Незрозумілі, але незабутні. Що політичні акції FEMEN можуть розповісти про незалежну Україну
Оголені груди, квітковий вінок, лозунги на тілі і розпростертий у небо жест революції – таким був образ активісток FEMEN, які цього року виступили на 61-й Венеційській бієнале, долучившись до акції Pussy Riot. Акція була спрямована проти присутності Росії на престижній виставці сучасного мистецтва. Участь FEMEN разом із Pussy Riot, проте, була сприйнята неоднозначно в українських соцмережах: чи доречна така солідарність з російськими активістками?
Дехто вважає FEMEN епатажним піаром та не сприймає їхні методи. Дехто критикує за сексуалізацію жіночого тіла. Відверта прямолінійність FEMEN викликає змішані реакції. Попри свою медійну популярність на Заході, донині рух залишається незрозумілим в Україні.
Що потрібно знати про FEMEN і як через політичні процеси, що відбувалися до початку Революції Гідності, можна краще зрозуміти історію українського політичного акціонізму?
Хто такі FEMEN?
FEMEN – радикальна феміністична організація, заснована в Хмельницькому Ганною Гуцол, Оксаною Шачко та Олександрою Шевченко у 2008 році, в часи президентства Віктора Ющенка. Заснували організацію як реакцію на суспільно-політичні процеси після Помаранчевої революції – дискримінацію жінок, корупцію та олігархат. Прикметно, що російська група Pussy Riot, відома панк-виступом у балаклавах на Червоній площі у Москві 2011 року, була створена через три роки після заснування FEMEN.
Радикальний фемінізм – рух другої хвилі фемінізму, що виник у 1960-х роках у США та Європі. За своїм переконанням, радикальний фемінізм прагне подолати чоловіче домінування та створити рівноправне суспільство. Його прихильниці вважають, що головною перешкодою для цього є нерівність, яка виникає через соціальні конструкти – гендерні ролі (які тиснуть і на жінок, і на чоловіків) та стереотипи.
Мета FEMEN полягала в тому, щоб впливати на корумповану владу та критикувати нерівність через відкритий протест. Наприкінці 2000-х – на початку 2010-х група організовувала акції в Україні, Білорусі, Німеччині, Франції, Бельгії проти сексизму, гендерної нерівності, церковного догматизму та патерналізму і тяжіла до викриття соціальної нерівності та несвободи. Через це групу охопила світова слава – вони стали особливо популярними у міжнародних медіа.
Секстремізм
За впізнаваний образ руху відповідала художниця та співзасновниця руху Оксана Шачко. Натхненням для неї була картина Ежена Делакруа "Свобода, що веде народ", де жінка з оголеними грудьми і піднятим у руці прапором на людських барикадах уособлює дух французької революції. Для підкреслення витоків образу Шачко додала квітковий вінок, що символізував звʼязок з Україною і залишається впізнаваним елементом на акціях FEMEN донині.
Образ радикального жіночого активізму, створений FEMEN, здобув світову популярність. У документальному фільмі швейцарського режисера Алена Марго Je suis Femen Анна Гуцол пояснює, чому для акцій найдієвішим став образ оголеної жінки як символу спротиву патріархату: "Як така красива жінка – та, яку зазвичай можна побачити в салоні краси, – може бути феміністкою? Раніше я бачив її в порнографії, у газетах, у своєму ліжку або на кухні. Я не звик бачити цей об'єкт протестуючим".
Для багатьох саме оголеність активісток є основною суперечністю – "як радфем, що виступає проти сексуалізації жінок, може водночас інструменталізувати жіноче тіло?". Використання оголеного тіла активістки назвали "секстремізмом".
Таким чином вони "повертали контроль" над тілом через публічний перформанс; завданням FEMEN було витіснити порнографічний образ жінки як пасивного обʼєкта споглядання на активний, бунтівний – той, що висуває свої вимоги і виборює їх, а не слідує вже прописаним. Такий хід був дієвим, адже працював з увагою медіа – звичайні акції протесту дівчат навряд чи зібрали б стільки уваги журналістів, але сенсаційність, яку додає оголення канонічно привабливого тіла, медіа не могли ігнорувати.
Саме ця суперечність стала рушійною силою FEMEN і частиною мистецької практики Оксани Шачко.
Вплив і спадщина
FEMEN продовжили традицію українського феміністичного протестного руху.
У 2000-ні роки Україна мала світову репутацію "мекки секстуризму" через поширений в країні приватний бізнес, коли чоловіки з-за кордону приїздили в пошуках української нареченої. Організація проводила численні акції під гаслом "Україна – не бордель!", виступаючи проти секспраці та торгівлі жінками.
Деякі акції з дистанції часу виглядають суперечливо – наприклад, протест проти проведення Євро-2012 в Україні. Під час Євро-2012 був зафіксований високий рівень тіньової секс-роботи через скрутну економічну ситуацію та доступність такої діяльності.
Проте ця акція також була критично налаштована проти експансії Євросоюзу в Україну. На думку Шачко, Україна повинна була триматися своєї незалежності і не намагатися покращити звʼязки як з РФ, так і з ЄС. Варто зазначити, що до подій Євромайдану й російської війни у суспільстві була популярною теза про те, що Україна має бути нейтральною країною, подібно до Швейцарії.
Втім, окрім гучних акцій в Україні, діяльність FEMEN мала реальний міжнародний резонанс. Серед найгучніших акцій і найжорсткіших епізодів в історії руху FEMEN – протест у Мінську проти білоруського диктатора Лукашенка та вихід на виборчу дільницю в Москві під час президентських виборів у Росії.
19 грудня 2011 року активістки Оксана Шачко, Інна Шевченко та Олександра Немшинова провели акцію протесту в Мінську біля будівлі КДБ Білорусі у річницю президентських виборів 2010 року, після яких Олександр Лукашенко був вчетверте оголошений переможцем – усе це на тлі масових протестів і міжнародної критики.
За словами самих активісток, після акції їх затримали невідомі чоловіки, вивезли до лісу в Гомельську область, де вони зазнали побиття, принижень і погроз. Активістки також заявляли про катування та психологічне насильство в умовах сильного морозу. Пізніше їм вдалося дістатися до населеного пункту й зв'язатися з Ганною Гуцол, яка перебувала у Києві.
Цей випадок отримав широкий міжнародний резонанс і став одним із символів прояву диктатури, з якою стикалися та досі стикаються опозиційні активісти в Білорусі.
Ще одна знакова акція відбулася у Москві. У березні 2012-го, щойно Путін проголосував на президентських виборах, FEMEN увірвалися на ту саму дільницю – з антипутінськими гаслами на тілах і спробою символічно захопити виборчу урну. Правоохоронні органи затримали їх того ж дня, суд відбувся ввечері. Оксану Шачко засудили до 12 діб арешту, і за свідченнями активісток, після цього FEMEN почали переслідувати російські та українські правоохоронні органи.
Після приходу до влади Віктора Януковича тиск на FEMEN помітно посилився. Активістки неодноразово заявляли про стеження, виклики на допити та погрози з боку силових структур.
У 2012 році, напередодні візиту московського патріарха Кіріла до Києва, FEMEN повідомляли, що виявили спостереження та сліди проникнення в офіс організації агентів Служби безпеки України. Рух публічно заявляв, що влада намагається зірвати акції протесту проти патріарха та загалом придушити діяльність організації.
У серпні 2013 року стався особливо резонансний епізод: у київському офісі FEMEN активістки заявили про появу озброєних співробітників силових структур і "знайдену" зброю, яку вони назвали підкинутою. За словами активісток, СБУ поставила їм умову – або сідати за ґрати, або виїхати за кордон протягом трьох днів. Після цього частина керівництва руху залишила Україну.
Яна Жданова, Оксана Шачко, Олександра Шевченко та Інна Шевченко виїхали до Франції. За словами самих активісток, вони фактично були змушені до еміграції через загрозу арештів і переслідування. Щоб легально закріпитися у країні, активістки були змушені оформити статус політичного біженства, що не дозволяв їм повернутися до України.
Діяльність FEMEN у дореволюційний період загалом унаочнює політичну цензуру, тобто конфлікт між радикальним протестним рухом і дедалі більш авторитарними тенденціями української влади напередодні Євромайдану.
********
FEMEN – частина історії України кінця 2000-х – 2010-х років.
Хоча рух іноді виглядав радше як медіаперформанс, спеціально сконструйований для привернення уваги преси, ніж як масова політична організація, він показує політичні процеси тих часів, зокрема контраст між низовими ініціативами та владою. В Україні у період Януковича яскраві кітчеві протести асоціювалися радше з опозиційною силою, тому не віталися. Використання оголеного тіла, як і раніше у Радянському Союзі, залишалося зацензурованим і табуйованим.
FEMEN змогли деконструювати образ жінки з покірної та пасивної на революціонерку, яка бореться за права та гідність. Утім, така радикальність на той час не знайшла багато прихильників у суспільстві.
Після вигнання FEMEN з України організація продовжила свою діяльність, проте вже у переінакшеному складі. FEMEN France проводили короткі поодинокі акції, що залишилися зафіксованими у телерепортажах і численних англо- та франкомовних медіа.
З початком Євромайдану наприкінці 2013 року та російської війни Україна почала дедалі глибше рефлексувати свою історію і осмислювати, якою має бути незалежність. Як вважають колишні учасниці FEMEN, через свою економічну та культурну залежність від Росії Україна перебувала у пострадянському періоді, що тягнувся з 1991 до 2014 року.
Акція Наді Толоконнікової (Pussy Riot) на Венеційській бієнале стала приводом виступити проти диктатури Путіна та присутності Росії на міжнародному майданчику. Антиавторитаризм, повалення чоловічого правління та виступ проти війни в Україні суголосні цінностям FEMEN. Це показали також написи на тілах учасниць FEMEN: "Russia kills – Biennale exhibits", "Art for Show – Graves Below".
Використання жіночого тіла як художнього та протестного медіуму виходить із традиції західного феміністичного мистецтва. Наприклад, у знаменитій роботі Cut Piece Йоко Оно дозволяла глядачам зрізати з неї одяг, демонструючи агресію та об'єктивацію жіночого тіла. А Марина Абрамович досліджувала межі болю, контролю та взаємодії між публікою й тілом художниці у своєму культовому перформансі Rhythm 0. Привертала увагу і до реального жіночого тіла своїми перформансами мисткиня Валі Експорт.
У цьому сенсі FEMEN були ближчими до політичного акціонізму, ніж до класичного мистецтва, хоча візуально та концептуально вони явно спиралися на традицію перформансу.
Критика FEMEN багато в чому виходить з консервативності українського суспільства, в якому оголеність і досі табуйована (попри те, що її як інструмент широко використовує сучасне мистецтво). Водночас не будь-яка оголеність є за визначенням еротичною – і у випадку FEMEN вона виступає радше "наживкою" для медіа, чию увагу акціоністки намагаються спрямувати на свою користь.
В історії українського протестного руху FEMEN стали яскравою і самобутньою сторінкою, без якої розмова про українську боротьбу за права жінок, право голосу та незалежність неможлива.