Від "сірої зони" до драми хибного вибору: чи вдалося бельгійцеві зняти "Мар'їнку"
Картина бельгійського документаліста Пітера-Яна Де Пю, що бере за основу вічний сюжет про родину, розділену лінією фронту, відзначена призом глядацьких симпатій на престижному фестивалі CPH:DOX у Копенгагені.
Кінокритик УП.Культура Дмитро Десятерик вважає, що режисер, почавши фільм із морально амбівалентного використання історії ворогуючих братів, під кінець все ж таки чітко розставляє пріоритети.
Пітер-Ян Де Пю не вперше фільмує у зонах конфліктів. Свій повнометражний дебют "Земля просвітлених" (2016) робив у Афганістані. Зазнав нападу талібів. "Земля просвітлених" здобула Спеціальний приз журі за найкращу операторську роботу в конкурсі світового документального кіно на фестивалі Sundance. Саме під час роботи над "Землею…" кінематографіст познайомився з українським асистентом Сергієм, якого згодом мобілізували. Це привело Пітера-Яна в Україну.
Вже в 2017 Де Пю випустив короткометражку про українську війну "Дівчата і мед". Герої_ні новели, живучи у майже цілковито зруйнованих Пісках, попри щоденні обстріли, не хочуть покидати своїх бджіл.
Зйомки "Мар'їнки" тривали 9 років. Де Пю стежить за кількома молодими людьми, що народилися і мешкали в Марʼїнці. Фактично, майже половина їхніх життів припала на війну – спочатку на фазу АТО/ООС, а далі на повномасштабне вторгнення.
Наталка, до війни багатообіцяюча боксерка, тепер військова парамедикиня. Анжела заробляє на життя, перевозячи контрабанду через лінію фронту. Брати Марк і Руслан Золотки воюють; ще один брат, Максим, тяжко поранений на фронті, в кадрі не з'являється. Наймолодшого Золотка, Данилка, всиновлює американська родина з Міссісіпі. Усі четверо братів – вихованці Марʼїнського сиротинця; їхню наркозалежну матір позбавили батьківських прав.
Фільм починається з розкішної панорами передгірʼя Карпат. Наталка в українському строї неквапом іде гірськими луками і оповідає історію, що починається на манер казки: "Мала мати двох синів, Андрія і Остапа…" Брати воювали один проти одного, і від того страждала мати-Україна.
Біблійно-гоголівський сюжетний архетип якраз і вписаний у фільм: Марко воює за Україну, Руслан – за Росію. Пітер-Ян Де Пю дає голос і першому, і другому; ба більше, фільмує життя Руслана з того боку лінії зіткнення, в зоні відповідальності батальйону "Восток". На рівні такого сухого переказу проєкт виглядає як провокація у дусі "усі винні і не винен ніхто". Рецензент видання Cineuropa сприйняв це принаймні саме так, зазначивши, що "Марʼїнка" оповідає "історію смертоносної громадянської війни, яка повторюється".
До речі, варто зазначити, що, власне, оповіді як лінійної, безперервної структури тут нема. Найбільш цілісною виглядає арка Данила, котрого прийомні батьки перейменували на Семюела: бачимо його зовсім малюком, потім підлітком, потім уже впевненим у собі парубком – його іменини, хрещення, зацікавлення зброєю і мілітарним стилем життя. Наталчин час на екрані триває у воєнному "тут і зараз", у клопотах про поранених, котрих не завжди вдається врятувати, в ексгумації трупів – і ця страшна рутина інколи переривається флешбеками з її минулого життя – боксерські тренування, виступ на шкільному вечорі.
Анжелу показано весь час у русі, і це трагікомічний маршрут: вона, в абсурдно яскравій куртці, котить свій велосипед з крамом через правдиве пекло, крізь руїни, що димлять, поруч зі стріляючими гарматами, по палаючому полю; вона везе пишні букети троянд і акваріумних рибок, тягне на санчатах по замерзлій річці недоречно-кумедні бюсти Леніна, веде коня, переносить немовля (!). Але і їй випадають миті розпачу – виявляється, вона, ще зовсім молода жінка, втратила всіх рідних, лишилася сама на світі.
А Руслан і Марко – у війні. У регулярних і жорстких суперечках, коли вдається додзвонитися. Фронт, бойові дії режисер показує у стрімко змонтованих сценах-спалахах, сплавляючи вибухи, постріли, вигуки команд, меланхолійну музику в одне трагічне ціле.
Загалом, фільм скомпонований фрагментарно – візуально вишукані, фантазматичні епізоди (Пітер-Ян так само є оператором – інколи дивуєшся, як йому вдалося здобути ті чи інші кадри), миті (само)рефлексій герої_нь, часто оформлені як музичні інтермедії – зокрема, Наталка і Анжела, що завмирають під тужливу баладу американського метал-гурту System of a Down Lonely Day, – і, звісно, сцени діалогів і монологів, спроби віднайти себе та зрозуміти інших.
Терикон височіє в сутінках, як чарівна гора. Зграя чорних птахів черкає небо над соняшниковим ланом. Руїни стоять наче декорація античної драми. Біль поранених відчувається майже фізично. "Марʼїнка" – робота більш поетична, аніж оповідальна, і з кінематографічного погляду – майстерна.
З формою все гаразд. Але що зі змістом?
І отут потрібна чіткість слуху в прямому сенсі. Якої рецензентові Cineuropa явно забракло.
Фактично, "Марʼїнка" починається як кіно "сірої зони", де драми братів (режисер узагалі каже про грецьку трагедію) рівнозначні. Але чим далі, тим більше бачиш, що це таки не трагедія Фатуму, наперед визначеної богами долі, а вибору. Руслан лягає спати під портретом Сталіна. У кожному діалозі з братами ступінь його озлобленого розпачу проявляється все більше й більше. "Міста більше немає. – Мені взагалі не шкода. В Марʼїнці Росія". "Я вбив кількох людей. Мені нема куди повертатися". "Кажуть, не служив – не мужик. Ні. Не служив – значить, розумний". Життя дописує цей сюжет у прикінцевому титрі: Руслан Золотко пропав безвісти на Покровському напрямку. Ще один самогубець, що повірив у "русскій мір".
Пітер-Ян Де Пю пройшов по дуже тонкій межі, доволі детально показавши "той бік", але, зрештою, не схибивши в моральних оцінках. Саме завдяки такій смисловій оптиці, помноженій на співчуття до героїв і витончену візуальну форму, "Марʼїнка" таки матиме своє місце в корпусі екранних текстів про сьогоднішню Україну.
