкурувати з палацом у Вишнівцях міг хіба що палац Жевуських-Лянцкоронських в Роздолі.

Історикиня Оксана Лобко, яка досліджує родини польської шляхти, розповідає, що в палацах поступово накопичували твори мистецтва. Наприклад, під час реконструкції палацу в Роздолі Михайлом Юзефом Жевуським на початку 1700 років там вже зберігалися величезні (185 см х 86 см) парадні портрети представників родини. Серед них особливо виразні портрети переяславського старости Івана Жевуського (Ревухи), інших членів родини та родичів. Всі вони виконані у ХVII ст. з натури у традиціях доренесансного портрета. 

Багато живопису було і у Львівському будинку Жевуських на площі Ринок. Частина живопису, як чудові портрети сестер Анни та Антоніни Жевуських з Роздолу, авторства художника Марчелло Баччареллі (1731 – 1818) – зараз частина колекції Житомирського краєзнавчого музею.

"Такі колекції спочатку мали біографічну складову, але потім часто перетворювались на приватні збірки великої кількості творів мистецтва", – пояснює Лобко. 

У подальшому, коли маєток перейшов до родини Лянцкоронських, продовжувати справу колекціонера взявся Кароль Лянцкоронський. Його колекція була розподілена між власними маєтками у Відні і Роздолі. Пізніше частина речей зберігалися у Кракові.

При чому, кількість предметів була така велика, що граф займав третє місце серед колекціонерів Європи того часу. У 1903 році польський культуролог Стефан Кживожевський зазначав, що колекцію Лянцкоронського за змістом та розміром мистецьких робіт можна було порівняти з відомим Британським музеєм на початку XX століття. 

Граф накопичив понад 300 картин італійських художників XV століття, наприклад роботи Сімона Мартіні (бл. 1284-1344), Мазаччо (1401-1428), Сандро Боттічеллі (1445-1510), Боніфачо де Пітаті (1553) і навіть Івана Айвазовського. Кароль Лянцкоронський багато подорожував, привозив старовинні речі зі Сходу, Азії й Японії.

У парку в Роздолі були розставлені різноманітні скульптури. Зокрема, фігура "Ерос з дельфіном" – твір ренесансного флорентійського майстра Андреа дель Вероккйо (1435-1488), учителя Леонардо да Вінчі. Або мармурова фігура Марса ІІ століття, античні скульптури жінки із жертовною чашею, юнака з книгою (ІІ століття до нашої ери), портрет невідомої римлянки. 

Згодом частину колекцію вивезли до Відня. Те, що залишилось, радянська влада вивезла до російського Ермітажу в Пітербурзі. Залишки колекції можна побачити в музеї Дрогобича, Львівській галереї імені Возницького, археологічному музеї в Одесі. 

Кількість таких виробів була велика, та не завжди їх спіткала музейна доля. Антонюк наводить у приклад цікаву історію, яка пов'язана із живописними полотнами палацу Вороновиці під Вінницею. У стінах палацу один з власників із родини Ґрохольських вирішив замурувати кілька картин XVII століття, які привіз його покійний брат з подорожі до Італії. 

"Цей брат помер, а в нього залишилися двоє неповнолітніх синів і, як спадок від батька, ось ця колекція живопису. І нічого кращого його заздрісний брат, який був опікуном цих небожів, не вигадав, як замурувати ці полотна в стінах палацу до того, як його племінники стануть дорослими. Ну і коли відкрили цю схованку, то полотна були пошкоджені грибком і вже не підлягали реставрації. Так були втрачені справжні скарби", – розповідає Антонюк. 

Він продовжує: багато заможних аристократичних родин збирали старовинні монети та медалі і мали нумізматичні кабінети. Наприклад, такий кабінет був у Тадеуша Чацького, який мав палаци у Брусилові й на Волині. 

"На жаль, ці палаци до нас не дійшли, хоча є гіпотеза, що палац у Брусилові був докорінно перебудований і зараз у ньому розташований дитячий садок. Тож Чацький свій нумізматичний кабінет і мінералогічний кабінет передав як дарунок для Кременецького ліцею, який він і заснував. Після розформування ліцею в Кременці ці речі потрапили до новозаснованого університету в Києві імені Володимира – нині Університет Шевченка", – каже Антонюк.

Оксана Лобко вже довгі роки досліджує історію колекції Потоцьких з Тульчина. Вона у свій час захоплювала відвідувачів палацу. Через численних нащадків колекція була розпорошена, деякі речі були вкрадені працівниками та керівниками маєтку. Пізніше, частина цієї колекції стала основою для сучасного Львівського історичного музею, коли її привезли зі Ситківців, що на Вінничині. 

"Але і досі для дослідників важливо створити повний список колекції, бо це наша історія, наша пам’ять", – говорить Лобко. 

На думку архітектора Щурка, приклади таких колекцій мали значний вплив на українське культурне середовище. По-перше, документи, які зберігалися в палацах: давні рукописи, грамоти, акти, – стосувалися не тільки родини, а пов’язані і з історією земель. Це дало розуміння історичних процесів на теренах України. По-друге, на основі зібрань колекціонерів-шляхтичів сформовані нинішні українські бібліотеки національного рівня і сучасні музейні галереї. 

"По-третє, такі колекції палаців дають ще усвідомлення того, що у нас багата історія, яка недооцінена з культурологічної точки зору. Люди мало знають, що на що впливало і чи є нам чим пишатися, умовно кажучи. А у нас багатошарова історія – цікава, різноманітна. Усвідомлення цього дає розуміння, що в українців було яскраве європейське минуле. І обов’язково буде і європейське майбутнє", – завершує Щурко.

Читайте також: Місія можлива. Як проводити реставрацію старих будівель та в чому основні проблеми