Макс Кідрук: "Після повномасштабного вторгнення росіян оптимістичні тексти про світле майбутнє нашого виду можна викидати на смітник"
27–28 липня у Луцьку відбувся мистецький фестиваль "Фронтера". У музейному просторі "Окольний замок" зібралися автори, журналісти, культурні менеджери з України, Польщі, Франції, Іспанії та Португалії.
Стендап, публічні інтерв’ю, дискусії, виступи музичних гуртів і навіть youtube-шоу – поміж усієї насиченої програми нам таки вдалося вичепити Макса Кідрука, аби поговорити про песимізм сучасної фантастики, страх поразки та ейфорію видавця. Розмовляла з письменником літературознавиця Богдана Романцова.
Хочу почати розмову з тобою із міркувань про трансформацію жанру, який ти обрав. Як на мене, сучасна наукова фантастика доволі песимістична, на відміну від класичної. Свого часу ціле покоління астрофізиків та інженерів NASA прийшло в професію саме тому, що читали тексти умовного Роберта Гайнлайна. Сьогодні фантастика так не наснажує, навіть навпаки: здається, прогрес більше неможливий і ми таки опинилися в нових темних віках.
2011 року автор "Криптономікону" Ніл Стівенсон, відчуваючи відповідальність перед молодим поколінням, заснував рух ProjectHieroglyph, в рамках якого він і сьогодні переконує авторів писати більш оптимістичні тексти. Все – аби підтримати нашу віру в майбутнє. Ти розділяєш це занепокоєння і цю відповідальність, про які говорить Стівенсон? Чи все ж наукова фантастика нікому нічого не винна, адже це мистецтво?
Раніше для мене це було частиною загальної розмови про те, що культура загалом і література зокрема не впоралася зі своїм основним завданням. Однак пізніше я усвідомив, що ми забагато вимагаємо від літератури. Думаю, фантастика завжди оповідає про наш час, хай і в незвичному антуражі. Не варто сприймати авторів як провидців, які знають про життя щось таке, чого не знають інші – о ні, це дурня.
Фантастика завжди говорить про нас сьогоднішніх. Так, я розумію Стівенсона: він вірить, що наші книжки на щось впливають і когось надихають, однак саме це твердження є дискусійним. А після повномасштабного вторгнення росіян оптимістичні тексти про світле майбутнє нашого виду можна викидати на смітник.
Забудьте рожеві фантазії, так не буде – оптимістичні тексти не здатні спроєктувати нам краще життя.
Моє завдання як автора – зобразити якомога похмуріше і водночас якомога реалістичніше майбутнє. Аби всі, хто прочитає такий роман, усвідомили, що це один із імовірних або й найімовірніший варіант нашого розвитку. А потім поставили собі запитання: що ми можемо зробити, аби цього не сталося – ось за що я чіпляюся, ось що дозволяє мені знаходити сенс у моїй роботі. Втім, боюся, що це лише самовиправдання, обґрунтування власної потрібності.
Марґарет Етвуд колись сказала фразу, яка звучить приблизно так: коли я бачу, що людство прямує до ями, моє завдання як письменниці про цю яму попередити. Тобі близька ця ідея – попереджати про ями?
Так, дуже близька. Однак зважаючи на те, що література має мізерний вплив на будь-які глобальні процеси, мені здається, що це замилення очей, аби не почуватися так пригнічено і депресивно через те, що робиш речі, вплив яких близький до нуля.
Письменники, що працюють у науковій фантастиці, часто перебувають на передньому краї науки. Вони випробовують гіпотези, не всі з яких мають шанс справдитися. Чи можливо убезпечити себе від того, що за 40 років текст видаватиметься наївним чи смішним, як часом смішними видаються прогностичні романи Жуля Верна? Чи взагалі можливо убезпечити себе від застарівання?
Так, можливо. Мені трохи легше передбачати майбутнє, ніж Жулю Верну, бо наука знає більше, ніж знала в його часи. Часто нам здається, що прогрес – процес експоненційний: варто людству стати на рейки, і його понесе вперед. Ця ілюзія виникла тому, що впродовж останніх двох століть наше зростання справді було експоненційним. Однак немає жодного фізичного закону, який обґрунтував би безперервність експоненційного поступу.
Сьогодні у багатьох галузях замість прогресу, хай і повільного, фіксуємо регрес. Візьмімо як приклад авіацію. Шлях від буквально паперового літака братів Райт до "Конкорда" – просто дивовижний. Біплани, турбопропи, реактивна авіація, надзвуковий "Конкорд" і… все. Ми не просто вийшли на плато, а й маємо регрес після того, як усі надзвукові пасажирські літаки приземлили. Як людство ми вже спожили всі низько навислі плоди інновацій, тож кожне наступне відкриття вартуватиме дедалі більших зусиль.
Такого стрімкого прориву, яке застало наше покоління, вже не трапиться – жодних чипів у голові, летючих машинчи квантового комп’ютера. А от щодо галузей, де стрімке зростання триває, як-от генна інженерія, я можу робити обґрунтовані припущення.
Водночас є шляхи, як обійти ризиковані моменти у художній літературі і підстелити собі соломки там, де можливо. Наведу приклад: у "Колонії" колоністи на Марсі живуть довше завдяки теломіду, що подовжує теломери у їхніх хромосомах і нівелює шкідливий вплив космічного випромінювання. Герої лишаються молодими й не потерпають від хвороб, пов’язаних зі старістю. Однак деменція, попри поширений стереотип, зі старінням не пов’язана, тож люди, схильні до цієї недуги, хворіють на неї і на Марсі.
Один з героїв, який подобається багатьом читачам, стикається із проявами деменції, і це стає справжньою трагедією для спільноти. А тепер уяви, що в реальному житті через десять років після публікації роману винаходять дієві ліки проти цієї недуги. Чи означає це, що "Колонію" можна викидати на смітник? Аж ніяк. В одному абзаці я згадую, що ліки від деменції вже існують, однак вони лише відкладають прояв симптомів. Якщо живеш 100 років, все ок, а от у 140 ліки вже не допомагають.
Ми не знаємо, якими насправді ті ліки будуть, якщо взагалі з’являться. Можливо, вони діятимуть і в 140, однак ніхто не доживе, аби це перевірити. Тож спосіб уникнути того, аби з твоїх текстів сміялися через півстоліття, – якомога глибші знання предмета і купки соломи, які ти підстеляєш всюди як автор.
Часом автори намагаються себе убезпечити, перевіряючи ризиковані сюжетні повороти або задуми на власній аудиторії. Так Піттер Воттс публікує свої ідеї на спеціалізованих форумах любителів наукової фантастики і дивиться на реакцію читачів, які часто є ще й спеціалістами у певній темі. На кому ти випробовуєш свої ідеї?
Хіба на собі. Ну, і час допомагає. Так, перше каркасне прописування фабули "Колонії" датоване десь 2015 роком. Я багато читаю, ідеї для власних текстів виникають у моїй голові в процесі читання чужих книжок. Коли якась ідея з’являється, вона здається мені дивовижною, і кожну таку я занотовую.
Поступово ейфорія спадає, ти зживаєшся з ідеєю або й забуваєш її. А якщо через 2-3 роки, знайшовши цю вже забуту нотатку, думаєш: "Боже, яка ж чухня", – очевидно, що ідею не варто реалізовувати. Тож наприкінці лишаються хіба найбільш конкурентно здатні задуми. Звісно, й це не гарантує успіху, однак я звик покладатися на себе.
Ми багато сьогодні говоримо про науку, тож я хочу спитати про те, чи можна відходити від істини заради сюжету? Наведу приклад, і то з твоїми улюбленими динозаврами (на фестивалі популярної культури "Фанкон" цього року Макс Кідрук був у костюмі динозавра, що стало локальним мемом – Б. Р.).
У "Парку Юрського періоду" Стівен Спілберґ свідомо зробив велоцирапторів у кілька разів більшими, ніж вони були насправді, бо це йому було потрібно для сюжету. Для тебе це допустимий відхід від правдоподібності?
Ні, в жодному разі. Я чудово усвідомлюю свої слабкості, і їх чимало: я ніколи не писатиму як Кормак Маккарті. Але також добре розумію сильні сторони і чому мої тексти можуть подобатися людям. Одна із таких сильних сторін – максимальна реалістичність.
Так, я пам’ятаю, що пишу фантастику і в цьому жанрі межі між реальністю і вигадкою розмиті, однак в мене розмивання заховане так глибоко, що я сам часом не можу до нього докопатися. Реалістичність у фантастиці – понад усе для мене. Навіть якщо це фантастична історія, важливо, аби я сам у неї вірив.
Втім, часом віри недостатньо, адже помилитися, пишучи наукову фантастику, на жаль, легко. Сучасні науковці мають вузьку спеціалізацію. Спробуй запитати Кіпа Торна про щось віддалене від його сфери інтересів – і отримаєш відповідь, що це не його поле діяльності. А от фантасти мусять розбиратися одразу в багатьох темах. Не страшно ходити чужою територією, адже ти не професійний науковець?
Це і є відповіддю на твоє запитання: я не професійний науковець, а отже, не мушу мати глибини знань Кіпа Торна. Часи Ейнштейна давно минули, сучасна наука – не про концепти чи глобальне бачення, а про вузьку сферу, де все зводиться до 30-поверхових диференційних рівнянь та комп’ютерного моделювання. Для створення хорошого реалістичного художнього тексту така глибина не потрібна.
Втім, бувають випадки, коли я усвідомлюю, що заступаю на територію, де мої знання геть поверхові, тож ризик написати дурницю вкрай високий. Тоді я шукаю консультантів.
Так, пишучи "Колонію", я зрозумів, що мені бракує знань про ДНК і звернувся по допомогу до біологині Оксани Півень. Ми зідзвонювалися, я переповідав своє бачення сюжету і просив Оксану зробити так, аби в науковців, що прочитають мій роман, не було фейспалму. Завдяки Оксані моя ідея стала максимально науковоподібною.
Те, що ти кажеш, звучить досить продумано і прагматично. Мені тут згадується історія фантаста Майкла Крайтона, якого ти неодноразово називав важливим для тебе автором. Вирішивши стати письменником, Крайтон продумав, у якому жанрі краще працювати і скільки книжок слід видавати на рік. Так з’явилися романи "Парк Юрського періоду" та "Загублений світ". Практичний, бізнесовий підхід до письменництва нечасто асоціюється з мистецтвом. Ухваливши рішення стати письменником, ти мислив стратегічно, як Крайтон?
О ні! Дарма мені часом приписують схожий прагматизм! Ну яка може бути прорахованість у тому, аби в епоху тіктоку написати 900-сторінкову книжку, яка є початком серії? Якщо хтось скаже, що це такий бізнес-план, тобі варто серйозно замислитися щодо когнітивних здібностей цієї людини.
Звісно, в автора може бути бачення своєї кар’єри і міркування про те, у який спосіб її будувати. Але годі притулити слово"бізнес" до 900-сторінкового роману, що є початком серії таких самих або й більших текстів.
Я просто читав чужі книжки і хотів творити щось схоже. Коли в мене виникають мурашки від історії, я сподіваюся, що вони виникнуть іще в когось.
Ти говориш саме про фантастику?
Неважливо, я ніколи не чіплявся за жанр. Так, серія "Нові Темні Віки" – це номінально фантастика. Однак вона повністю про наш час: там і про Трампа, і про конфлікт поколінь, і про домінування невігластва у світі, що дедалі більше залежить від науки. Жартома я називаю такі тексти історичними романами навпаки.
Історичний роман змальовує глобальні процеси минулого через долі простих людей. Я ж, описуючи долі простих людей, зображаю майбутнє, і роблю це так, аби ні в кого не виникло запитань щодо правдивості зображеного.
Мене, відверто кажучи, не здивував обсяг "Колонії": наукова фантастика часто вимагає дистанції, розбігу, бодай тому, що читач має зануритися у незнайомий світ і повірити в нього. Я радше хочу запитати тебе про техніку роботи. Сідаючи за "Колонію", ти прописав собі каркас тексту, поепізодник? Знав, чим закінчиш історію?
Звісно. Часи, коли я сідав і просто вільно писав, як це було із "Ботом" чи "Твердинею", я згадую зі здриганням. Так не можна робити. Я не брався б за чотири величезні книжки, якби не знав, чим хочу закінчити і якби це закінчення не здавалося мені крутим.
Зараз пишу "Колапс", вже готово десь 15 розділів, а по епізодах я прописав розділів 20 наперед. Пишучи, я знаю, до чого йду, чітко бачу загальний каркас та кліфгенґери.
Рік тому в інтерв’ю ти сказав, що наступні 10 років писатимеш лише продовження "Нових Темних Віків", які розпочав "Колонією". Хочу тебе запитати про стратегію. Тобі не страшно поставити все на цикл, який може з будь-яких, хай суб’єктивних причин, не виправдати сподівань?
Ти вже кілька разів згадав Альберта Ейнштейна, тож наведу такий приклад. Чотири десятиліття Ейнштейн присвятив об’єднаній теорії поля, через що, за його ж словами, віддалився від сучасної йому фізики. А наприкінці однаково зазнав поразки: досі не існує так званої теорії всього. Не лякає, що це і є твоя теорія всього?
Так, я дуже боюся, ти влучила в мій страх. Я багато аналізую інші цикли і розумію: якою класною не була б серія, кожну наступну книжку читають менше, ніж попередню. Зайди на Goodreads: у першого тому "Гри престолів" буде 1 200 000 оцінок, у другого – десь 800 тисяч, у третього – вже 600 тисяч.
Ми годинами говорили про "Колонію" з Володимиром Аренєвим (український фантаст, автор романів "Заклятий меч, або Голос крові", "Пан малодобрий" та інших – Б. Р.). Я розповідав йому про свій страх провалу через 5 років, і тоді він сказав фразу, яку я досі пам’ятаю: "У тебе ж велика аудиторія, 5 тисяч примірників ти точно продаси".
Тоді я ще подумав: якщо продам лише 5 тисяч, це точно буде кінець. Наразі перша книжка успішна. Однак це, звісно, не гарантує успіху майбутнім романам серії.
"Колонія" велика не тому, що я в ній багато пояснюю, а тому, що там чимало персонажів – саме такою я бачив цю книжку і саме такі книжки люблю найбільше. Уявімо, що я просто читач, який нічого не знає про роман. І от я зайшов у книгарню, звернув увагу на обкладинку, розгорнув том, а там карти Марса, список скорочень про космос на п’ять сторінок, купа ілюстрацій, не лише сюжетних, а й, наприклад, зображення розмаїтої техніки. Навіть не читаючи анотації, я одразу попросив би запакувати цю книжку.
Я пишу тексти, які сам радо читав би. Захоплююся нині "Хроніками Буресвітла", обожнюю "Пісню льоду й полум’я", – а роки три тому я зневажав фентезі! Тепер же у "Колонії" навіть розділи від імені різних персонажів, як у Мартіна. Коли Катерина і Анатолій Пітики у рецензії назвали мій роман "Грою престолів в космосі", це для мене стало найбільшим компліментом. Цикл Мартіна – ідеальний текст, коли не рахувати занудної арки Брана.
Ти кажеш, що ставився до фентезі з певною пересторогою, а я згадала схожу історію про Пітера Воттса. На одному велику фанконі його випадково посадили у чужу секцію. Як виявилося пізніше, це була секція фентезі-романів про вампірів. Спочатку Воттс плювався, а потім замислився: якби вампіри були персонажами науково-фантастичного роману, як це могло б виглядати? Так вампіри стали героями "Сліпобачення". Чи бачиш ти для себе можливість союзу між науковою фантастикою та фентезі?
Ні. Для мене це радше непоєднувані жанри, принаймні із тією реалістичною фантастикою, яку пишу я. Втім, "Хроніки Буресвітла", стовідсоткове фентезі, – це найпродуманіше, найреалістичніше фентезі з усіх, які я читав. Воно дивне і далеке від повсякденного досвіду, але цим романам віриш, на відміну від творів Роберта Джордана. Чому? Бо Брендон Сендерсон обґрунтував кожну деталь.
Ви з дружиною Тетяною заснували видавництво "Бородатий Тамарин". Більша частина лінійки – це науково-популярна література і наукова фантастика. Знов-таки, історія не про бізнес – в усьому світі найкраще продаються селфгелп видання і книжки про те, як досягти успіху. Чому обрали таку нішу?
Бо це ніколи не було про гроші. Я не сидів би тут, біля тебе, якби на якомусь етапі своєї кар’єри замислився проте, як заробити якнайбільше. Книговидання – це не про гроші, а про пришвидшене серцебиття, коли тримаєш книжку щойно з друкарні.
Наприклад, ми не беремо фентезі, бо це видасть багато хто в Україні, той же чудовий "Vivat". А от якщо ми не видамо нонфікшн про зірки "Перше світло" Емми Чепмен, його не видасть ніхто. Думаю, якщо робиш щось довго і правильно, гроші з’являться. Але вони не можуть бути самоціллю.
Наостанок хочу поговорити проте, де ми з тобою зараз. Ми розмовляємо на "Фронтері" – літературному фестивалі у Луцьку. Якусь годину тому в тебе закінчилася публічна дискусія "Література проти тиранії" з Інною Білоножко, Максимом Щербиною та Малґожатою Реймер. Як гадаєш, у чому особливість таких локальних культурних проєктів, яких стає дедалі більше? Що це каже про наш літературний процес?
Я замислився, що відповісти, аби не прозвучало пафосно. Коли я починав, нічого такого навіть близько не було. Нічого, крім Форуму й Арсеналу. Пригадую, як тягав по два ящики книжок і рюкзак, їдучи електричками, маршрутками, автобусами на презентації в Маріуполь чи Тернопіль.
Те, що з’являється стільки локальних літературних фестивалів, – нереально круто. І насамперед це круто для молодих авторів. Сподіваюся, ця тенденція триватиме.
