Документ злочину. Рецензія на фільм "Останній Прометей Донбасу"

В український прокат вийшов нехарактерний для сьогоднішнього кіно документальний фільм – "Останній Прометей Донбасу" Антона Штуки. Дуже предметний, він зосереджений довкола Курахівської ТЕС, яка перебуває під постійними обстрілами, в 10 км від лінії фронту. Стрічка розповідає історії працівників станції, які вимушені підтримувати її роботу у надскладних умовах. Кінокритик УП.Культура Ярослав Підгора-Гвяздовський розповідає про те, чому фільм претендує на доказ ще одного злочину Росії.

Щоденно читаючи про чергові обстріли та руйнування, ми так само читаємо і про тих, хто зруйноване намагається відтворити. Відразу ж після першого обстрілу, під який потрапив мій взвод у березні 22-го року під Києвом, до нас на позицію приїхали лагодити обірвані високовольтні кабелі працівники ДТЕК. А вже після другого обстрілу, що стався з інтервалом у 20 хвилин, ми побачили їхню розтрощену на друзки машину від численних уламків 120-х. Чи вижили самі працівники – невідомо. Але відомо, що безіменні "працівники ДТЕК" продовжують приїжджати в різних містах і на різних ділянках країни 4-й рік поспіль, іноді встигаючи зробити свою роботу, а іноді гинучи.

"Останній Прометей Донбасу" – саме про це. Про працівників ДТЕК. І якщо це реклама, то найправильніша і найцінніша, але разом з тим і найсумніша реклама з усіх. Бо починаючись з боротьби працівників Курахівської станції за її цілісність і робочий стан, фільм закінчується її повною евакуацією і, врешті, залишенням на поталу тим, хто її всуціль зруйнував.

Життя станції у фільмі вимірюється кілометражем до лінії фронту. На початку, як говорить один з працівників, "15 км від нас до боїв за Мар'їнку". "Ви питали, чи будуть прильоти – 5 штук до обіду", – і це смішно, але крізь сльози. Сльози, коли бачиш собаку без лапи, коли чуєш, що 73% енергетики знищено, коли знаєш, що Курахівська станція постала з руїн Другої світової війни після руйнації німецькими нацистами, тепер знову знищена, тільки вже російськими рашистами.

Паралелі між нищеннями у 20-му столітті і 21-му проявляються через поєднання сучасної зйомки і хронікальних кадрів кінця 1940-х – початку 1950-х років, де усміхнені чоловіки в білих сорочках відродили зруйноване. І ці паралелі виголошуються самими працівниками станції. "Історія повторюється", – говорить один. "Черговий виток історії", – додає інший.

Так, обидва, говорячи про росіян, продовжують говорити російською, тому в прокатному варіанті фільму вони переозвучені українською, але прозріння завжди наздоганяє опісля. Краще пізно, ніж ніколи, аби за життя, щоб встигнути осягнути. Бо не всі встигають. Як син одного з героїв, 20-річний, або син іншого, 21-річний.

Ще хтось взагалі не прозріває, як нам сповіщає останній титр фільму, кажучи про тих, хто так чомусь і не виїхав з уже розбомблених курахівських будинків, які зайняли ті, хто їх бомбив.

Все ж таки, якось відновлюючи систему роботи станції, запускаючи пошкоджені блоки, займаючись своєю професійною діяльністю, "а далі життя розставить все на свої місця", працівники ТЕС входять у віраж історії і стають тими самими Прометеями, несучи тепло, світло, енергію – вогонь. Це у фільмі зроблено так, що документальне кіно ледь не переходить у художнє, настільки екшн і драматизм зливаються і стають видовищем непідробного і чуттєвого пафосу, героїзму в грецькому, прометеївському розумінні.

Запущена станція породжувала радість. "3:04 – в мережі!". "Всіх вітаю!". Під час прем'єрного показу в кінотеатрі "Жовтень" радісні сльози і усмішки з'являлися у персонажів фільму на екрані і у глядачів в залі. Ненадовго. Потім в кадрі був прильот. Другий. Третій. Кадри, яких ще не бачив загал. Ексклюзив жаху і зла.

Ці атаки неважко розглядати як продовження радянської лицемірної дружби народів, брехні про спільність і, врешті, Чорнобильської катастрофи як страшного наслідку усього попереднього. Катастрофа Курахівської ТЕС – як продовження катастрофи Чорнобильської АЕС. Принаймні кадри, зняті з висоти польоту дрона, показують руйнування, фактурно дуже знайомі українцям з 1980-х років.

"Не думали, що до цього дійде", – каже один працівник. "Нонсенс, станція – не працює", – каже інший, життя якого і є станція. Непрацююча станція як метафора застиглого життя – неможливе для уявлення, абсурдне, смертельне. "Надія залишається завжди", – лунають інші, оптимістичніші голоси. Але камера відразу показує глядачеві розвалену не лише станцію, а й усе місто, десь подібне до Бахмута, Вовчанська, Покровська... Прип'яті. І ми розуміємо – люди хапаються за щось, аби втриматися психологічно, бо надія помирає останньою. А фронт вже в 5 км. І канонада не стихає.

Антон Штука зняв вражаюче кіно, фільм, який справді трясе, струшує душу і основи світобуття, як струшували Курахове постійні обстріли росіян, як нищили під'їзди, шляхи і цехи, трансформатори і труби. "Такого не робили ні німці, ні радянська армія", – коментує охоронець, і в це віриш, спостерігаючи за черговим прильотом, за падінням труби, за остаточним виїздом всіх і остаточно.

"Останній Прометей Донбасу" продовжує лінію попереднього фільму Штуки, "Обережно! Життя триває" про Ізюм. Курахове не змогли повернути, як і Ізюм, його захопили "мирні" люди (ті, що з однойменного фільму Оксани Карпович), і вони, слідуючи за словами містянина, звільнили його "від всього – від будинку, від сім'ї, від роботи".

Цей фільм – документ злочину. А ще – документ людського духу, коли боротьба проти зла ведеться не зброєю, а доброю роботою, цілком у дусі християнських заповідей. Навіть трагедія не є негативним фіналом, як і будь-яке життя, закінчуючись смертю, не ставить хрест на житті загалом. "Прометей", попри суголосність і трагічну символічність з міфом про грецького титана, – це панегірик людям, з героїчною епітафією – "ми боролись".