Червоні пігулки* від сучасних інтелектуалів

26 вересня культуролог Олександр Івашина прочитав лекцію "Translatio sapientiae: червоні пігулки від сучасних інтелектуалів". Лекція відбулася в межах публічної програми освітньої платформи "Локус" про виклики і майбутнє вищої освіти за підтримки Фундації ЗМІN.

Спеціально для УП.Культура команда платформи підготувала текстову версію лекції.

*У фільмі "Матриця" Морфей пропонує Нео червону пігулку, щоб той міг побачити справжню реальність, а не симуляцію.

Здається, ніхто не задоволений сучасними публічними інтелектуалами, якщо такі існують; дехто, звісно, має сумнів. Ми чомусь тепер з великою недовірою дивимося на них.

Парадигматична фігура публічного інтелектуала – це Жан-Поль Сартр.

В "Шумовинні днів" письменник Борис Віан іронічно описав, наскільки популярним був Сартр – як його на слоні привозили на публічні лекції. Люди намагалися записати його. Довкола нього був неймовірний шум уваги.

Як стверджує Франсуа Нудельман, дослідник творчості Жан-Поля Сартра, той намагався бути людиною свого часу. Але це ще не означає, що він дійсно був цією людиною. Тому що не можна просто втиснути себе в історію своїм рішенням.

У своєму невеличкому есеї "На захист інтелектуалів" Сартр стверджує право інтелектуалів контролювати будь-яку діяльність людей, незалежно від їхніх компетенцій. Тобто він, публічний інтелектуал, має право втручатися у все, що його не стосується.

Слово "інтелектуал" з'явилося у зв'язку з боротьбою "дрейфусарів" і "антидрейфусарів" наприкінці XIX століття у Франції. Боротьба довкола справи Дрейфуса – людини, яку звинувачували у зраді французів і розколі Франції, породила зневажливе називання "інтелектуалами" розумників, які захищали Дрейфуса.

Тобто спочатку "інтелектуал" було лайливим словом, пейоративом, але означало людей, які пишуть колективні петиції, і ширше – силу поза урядом, поза парламентом, яка намагається впливати на ситуацію в країні через колективні звернення.

Зараз також пишуть колективні петиції, але тепер будь-яка громадянка чи громадянин, скажімо, нашої країни, може створити петицію на урядовому сайті.

Після війни Сартр намагався відновити заяложене поняття гуманізму, заперечити нелюдяність, яку проявило людство в часи війни. Виступати за пригноблених – ось що, на думку Сартра, має бути справою публічного інтелектуала. Він став недогматичним інтелектуалом, який не боявся сперечатися з Фіделем Кастро і потім без вагань засуджував комуністичних лідерів, які, як він вважав, мали тоталітарні тенденції – чи то була Угорщина, чи то була Куба. Таким чином, він володів подвійною легітимністю – політичною легітимністю захисника пригноблених, яка спиралася на інституційні органи, і моральною легітимністю письменника.

Водночас, за версією консервативного історика Пола Джонсона, Сартр – це взагалі нелюдь. Це людина, яка, з одного боку, читає 300 книг на рік, а з іншого – вживає всі можливі стимулятори. Переїжджає в останні роки свого життя від однієї коханки до іншої. Нічого зі своїх статків, навіть літературну власність, не залишає партнерці Сімоні де Бовуар.

В останні роки його діяльності, коли він підтримував маоїстів, відбувається повне щезання інтелектуального слова самого Жан-Поля Сартра. Принцип виниклих на хвилі політичного активізму газет La Cause du Peuple, потім Libération, полягав, вважав Сартр, у тому, щоб надати безпосереднє слово самому народу.

Мішель Фуко після 68-го року сказав, що універсальні інтелектуали вже не потрібні. Не потрібні ті, які говорять з позиції вищої справедливості, універсальних речей. Сам народ нібито (як мінімум, студенти) здатен говорити.

А хто ж сьогодні інтелектуал – публічний, сучасний? Жижек, Портніков, Забужко, Снайдер, можливо, Баумейстер або, не дай боже, Арестович?

Дехто вважає, що стендап-коміки чи автори інтернет-мемів, чи навіть журналісти-розслідувачі виконують цю роль набагато краще. Але що це за роль?

У сучасному суспільстві, на думку філософа Аласдера Макінтайра, домінують культурні "характери" експертів, менеджерів, естетів та терапевтів.

Можливо, найбільш знамените розділення щодо інтелектуалів висунув Антоніо Грамші в тюремних зошитах. Він каже, що всі люди – інтелектуали, але не всі виконують у суспільстві функцію інтелектуалів. Звідси його розрізнення на традиційного та органічного інтелектуала.

Традиційні – священники, чиновники, вчені – не усвідомлюють своїх класових інтересів. Вони залежні від тієї системи, в якій знаходяться. А органічний інтелектуал розуміє, що в нього є класові інтереси, інтереси свого стану, свого прошарку. Інтелектуал більше не ширяє над битвою і не може сказати, яким є світ, якою є реальність.

Можливо, одним із найбільш знаменитих "інтелектуалів" для нас є Сократ.

Він цікавий нам тим, що заснував етос турботи, піклування про себе, про свою душу.

На жаль, мені здається, цей етос піклування про себе в нашій культурі виродився у те, що називається "психологічною людиною". Консервативний мислитель Філіп Ріфф вважає, що психологічна людина – це ми з вами або більшість із нас.

До цього була економічна людина, політична людина, а психологічна людина або терапевтична людина – вишенька на торті.

Ця людина живе тільки самою собою. Ця людина стає своєю власною релігією. Піклування про себе – це ритуал цієї людини. Здоров'я – це найважливіша догма.

Це сакральна увага до своїх внутрішніх переживань, до того, як пережити стрес, пережити страшні речі, які з нами відбуваються. І саме через ці переживання вона дивиться на політику, на мораль, на війну, на все, що завгодно. Ця людина замкнута на своєму "я". Такий егоїзм часто заперечує навіть "ми".

Фрідріх Ніцше наголошує на іншому. Те, якими ми є, або те, яким є публічний інтелектуал, залежить від того, з яким колективним "ми" він ототожнюється.

А для нього це колективне "ми" – це те "ми", з яким пов'язане майбутнє суспільство.

Психологічна людина ж хоче відчувати себе хазяїном свого життя і тому намагається позбутися суспільства, розуміння загального блага. Вона здатна наважитися перейти Тису, навіть коли не вміє плавати. Тому що для неї поняття суспільного блага чи обов'язку – це просто смішно, це самообман.

Мислитель Ральф Дарендорф звертає нашу увагу на місце, яке займають інтелектуали в структурі нашого суспільства.

Раніше це місце займали блазні, які не боялись говорити правду суверену. Блазень належить до соціального порядку, однак не пов'язує себе з ним. Без всілякого страху він може висловлювати істини, некомфортні для суспільства.

Зараз таких персонажів ми можемо вважати хіба що ідіотами чи зустрічати як акторів у фільмах та серіалах. Ми вже не пам'ятаємо, наскільки вони були важливі для політики держав та націй. Звісно, істини, які блазень виголошує, ніколи не бувають цілком серйозними, оскільки в них немає підґрунтя відповідальності та влади.

Шарль Бодлер знайшов свій взірець мислителя-письменника в Стендалі.

Стендаль був не лише письменником, а й воював разом з Наполеоном. Стендаль бачив в інтелектуалах людей, які пропонують свою версію краси. Він вважав, що кожен час дає свою версію гонитви за щастям або свою версію прекрасного. За Стендалем, антична краса лежить передусім у скульптурі як ідеалізації військової та громадянської сили. Античний герой – це насамперед атлет. Але що робити з атлетом у сучасному Стендалю салоні початку XIX століття?

У прекрасному, як його бачила античність, немає місця чарівності, стрункості, жвавості, веселощам, дотепності, благоліпності. "Там, де стародавні хотіли бачити силу, ми віддаємо перевагу елегантності", – говорить Стендаль після Наполеонівських війн. Він бачить у війнах Наполеона короткочасне повернення до ідеалів античності, де краса полісу залежала від сили, інакше, якщо поліс зазнавав поразки, чоловіків знищували, жінок забирали в полон.

Сьогодні ми бачимо, що Стендаль помилився у своїх прогнозах.

Ми живемо в своєрідну нову античну епоху, епоху війн, в епоху, коли істини Фукідіда про "природний" універсальний закон панування сильного знову стали більш важливими, ніж істини Стендаля. І читані колись у Стенфорді університетські курси на кшталт "Things of Beauty" ("Прекрасні речі") про неймовірні події зіштовхування з прекрасним, епіфанії, інтелектуала Г. У. Гумбрехта сприймаються тепер радше ностальгічно.

Стендаль не передбачив, як вважає французький мислитель Вінсент Декомб, войовничого, націоналістичного обличчя нашого часу. Ми знову живемо в епоху сили чи радше насилля. І це не сила думки. Це думка, втілена в знаряддях війни.

Тобто, парадигматичний інтелектуал сьогодні – це радше Алекс Карп, засновник Palantir.

Фактичний ріст культури в світі абсолютно не паралізує бажання знищити ворога.

Сьогодні справа лише в тому, хто швидше оволодіє, скажімо, штучним інтелектом для ефективних військових дій. Хто це зробить швидше, той і переможе у світовій війні, яка готується чи вже йде.

І тому будь-які розмови про красу, про мораль – просто смішні. Все йде швидко до того, хто швидше опанує інноваційні технології, речі, якими можна перемогти противника.

Учителем Алекса Карпа фактично був Габермас. Але якщо Габермас вірив у публічну сферу, вірив у те, що кав'ярня – це місце для публічних дебатів, місце, де народжується громадянське суспільство, місце, яким пізніше стали медіа, а зараз, можливо, соціальні мережі, то для Карпа плюралістична демократія ніяк не може бути тим стрижнем Заходу, який необхідно захищати.Пітер Тіль найняв до Палантіра Алекса Карпа, тільки тому, що він був схожий на якогось кудлатого божевільного професора, він був доктором філософії, міг інших переконати в тому, щоб інвестувати в Palantir.

Якщо Пітер Тіль, який сам вчився у відомого філософа Рене Жирара, вважає, що Антихрист уже тут і можна врятуватися лише швидким впровадженням штучного інтелекту, то Алекс Карп був більш обережний. На думку Тіля, суспільство – це міметична маса, яка не здатна до самоуправління. Єдиний вихід для нього – це технократичний порядок, де група технократів управляє країною, а іншим, скажімо, роздає базовий дохід – кожному по дві тисячі доларів – і займайтеся тим, чим вважаєте за потрібне.

У розумінні Пітера Тіля, демократія – це вже щось відмерле. Чи можуть якісь інші публічні інтелектуали запропонувати вихід із цієї ситуації? Чи залишилися якісь такі нішеві, специфічні інтелектуали?

Фуко після 68-го року вважав, що є лише специфічні інтелектуали, які можуть вирощувати свій маленький сад, займатися університетом, екологією, мережуванням.

Повертаючись до вчителя Тіля Рене Жирара: ми живемо в часи апокаліпсису, ескалація буде лише нарощуватись. Терористичні групи, які прикриваються ім'ям ісламу, чи держави-терористи на кшталт Росії будуть ескалювати насильство до крайнощів.

Тероризм – це авангард загального бажання помститися Заходу за його добробут, за його заможність, за бажання жити й не звертати уваги на страждання країн Глобального Півдня.

Це і є новий час, який можна назвати постсучасністю.

Культуролог-марксист Фредерик Джеймісон вважав, що сьогодні публічні інтелектуали можуть лише залишатися спостерігачами, хіба що писати путівники – по кіно, моді, культурі. Тобто ніяких інших задач інтелектуалам не залишилося.

Славой Жижек ще нещодавно писав, що нам краще не діяти. Річард Рорті у "Achieving our country..." говорить, що бажання займатися тільки culture studies, тільки культурологією, – це страшна річ, тому що ми забули про економічні інтереси. І з цього нехтування економічною ситуацією та забуття інтелектуалів зростає трампізм та популізм політичних еліт.

Реальність травматична. Парадокс суспільного життя полягає в тому, що соціальне буття стійке, якщо воно ідеологічно, фантазматично, фантазійно спотворене. Тобто, сприйняття реальності у неспотвореному вигляді призводить до дестабілізації соціальної системи.

У 1968-му році студенти продемонстрували, що ніякого представника, делегата їм не потрібно. А от специфічний інтелектуал –терапевт, вчений, психіатр, технік-інноватор – бореться в межах власного локального вузла влади. Інтелектуал – не пророк, він вже просто тактик.Мені здається, що в українському контексті добрим прикладом публічного інтелектуала є Артем Чапай, діючий військовий та письменник, який має свою авторитетність мовлення, виступає у світі із промоцією своїх книжок та промовами про них та Україну, водночас залишається вбудованим в апарат сил оборони. Він не аутсайдер, він буквально інсайдер, який служить уже п'ятий рік. Чапай не ховається за нейтральністю фахівця чи експерта, реалізує себе тілесно, без метафоричної дистанції, навіть його письмо інколи надзвичайно тілесне.

Саме він написав петицію про визначені терміни служби у війську, за що отримав чималу порцію незаслуженої критики. Тобто він оплатив слово небажаної для влади правди своїм тілом. Що він пише, скажімо, в "Не народжених для війни"? "Я лівак, я пацифіст", він добровільно мобілізувався, але рефлексує над цим і робить з цього матеріал для зовнішньої критики як нашого суспільства, так і самого себе. Водночас у своїй ранішній книзі "Тато в декреті" Чапай артикулює доволі своєрідний образ маскулінності. Це публічний образ, що поєднує вкрай нетипові для теперішньої воєнної риторики, "жіночі" характеристики турботи та вразливості з традиційною маскулінною чоловічою фігурою військового.

До таких інтелектуалів, мабуть, можна віднести й Артема Чеха, випадок Чапая – це не одноразовий героїчний жест у нашій культурі.

Це одна з моделей публічних інтелектуалів, пов'язана з нашим українським контекстом.

Особисто для мене значущою є фігура інтелектуала, знайденого у "магістрів мистецтв" французьким мислителем Аленом де Лібера в середньовічному університеті. Тоді університетські інтелектуали усвідомили себе як тип раніше, ніж розкрились як група, і спробували визначити те, що в їхньому розумінні мало складати життя, як би ми зараз сказали, гуманітарія.

А саме стиль філософського життя, спосіб любові до мудрості – стиль у вищій мірі аскетичний, який був справжньою альтернативою християнському аскетизму.

Прославлення "доброчесного себелюбства", яке проявлялося в спільності духу, як якісь "спільність, спілкування, партнерство" – койнонія Аристотеля, – що презентувалось як реалізація життя в близькості, для якого університетське життя служило соціальною та інституційною основою.

На думку магістрів мистецтв, людина повинна, безумовно, бути сама собою, тобто "жити згідно з тим, що в неї є найкращого", – згідно з мисленням (intellectus), діяльністю, практикою, яка включає інтелектуальний аспект.

Саме Майстер Екгарт та Данте демонстрували, як цей спосіб життя, пов'язаний з чеснотами, пізнанням та задоволенням від мислення можна винести в звичайне цивільне життя. І не тільки тим, що змогли розповісти про нього не латиною, а звичайною повсякденною мовою.

"Депрофесіоналізація філософії" була основним здобутком Данте та Екгарта. Демонстрація того, що ідеал буття-разом із орієнтацією на найкраще в нас можна перенести у повсякденне життя звичайних людей.

Та, мабуть, сьогодні нам радше не вистачає інтелектуалів на кшталт Дітріха Бонгеффера, який у своїх знаменитих записках із табору не побоявся сказати, що стара мораль чеснот сьогодні вже не існує і єдиний спосіб повернутися в історію – це вбити Гітлера, це насправді єдина чеснота сьогодні, і це, мабуть, єдиний зараз спосіб допомогти Богу.

Вбити диктатора – ось що, мабуть, на різні лади мали б твердити сьогодні публічні інтелектуали. Та ні в інтелектуалів, ні в політиків нині на це не вистачає духу.

А це був би непоганий спосіб вирватися зі стазису абсурду, в якому ми застрягли.

Звісно, сьогодні-таки важко знайти переконливі аргументи потреби в публічних інтелектуалах, і тому я завершу словами Ангелуса Сілезіуса зі збірки "Херувимський мандрівник":

Троянда – без "чому".

Вона цвіте, бо цвіте.

Не дбає про саму себе

і не питає, чи хтось її бачить.

***

Локус – освітня платформа, яка об'єднує дослідників, практиків і організації навколо теоретизування та суспільно-гуманітарного знання.

ЗМІN – приватна українська фундація, створена з метою системної експертної діяльності заради підсилення ефективних суспільних трансформацій та сталого розвитку.

Олександр Івашина, культуролог, спеціально для УП.Культура.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору автора.