"На людство чекає криза, з якою воно ще не стикалося": інтерв’ю з режисером Пак Чхан Уком про новий фільм
Головний герой "Жодного вибору" – Ман-су, зразковий сім'янин і відповідальний менеджер на заводі з виробництва паперу, потрапляє в неочікувану пастку. Попри свою виняткову кваліфікацію і дисциплінованість, Ман-су не пережив корпоративні скорочення. Збентежений і шокований не менше, ніж його дружина та двоє дітей, він кидається шукати нову роботу. Утім, ринок перенасичений, і комфортне життя родини під загрозою – на кону їхній розкішний будинок й навіть підписка на Netflix.
Ці обставини змушують Ман-су мислити нестандартно – йому спадає на думку остаточно позбутися конкурентів. Сприймаючи це буквально, він стає вбивцею таких самих кваліфікованих працівників, яким є і він сам, у надії здобути заповітну посаду та повернути своїй родині гідний статус.
"Жодного вибору" – новий фільм південнокорейського режисера Пак Чхан Ука. Автор гітів "Олдбой", "Служниця" та "Рішення піти" відомий своїми зухвалими поєднаннями видовищної жорстокості й різкої іронії. Його фільми спроєктовані до найдрібніших деталей і нагадують атракціон.
"Жодного вибору" не є винятком – ця тригодинна пригода є однією з найвидатніших робіт року, що торкається глобальної кризи ринку праці у час пізнього капіталізму та епохи технологічних змін.
Вперше показаний в основному конкурсі Венеційського кінофестивалю, фільм уже отримав високу оцінку голосувальників "Золотого глобуса": зокрема, номінації на "Найкращий неангломовний фільм", "Найкращий мюзикл або комедію", а також номінацію за "Найкращу чоловічу роль" у цій категорії для актора Лі Бьон Хона ("Гра в кальмара").
Кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська поговорила з Пак Чхан Уком на Венеційському кінофестивалі про те, який підхід режисер обрав для адаптації американського роману, як саме він заздалегідь проєктує кожну деталь мізансцени та чому елементи чорної комедії є дієвим засобом викликати жалість. Розмова містить спойлери.
"Жодного вибору" – екранізація відомого американського роману Дональда Вестлейка "Гільйотина". Цікаво, коли ви вперше познайомились із цією книгою та які найбільші зміни внесли у свою екранізацію?
Я прочитав цю книгу близько двох десятиліть тому й одразу зрозумів, що хочу екранізувати її. У мене миттєво виникли ідеї, що я хотів би змінити чи додати у своєму сценарії. Загалом, мене захопила трагічність книги, але я бачив неабиякий потенціал для посилення тону чорної комедії.
Мабуть, найбільша зміна, яку я вніс, порівняно з оригінальним романом, – це втілення ідеї, що прийшла мені в голову після завершення читання. В оригінальному романі герой досягає успіху у своїх махінаціях, отримує роботу, і йому так само все сходить з рук. У цьому є відчуття цинічної краси, яку мені було важливо зберегти. Та я хотів розповісти історію, де ця драма й трагізм були зосереджені навколо родини. Тож у моєму фільмі родина головного героя усвідомлює, чим він займався, і саме ця ідея мотивувала мене протягом років роботи над адаптацією.
Також у моєму сценарії Ман-су любить рослини. Це іронічно, бо він працює в паперовій компанії, яка знищує рослини, і навіть його дружина з цього знущається.
Ви розробляли цей фільм протягом чверті століття. Як вам вдалося адаптувати цю історію до сучасного суспільства – так, щоб вона віддзеркалювала найактуальніші тенденції капіталістичного ринку праці в усьому світі?
Історії про людей, що втрачають роботу, безпеку та болючі руйнування родин як наслідок, не є чимось новим і локальним, правда? Навпаки, вони існують вже дуже довгий час, щонайменше з часів індустріальної революції, і відповідно – початку кінематографа. Сьогодні, авжеж, це має похмуріший відтінок. Якщо раніше треба було конкурувати лише з людьми, то сьогодні в цій боротьбі беруть участь машинні технології та ШІ, які все стрімкіше замінюють функції людини. Тож на людство чекає криза, з якою воно ще не стикалося, але я сподіваюся, що в нас ще є трохи часу перед тим, як повністю здатися.
Історії про людей, що вбивають інших людей у боротьбі за своє робоче місце, вже не здаються пустою дурницею, і я намагався втілити цю думку у фільмі.
І це те, що особливо помітно в сцені, коли Ман-су залишає фабрику, і машини майже витісняють його з цього простору, так само як і в сцені вирубки лісів важкою технікою. Тому саме ці моменти я хотів зняти як наукову фантастику, яка вже набуває більш реалістичних рис.
Ви дуже точно відобразили, наскільки болісно відчувається раптове падіння людини, яка звикла до багатого життя. Ман-су – типовий представник вищого середнього класу.
Так, абсолютно. І у фільмі відображено цей руйнівний період трансформації й усвідомлення цієї втрати протягом 13 місяців. Ман-су спочатку думав, що йому знадобиться лише три місяці, щоб знайти нову роботу, однак цього так і не стається, і родина починає виснажуватись. Це підштовхує Ман-су до думки, що в нього немає іншого вибору, окрім як планувати ці жахливі вчинки.
Ідея про відсутність вибору – це те, про що нам варто гарно розмислити. Тобто, чи це справді так? Якщо він цього не зробить, чи буде його сім'я голодувати? Чи зможе він забезпечити себе хлібом на столі? Адже фактично він завжди може щось вигадати – є ручна праця, він також може піти в магазин і знайти роботу на півставки, і врешті-решт, вони можуть продати будинок.
Однак, він не робить нічого з цього, бо, по-перше, він майже нездорово одержимий паперовою промисловістю, а по-друге, і найважливіше, це його непохитна наполегливість залишитися у середньому класі. Тому він, авжеж, не бажає розлучатися зі своїм домом. Я хочу запропонувати глядачам поглянути на його вчинки з критичної точки зору.
Чи можете більше розповісти про драматургію його вбивств? Перше вбивство виглядає як фарс, друге стає холоднокровним, а третє – майже Ганнібал Лектер у найкращі часи
У паперовій промисловості Ман-су – найдосвідченіший експерт, він цим дуже пишається. Однак, щоб повернутися туди, йому фактично доводиться здобути новий скіл, бо він ніколи раніше не вбивав людей, і точно не вправний у цьому.
Тож, коли він скоює вбивства, ми бачимо, що він справжнісінький аматор, і на початку радше виграє коштом своєї удачливості. Потім він починає поступово розвиватися, відточуючи цей скіл. Лише на третьому вбивстві він прагне зробити ідеальний злочин, плануючи все дуже ретельно. Тому цей процес показує драматургічну арку Ман-су.
Після того, як він досягає успіху у своїй новій справі, він сповнюється впевненості. Одним словом, він почувається чоловіком, але починає поводитися абсурдно, стаючи моралістом у своїй родині й щиро думаючи, що він чудовий батько й чудовий чоловік. Я думаю, що прогрес у цих убивствах, а потім його прогрес самовпевненості, насправді показує його дурість.
Чи можете розповісти, чому саме ви обрали такий гротескний комедійний тон? І чи має фільм жанрове визначення?
Фільм може здатися гротескним для західних глядачів, утім, для корейських глядачів американське кіно так само може здаватися гротескним. Якби нам довелося вибрати жанр для включення до IMDB, я не впевнений, чи фільм підпав би під комедію, але, правду кажучи, в ньому багато комедійних елементів і фарсу.
Я бачу комедію як найкращий спосіб викрити або висловити, наскільки трагічна ця історія і наскільки абсурдними й безглуздими є його вчинки. Таким чином, ми співчуваємо персонажу, і не лише через його дурість, але також через те, що ми ретельно стежимо за його діями, розуміючи, чому він приймав ці рішення, співчуваємо цьому "єдиному" вибору. Я сподіваюся, що, сміючись над його вчинками, глядач також зможе відчути жаль. Тож фільм радше займає позицію гіркої трагедії та соціального коментаря, які я завжди розглядав як одне ціле.
Замість того, щоб випромінювати лють на власників компанії й боротися з ними, Ман-су вибирає в жертву інших безробітних, подібних до нього. Зараз виходить багато творів, присвячених класовій боротьбі та жахам капіталізму. З яким почуттям ви хотіли б, щоб глядач залишив кінотеатр?
У моєму фільмі "Співчуття пані Помсті" (2002) я розповів історію злочинця, який хотів вкрасти дитину свого боса, але випадково взяв у полон сусідського хлопчика. Герой спрямовує свою лють на роботодавця, який щойно звільнив його. В "Жодного вибору" ця лють спрямована на людей, які теж були звільнені та так само перебувають у пригніченому стані, і у фільмі є діалог, який прямо коментує, наскільки це нелогічно. На початку фільму, коли Ман-су готується до промови перед американськими менеджерами, він каже: "Ви хочете, щоб я цілився у своїх колег? Я не можу цього зробити, це для ворогів".
Сподіваюся, що при перегляді фільму багато хто відчує, що, якою б абсурдною, сюрреалістичною не здавалася ситуація, для Ман-су всі прийняті ним рішення абсолютно логічні. З його перспективи це єдиний спосіб здобути собі перемогу, викреслюючи потенційних конкурентів. На мою думку, це і є найкращим в оригінальному романі. Цей конфлікт, у якому працівники у спільній пригніченій позиції спрямовують зброю один на одного, є дуже реалістичним, і в моєму серці відгукується і викликає жаль.