Замість Порше і браслета: 8 книжок про красу і смак, який не купиш

Відчуття естетичного смаку проявляється в найнесподіваніших ситуаціях. Це і захоплення чи розчарування образами з подіумів Ukrainian Fashion Week у соцмережах, і мимовільна гримаса, коли натрапляєш на черговий мем про пам'ятник Шекспіру в Полтаві. Навіть трансляції судових засідань у справах про корупцію, як-от розгляди справ дійових осіб "Карфагену", раптом змушують замислитися: наскільки по-різному влаштоване відчуття смаку в різних людей – і чому те, що одному здається очевидною красою, іншому ріже око.

УП.Культура зібрала добірку художніх та тематичних книжок, які допоможуть підкріпити власний смак і назбирати вагомих аргументів для будь-якої дискусії про естетику.

"Як ми бачимо", Джон Берджер

Книга була написана за мотивами однойменного серіалу ВВС і вперше видана 1972 року у Penguin Books. Берджер досліджує не так твори мистецтва, як сам процес споглядання на прикладах живопису, графіки, фотографій й навіть реклами. Він показує, що зображення ніколи не є нейтральним, але відображає класові, політичні та економічні стосунки між зображеними об'єктами та персонажами. Автор розвиває ідеї філософа і соціолога Вальтера Беньяміна про мистецтво в добу технічної відтворюваності.

Текстові розділи книжки чергуються і доповнюються візуальними есеями без жодного слова, тож читач спершу дивиться, тоді читає, а тоді знову дивиться вже з контекстом, який пропонує Берджер. Автор прямо казав, що не хотів писати авторитетний трактат, а прагнув навчити читача самого ставити питання про побачене.

Джон Берджер (1926–2017) – британський мистецтвознавець, письменник і художник, лауреат Букерівської премії за роман "G." (1972), один із провідних англомовних арткритиків другої половини XX століття.

"Про красу і справедливість", Елейн Скеррі

Це досить невелика, але щільна книжка-маніфест. У ній Скеррі полемізує з поширеною в гуманітаристиці останніх десятиліть тезою, що краса – це відволікання від "справжніх", політичних питань, обслуга привілеїв і маскування інтересів. Її контраргумент на ці звинувачення: краса не відволікає від справедливості, а навпаки, привчає око й розум до уважності, а отже, підштовхує до більшої турботи про світ навколо. Цю аргументацію Скеррі будує на дуже різних джерелах – від Гомера й Платона до Пруста, Сімони Вейль та Айріс Мердок, а також додає власний досвід спостереження за красою.

Елейн Скеррі – американська дослідниця естетики та літератури, професорка Гарварду, авторка праці "The Body in Pain" (1985) про мову болю. "Про красу і справедливість" була вперше видана у 1999 році й відтоді намагається повернути категорію краси зі стереотипних уявлень про глянцеві журнали й "індустрії краси" в контекст серйозних політичних і моральних дискусій.

"Do/Дизайн: чому краса є початком всього", Алан Мур

На перший погляд може здатися, що це виключно практична, майже настановча книжка про дизайн. Втім, вона розкриває тему "творення" будь-чого у найширшому сенсі – від сайтів і реклами до великого бізнесу.

На прикладах Pixar, Apple, Yeo Valley чи Blitz Motorcycles Мур пропонує щоразу перевіряти різні візуальні рішення команд питаннями: чи це продумано, чи це корисно, чи це красиво зроблено. А головною тезою книжки є те, що ми самі часто структуруємо і механізуємо свою роботу й забуваємо про естетику і красу. Хоча саме увага до краси та регулярне споглядання відновлюють творчий запал.

Алан Мур – британський дизайнер і бізнес-консультант, автор кількох книжок про творчість і трансформацію бізнесу (зокрема "No Straight Lines", 2011), який викладав у MIT, Sloan School of Management та INSEAD і консультував такі компанії, як Hewlett Packard, Microsoft і Coca-Cola.

"Distinction: A Social Critique of the Judgement of Taste", П'єр Бурдьє

Хоча ця книжка не має українського перекладу, ми мусимо згадати її в контексті формування смаку. "Розрізнення: соціальна критика судження про смак" – це класика соціології смаку, вперше опублікована 1979 року.

Бурдьє на матеріалі масштабного дослідження французького суспільства доводить, що жодне естетичне судження не є невинним чи суто особистим. Те, що ми вважаємо красивим, банальним чи негарним, завжди є формою соціальної дистанції, способом відмежуватися від інших класів. І що всі ми насправді сноби, як би ми того не намагалися заперечити.

П'єр Бурдьє (1930–2002) – французький соціолог і філософ, професор Колеж де Франс, автор понять "культурний капітал" і "габітус", один із найцитованіших соціологів XX століття. "Distinction" – його головна праця й обов'язкова для будь-кого, хто хоче зрозуміти, чому розмова про смак – це завжди ще й розмова про владу.

"Творчий акт: спосіб буття", Рік Рубін

Книжка від людини, яку знає майже кожен у глобальній музичній індустрії за вміння створити простір, у якому артисти різних жанрів усвідомлюють, ким вони є насправді. Рубін не пропонує покрокової інструкції з творчості та креативу, натомість роздумує про сам спосіб мислення креативної людини.

"Творчий акт" розповідає, як зняти з себе нав'язані очікування, повернутися до стану "невинності" погляду, у якому несподівані рішення стають природними, а не вимученими. Адже, на думку автора, творчість – це не професія і не результат цієї професійної діяльності, а спосіб сприйняття світу для всіх, хто хоче відчувати барви життя.

Рік Рубін – один із найвпливовіших музичних продюсерів, співзасновник лейбла Def Jam Recordings, який працював із Beastie Boys, Run-DMC, Johnny Cash, Red Hot Chili Peppers, Adele, Kanye West та багатьма іншими; включений до Зали слави рок-н-ролу. За версією MTV і Time – один із найвпливовіших людей у музиці й у світі загалом.

"Notes on Camp", Сьюзен Зонтаґ

Ця книга також не має українського перекладу, втім буде корисною для розуміння поняття смаку. Есей "Нотатки про кемп" вийшов 1964 року й одразу привернув увагу мистецького середовища. Сьюзен Зонтаґ спробувала пояснити, чому нас може приваблювати те, що зазвичай вважають несмаком: надмірно декоративне, театральне, штучне, вульгарне або навіть відверто смішне. Для цього вона описує "кемп" – особливий спосіб дивитися на мистецтво, моду, кіно й речі довкола нас.

У виданні Penguin Modern "Нотатки про кемп" поєднані з іншим есеєм Зонтаґ – "Одна культура і нова чутливість". Обидва тексти походять зі збірки "Проти інтерпретації" (1966), де авторка виступає проти звички шукати в мистецтві прихований сенс і надто багато його пояснювати. Натомість вона пропонує уважніше дивитися на те, як мистецтво виглядає, звучить і що ми відчуваємо під час зустрічі з ним.

Сьюзен Зонтаґ (1933–2004) – американська письменниця, есеїстка й культурна критикиня, одна з найвпливовіших публічних інтелектуалок США другої половини XX століття, авторка есею "Проти інтерпретації" та пізнішої книжки "Спостереження за болем інших". 

"Мистецький злодій", Майкл Фінкель

Це художня книжка, що читається як своєрідний мистецький трилер. Фінкель розповідає реальну історію Стефана Брайтвізера, який за майже десять років здійснив понад 200 крадіжок у музеях і церквах по всій Європі та викрав щонайменше 300 творів мистецтва разом зі своєю дівчиною. На відміну від типового мистецького злодія, Брайтвізер ніколи не продавав вкрадене – він забирав твори додому, щоб милуватися ними наодинці, і саме ця одержима, майже релігійна любов до краси зрештою і привела його до пастки власного его.

Майкл Фінкель – американський журналіст, автор National Geographic, GQ і The New York Times Magazine, відомий також книжками "True Story" (про журналіста-шахрая й убивцю) та "The Stranger in the Woods" (про пустельника, який 27 років прожив сам у лісі). У "Мистецькому злодії" Фінкель використовує ті самі прийоми, що й у нон-фікшн-трилерах, – тримає інтригу, не втрачаючи документальної точності.

"Грай, як випаде", Джоан Дідіон

У романі йдеться про Марію Вайет, маловідому голлівудську акторку, чиє життя розсипається на тлі порожнього, розжареного сонцем Лос-Анджелеса. Оповідь починається за місяць після самогубства її приятеля Бі-Зі, а Марія вже перебуває в психіатричній лікарні. Уривками спогадів вона намагається відновити хронологію того, як опинилася тут. Вона роздумує про провальний шлюб із режисером, доньку із неврологічним розладом, яку довелося віддати в спеціальний заклад, аборт, безцільні подорожі, випадкові зв'язки й вечірки. Назва роману – це порада, яку батько колись дав Марії про гру в карти й водночас про життя: приймай ті карти, яку тобі роздали, і грати, якими б вони не були.

214 сторінок розбиті на 84 дуже короткі розділи, деякі – на один абзац, і оповідь побудована так, щоб усе найважливіше відбувалося поза текстом. Адже Дідіон не описує кульмінаційні моменти напряму, а залишає їх у проміжках між розділами. Саме тому книжку часто називають майже підручником стилю. Це мінімалістична проза, тож тримається вона на ритмі, паузах і точно дібраних деталях, а найбільше сенсу ховається в тому, про що авторка мовчить. Критики порівнювали роман із "Стороннім" Камю, а 2024 року LA Times назвала його найкращим голлівудським романом усіх часів.

Джоан Дідіон (1934–2021) – американська письменниця й есеїстка, одна з ключових постатей "нового журналізму" поряд із Труменом Капоте й Томом Вулфом, авторка есеїстики "Slouching Towards Bethlehem" і мемуару "The Year of Magical Thinking" про рік після смерті чоловіка. "Play It as It Lays" – її другий роман, що також увійшов до списку 100 найкращих англомовних романів за версією TIME.