"До цього моменту ми йшли 10 років". В прокат вийшов байопік про письменників Розстріляного відродження "Будинок "Слово"

9 травня в прокат вийшла довгоочікувана ігрова стрічка режисера Тараса Томенка під назвою "Будинок "Слово". Нескінчений роман" – історія українських радянських письменників 1920-х років з кооперативного будинку у Харкові. Радянська влада спочатку оселила їх разом, разом схиляла до співпраці, а тих хто пручався – знищувала.

Аріна Кравченко, літературна оглядачка УП. Культура, відвідала прем’єру фільму і підготувала досить літературоцентричну рецензію на нього.

Байопік про письменників, за якими закріпилась узагальнююча назва "покоління Розстріляного відродження", досі видається чимось фантастичним: ще декілька років тому не можна було знайти навіть деякі тексти, бо вони не перевидавалися. Що казати про повнометражне ігрове кіно – про нього лишалося хіба мріяти!

Режисер фільму "Будинок "Слово" так відгукується про роботу: "До цього моменту ми йшли десять років. Ми з Любов’ю Якимчук [українська поетка, сценаристка фільму. – ред.] задумали його ще за часів Януковича. Ми працювали в стіл, просто писали сценарій, бо не було ніякої надії втілити цей проєкт. Коли ми починали роботу над фільмом жоден із продюсерів не хотів братися за цю тему. Це взагалі було немодно, нецікаво, нікому не був потрібен ані Тичина, ані Сосюра, усі вони були поза полем уваги. Якщо ви пам’ятаєте, знімалися російські серіали, більшість акторів та режисерів була задіяна там – такою була наша реальність. Ми вирішили її трошки змінити, але для цього, як виявилося, потрібно було десять років часу".

За ці десять років команда випустила не єдиний фільм про письменників того часу. Ігровому метру про будинок "Слово" передувала документальна стрічка, яка побачила світ 2017 року.

Сценаристку ж Любов Якимчук із постатями Розстріляного відродження, зокрема Михайлем Семенком, пов’язує ще довша історія: "Я займаюся цією темою з 2007 року; я була тоді студенткою Луганського університету імені Тараса Шевченка й написала поему під назвою "Товариш Дим" по аналогії з Семенковим "Товаришем Сонцем". Відтоді я почала досліджувати його біографію. Мене ця постать захоплювала, я в неї вчилася, як бути поеткою. Зрештою, 2012 рік нам з друзями власними зусиллями й на власних контактах вдалося перетворити в "Рік Семенка": події, присвячені поету, відбувалися майже по всій Україні. На наші заходи тоді приходила молода публіка – школярі, студенти, які знали щось про Розстріляне відродження".

Така вимушена витримка часом – це сумно. Невже нам потрібно було пережити повномасштабне вторгнення, аби усвідомити різницю між Україною та Малоросією, про яку зокрема йшлося і Хвильовому (загадаймо тут гасло "Геть від Москви!", яке приписують цьому письменнику. І яке, безперечно, звучить і в фільмі). Утім, час пішов на користь стрічці.

Якось вже склалося, що українське історичне кіно з різних причин пасе задніх: то режисери не можуть позбутися сучасного пафосу й нав’язливих аналогій із теперішнім, що нівелює сенс власне історичного кіно. То, послуговуючись кристалічно чистим біографічним підходом, забувають про погляд із позиції так званого "нового історизму", – побуту, декорацій, одягу, норм поведінки тощо, – і забувають настільки, що кіно радше нагадує недбалу музейну інсценізацію.

Фільму "Будинок "Слово". Нескінчений роман" вдається уникнути цих труднощів: творці стрічки мали вже достатньо матеріалу, аби не обмежитися створенням чергової пласкої "варіації на тему". Помічною у цьому стає і обрана стилістика зйомок – це чорно-біле кіно. Колір з'являється в ньому лише один і лише один раз. 

У центрі події фільму – Микола Хвильовий (у виконанні В’ячеслава Довженка), Павло Тичина (Костянтин Темляк), Михайль Семенко (Геннадій Попенко), Володимир Сосюра (Андрій Май), Майк Йогансен (Андрій Ісаєнко), Лесь Курбас (Станіслав Сукненко) та інші.

Знайомиться з ними всіма Володимир Акімов (зіграв Дмитро Олійник), юний поет-початківець і єдиний вигаданий персонаж першого плану. Він прибуває до будинку "Слово", – будинку, який щедро виділила радянська влада "інженерам людських душ", аби заохочувати, аби контролювати, – бо ж отримати житло тут – це ж пів дороги до того, щоб стати Справжнім Письменником, хіба ні?

"Будинок "Слово" – історія про переступ, зраду, відчуття безвиході, що наростає. Глядач має змогу дослідити психологію запроданця, "хорошого хлопчика", завербованого НКВС, який поволі починає відчувати смак влади; пройти шлях від, здавалося б, свободи до кімнати, де поступово починає бракнути повітря, що відчувається навіть на рівні операторської роботи; замислитися, як воно – зрадити себе, аби вижити або навпаки – обірвати плин власного існування, аби не виживати.

Окрім складних моральних дилем та цікавих деталей біографії, фільм особисто мені імпонує ще й кількістю поезії. Бо ж постаті Розстріляного відродження упродовж цих десятьох років повільного пізнавання змаліли до власних трагічних біографій, перетворилися на життє-тексти. Утім, як щодо творчості?

Навіть титри в певному сенсі сприяють переосмисленню закостенілих картинок за мотивами Розстріляного відродження. Останніми роками репрезентація цього покоління звузилася до кількох постатей, зокрема Хвильового, Семенка й Тичини.

Більшість інших, не менш талановитих й вартих уваги митців лишаються поза суспільним обговоренням, перечитуванням, реактуалізацією. Саме тому творці фільму вміщують наприкінці алфавітний покажчик із десятків імен, аби кожен, кого вразила ця історія, міг продовжити свій шлях досліджень самостійно, розширюючи коло знань.

Утім, ігрове кіно – це художня робота, а не підручник з історії чи документальна стрічка, де пріоритет – повна історична достовірність. Харківський Акімов – вигаданий, проте не забуваймо про справжнього Акімова – оперативного уповноваженого ІV відділу Лук’янівської в’язниці в Києві, із яким перетинався і Семенко, адже розправа над цим поетом здійснювалася таки в Києві. Зустрічався з ним і Василь Чечвянський – брат Остапа Вишні, дуже другорядного персонажа цієї стрічки.

Допущення незначних історичних недостовірностей або випущення певних фактів у такому кіно – радше практика, аніж виняток. Не вірите – подивіться "За прірвою у житі" (2017) про Селінджера, "Опівночі в Парижі" (2011) про письменників Втраченого покоління чи "Сильвію" (2003) про Сильвію Платт. Ми ж доскіпуємося до фактів лиш тому, що наша культура – і література зокрема – виконує дуже багато функцій водночас, одна з яких – фетиш.

Двогодинний перегляд зі скельцем лупи – теж вибір і теж спосіб дивитися кіно. Однак нині й на наших очах стається те, про що діячі культури так довго мріяли – знання про принаймні одне українське літературне покоління виходить на масовий рівень, а значить – спрощується. Але ж і врізається в пам’ять непозбувною картиною, доступною не лише професіоналам, які, попри повсякчасне знецінення, таки десятиліттями працювали над численними документами та свідченнями, не зважаючи на брак інтересу до своєї роботи з боку поп-культури. Працювали, аби дати дорогу фільмам. Аби дати дорогу колективній пам’яті.

Долучитися ж до цієї дороги вже можна як у фізичних кінотеатрах, так і онлайн.