Кіно не на карантині: репортаж зі знімального майданчика фільму "Будинок "Слово"

3700
22 червня 2020

"Будинок "Слово" – один з небагатьох вітчизняних фільмів, який, незважаючи на важкі для українського знімального процесу після-карантинні обмеження, наполегливо прямує до завершення.

В кадрі – 15 і 16 червня, і це останні два дні дозйомок великої історичної драми про Розстріляне відродження.

На знімальний майданчик котрої "Українська правда. Життя" потрапила ексклюзивно.

В залі київського "Музичного театру" на Подолі царює повна темрява.

Зненацька включається музика, а на сцені поперемінно загоряються концентричні кола лампочок.

Ці декорації відновили за фотографіями.
Фото зі сторінки Станіслава Сукненка у Facebook

На сцену виходять шість звабливих дівчаток в колготах-сіточках, з червоними перев'язами на попереку і з високими циліндрами на головах і починають означений в сценарії "канкан психопаток", переправляючи глядача в кінець 20-х років ХХ-го сторіччя.

Поки дівчатка танцюють в ретро-костюмах, між ними вправно балансує оператор в цілком сучасних шортах зі стедікамом в руках (камера, що кріпиться на спеціальний кронштейн, задля створення динамічних зйомок).

Еклектика часів – як магія кіно. Щоправда вона триває 1 хвилину 36 секунд, про що оголошується адміністратором після команди "стоп".

 Тарас Томенко, режисер фільму, з дівчатами з кордебалету

Всі, хто на сцені брав участь в кадрі – без масок, такого вже звичного і панічно-необхідного елементу нашого епідеміологічного часу. Воно зрозуміло, бо ж які маски, коли зйомки, але трохи стрьомно.

Втім в залі без кондиціонерів знаходитися в масках дуже важко, і не тільки фізично, навіть психологічно. Сперте повітря в просторі старої архітектури, серед сотень крісел, накритих, мов саваном, чорною тканиною.

А повсюдно – "розкидані" то там, то там члени знімальної групи, які зберігають потрібні 1,5-2 метри "соціальної дистанції".

Саме персонал намагається таки зберігати "масочний" режим: за маскою не видно звуковика, який сидить порух зі сценою; звуковик з мікрофоном, здається, його брат; ну, а гаферу все одно – у нього футболка групи Slayer (в перекладі з англійської, це означає "вбивця" – авт.).

Те саме дійство знімають знову. Потім ще раз. І ще...

Тарас Томенко, режисер фільму, з рацією в руках виходить з імпровізованої кімнатки для плей-беку (зона з монітором, через який режисер може спостерігати за тим, що знімає камера).

Члени знімальної групи зберігають дистанцію. 
Фото зі сторінки Станіслава Сукненка у Facebook

– Ось так твориться кіно! – цілком задоволено, з усмішкою, вигукує він.

Зараз ми дознімаємо сцену, яка відбувається в театрі "Березіль" приблизно 1927-1928 років.

Ми відновили музичне ревю "Алло, на хвилі 477" – це позивні харківського радіо, коли театральний режисер Лесь Курбас, після своїх відвідин Європи, де побачив кабаре, захотів проекспериментувати і таке ж, вперше, втілити в Україні.

Ми відновили все – декорації з фотографій, костюми з ескізів, тексти Майка Йогансена і Василя Чечвянського і музику Юлія Мейтуса. Знайшли навіть враження глядачів, які ділилися ними в газетах.

І от під час цієї сцени у фільмі відбувається вербовка НКВеСником нашого героя – це його соціальний ліфт за пропозицією такого собі Мефістофеля: продаючи свою душу, герой отримує обіцяну славу і популярність, статус і гроші.

Власне, фільм Тараса Томенка не тільки про харківський будинок "Слово", про який режисер три роки тому вже зняв однойменну повнометражну документальну стрічку, відзначену як "краща" у своїй категорії на 2-й Національній кінопремії "Золота дзиґа".

Фільм і не тільки про мешканців будинку і їх трагічну долю, коли ціле покоління української інтелігенції – акторів, режисерів, поетів, письменників, художників, композиторів і науковців, зібраних за планом влади в одному будинку, було або розстріляно, або ув’язнено, або перероблено на співців комуністичної партії та кровожерливого сталінського режиму.

Значною мірою фільм про маленьку людину і падіння людей великих, про те, як легко маніпулювати, підкупати і зраджувати.

В цьому сенсі, "Будинок "Слово" ідеально вписується в сьогодення, де дії влади і зрадливість людей залишилися сталими, попри майже сто років різниці в часі.

Але разом з тим фільм крізь часи проявляє наступництво поколінь і дивовижним чином це відбувається через актора, обраного на роль одного з творців українського театру Леся Курбаса, Станіслава Сукненка.

Він один з ансамблю акторів-зірок українського кіно, поруч з В’ячеславом Довженком, Євгеном Ламахом, Ніною Набокою, Геннадієм Попенком, Юрієм Одиноким, Романом Ясинським, які грають півтора десятки найславетніших персон модерністської культури України, серед яких Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Наталія Ужвій, Михайль Семенко, Раїса Троянкер, Володимир Сосюра, Павло Тичина та інші.

Станіслав Сукненко у ролі Леся Курбаса. 
Фото зі сторінки актора у Facebook

І власне, роль Курбаса у фільмі далеко не головна, але його постать знакова, і з ним пов’язана неймовірна історія.

Справа в тому, що Станіслав Сукненко з 2003-го по 2014-й працював у Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса в Києві, де мав "Візуальну лабораторію", сам поставив кілька спектаклів і де вперше почув про свою фізіономічну подібність до уславленого режисера.

Більше того, йому запропонували поставити моно-виставу про Курбаса, через що він ще тоді почав збирати поодинокі розрізнені факти життєдіяльності режисера, дізнався про його стосунки з людьми, про нього, як про людину.

Втілити виставу не вдалося, але, як виявилося, така дотичність до фігури метра і зацікавлення ним, не минулося надаремне – Станіславу таки запропонували зіграти Леся вже в кіно...

Цікаво, що продюсери відзначили його схожість з Курбасом лише під час відбору фотографій для документального фільму, хоча знали Сукненка вже не один рік перед цим, а про його курбасівські режисерські роботи не знали до тепер!

– Коли ти наближаєшся до таких особистостей, – розказує актор "Українській правді. Життя" за філіжанкою кави про свою підготовку до ролі Курбаса, – перше, що відчуваєш – острах через можливу критику на кшталт "він був не таким", "його ніс був менший" чи "його вуха були більші".

Але твоя відповідальність стосується тебе, а не того, як твоя роль буде сприйнята. Оскільки, втілюючи образ неординарної людини, ти маєш переступити через свій страх і свою меншовартість, щоб це дозволило тобі фантазувати на тему твого героя. Ти все одно залишаєшся собою, і наповнюєш героя своїм власним досвідом.

Наприклад, ми знаємо, що Курбас доволі емоційно проводив репетиції, з криком. Я – не такий. Я запропонував інший варіант – без крику, бо це справляє більше враження, в чому мене підтримали і колеги: він говорить пошепки, і люди ловлять кожне його слово. 

Канкан на сцені "Музичного театру" в Києві відбувався як раз перед очима Станіслава Сукненка – його герой стоїть перед сценою, ніби дерегуючи танцівниками.

– Більше експресії! Ще виразніше! – каже він артистам.

Тепер камера поміняла "кут зору", і знімає крізь танець те, що відбувається з режисером: до нього, дерегуючого, зі спини підходить темна фігура з портфелем, і це той самий НКВСник, Мерер, що завербує героя фільму, перетворюючи його на шпигуна за всіма мешканцями будинку "Слово".

– Товарищ Курбас, – каже він, – вы уверены, что пролетариат поймет всю эту мелкобуржуазную возню, по-моему, вы перебарщиваете….

Курбас, не витримує такої наруги над своєю роботою, на всю залу об’являє "Репетицію закінчено!" і демонстративно виходить геть.

Мерер, вже сам у залі, озираючись довкола, поступово йде до входу. А як він іде – у виконанні актора Юрія Одинокого, він виглядає в жодному разі не в програші, бо весь вигляд його показує впевненість і морок.

 Актори Юрій Одинокий та Станіслав Сукненко. 
Фото зі сторінки Станіслава Сукненка у Facebook

– Стоп, знято! – кричить знімальній групі Тарас Томенко, резюмуючи: Супер, здається було ідеально.

Для Одинокого "демонічна" роль – не перша в його кар’єрі, яка, так само як і Сукненка, довгий час пов’язувала його з театром і режисурою: в 90-х він був одним з кращих постановників Театру драми і комедії на Лівому березі, а в 2000-х став і є до останнього часу режисером Театру української драми ім. Івана Франка – його руці належать спектаклі "Дрібний біс", "Три товариші", "Ідіот" тощо.

1995-го року в біографічній драмі "Атентант. Осіннє вбивство в Мюнхені" він зіграв знакову роль одного з найбільших Іуд української історії – Богдана Сташинського, вбивцю Степана Бандери.

А 2013-го – роль (ймовірного) педофіла в трилері Володимира Тихого "Зелена кофта"...

Часом амплуа актора не залежить від його бажання, але саме бажання, емоція, енергія актора формує роль персонажа.

Сукненко має курбасівські режисерські роботи в доробку.
Фото зі сторінки Станіслава Сукненка у Facebook

Ми сидимо в холі театру між частинами апаратури, в напівтемряві.

– Мій персонаж – такий собі ідеологічний куратор будинку "Слово" від НКВС чи ГПУ, – розказує актор.

Він слідкує за правильністю думок письменників і поетів. Думаю, така людина існувала, а може і не одна, тому він – збірний образ.

Колись він брав участь в розстрільних трійках, тепер хоче ощасливити людство в новій ідеології фашистсько-радянського режиму.

Можливо, у нього і демонічна природа, бо від демона у них у всіх щось було – вони займались безкінечним жертвоприношенням людей. Але найстрашніше, що ці люди є абсолютно побутові, хоч і фанатичні: в совокупності демони – бо їх багато, – розчеплені на атоми вони просто люди.

Для мене складністю було пластичне втілення, для чого я вивчав фотографії та фільми, бо ж потрібно відтворити саме час.

А в основному орієнтувався на свої спогади з армії, де були і кегебісти, і враження від них залишилося на все життя, а зараз, згадуючи їх, я намагався зрозуміти – як жили ці люди?

Канкан на сцені "Музичного театру" в Києві.
Фото зі сторінки Станіслава Сукненка у Facebook

На дворі починається страшна злива, ніби розкрилися безодні небесні – імпровізований кейтеринг розносять шквальні пориви вітру, а вода перетворюється в невеличку і повноводну річку.

Натомість в залі панує мир, спокій і краса. І, звісно, головна окраса сцени – це відновлена за фотографіями художником-постановником Шевкетом Сейдаметовим декорація концентричних кіл лампочок. Ілюмінація вражає як своєю формою, так і специфікою світла, яке ніби закручує і утворює тунель.

Біля неї фотографуючому Станіславу Сукненку, який є ще й фотографом і кінознавцем, із задоволенням позують актори і танцівниці.

Приєднується і режисер з циліндром на голові.

Еклектика і наступництво, театр і кіно – все з одного переходить в інше, як життя в смерть і знову в життя. Колообіг.

Здається, це є одним з посилів майбутнього фільму "Будинок "Слово", головне, щоб пам’ять була, інакше ми змушені будемо повторювати помилки минулого, а так – ніколи знову!  

Ярослав Підгора-Гвяздовський, журналіст, кінокритик, редактор, спеціально для УП.Життя

Вас може також зацікавити:

7 українських фільмів 2020 року, які вам варто переглянути

10 найкращих іноземних фільмів 2019 року: "Ірландець", "Джокер", "Арахісовий сокіл" та інші

Фільм "Заборонений", або Чому варто подивитися кіно про Василя Стуса

Актор Дмитро Ярошенко: Василь Стус – діамант, крізь який проходять різні промені та йде робота над нашим сьогоднішнім і майбутнім

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua