Від події до бізнес-моделі. Що сталося з "Таврійськими іграми"?

Якщо зараз ввести в пошук Google запит "Таврійські ігри", то над посиланням на офіційний сайт та на вікі-статтю про фестиваль висвітиться огляд від надокучливого ШІ-помічника, де першим реченням вказано, що "Таврійські ігри" – найдавніша українська шоубізнесова структура". У цьому можна побачити головну відмінність між ШІ та людиною.

ШІ показує нам ту інформацію, яка є у відкритих інтернет-джерелах, у той час як людська памʼять тримає навіть те, що ніколи не завантажували у мережу. І для людської памʼяті пріоритетнішими є речі, які мали фізичну присутність та займали простір, аніж такі абстрактні формулювання, як "шоубізнесова структура". Тому людська відповідь на питання "що таке Таврійські ігри?" буде зовсім іншою: на відміну від ШІ, для людини це в першу чергу подія на березі Чорного моря.

Про те, як із найбільшого фестивалю України "Таврійські ігри" перетворилися на "шоубізнесову структуру" – у тексті Вінстона Вона для УП.Культура.

Не під запис

Фестиваль здебільшого лишився в спогадах артистів та відвідувачів. Знайти про нього якусь задокументовану інформацію доволі складно. Є декілька інтервʼю з учасниками "Таврійських ігор", є поодинокі записи телетрансляцій виступів. Неможливо знайти навіть афіші фестивалю і, відповідно, за ними дізнатися точний лайнап. Така таємничість зазвичай притаманна нелегальним рейвам або андеґраундним панк-концертам, але аж ніяк не фестивалю, де виступали найпопулярніші артисти країни.

Можливо, афіші цьому фестивалю і не були потрібні. Зрештою, фестиваль відбувався у тоді ще нетуристичному місті Каховка Херсонської області, де "Таврійських ігор" чекали ледь не більше за Новий рік.

Можна простежити, що архівних записів із перших років існування "Таврійських ігор" майже не існує, на відміну від фестивалів другої половини нульових. Що цілком логічно, адже з плином часу в Україну завезли все більше різної записувальної техніки, і з кожним роком у людей зʼявлялося більше можливостей фіксувати виступи та їхні трансляції на телебаченні.

Водночас зі свідчень тих, хто був на "Таврійських іграх" можна почути також про іншу динаміку – що з середини нульових на "Таврійських іграх" стало вже не так весело, як на перших фестивалях. У часових межах це якраз збігалося зі стрімким технічним прогресом та імпортом техніки у пострадянську Україну. Але чи справді цифровий запис зіпсував магію "Таврійських ігор"?

З одного боку, з розвитком шоубізнесу та появою інтернету артистам ставали доступні нові способи просування своєї музики, і поява на "Таврійських іграх" вже не вважалася вершиною успіху. А з іншого боку, водночас зʼявлялося багато інших музичних фестивалів та концертних ініціатив, і "Таврійські ігри" вже не мали монополії на якісний звук та сервіс для артистів, яку мали у девʼяностих.

Втім, мізерна кількість точної інформації про "Таврійські ігри" і досі створює певний ореол довкола фестивалю. "Все, що відбувалося на "Таврійських іграх", лишається на "Таврійських іграх" – такі слова можна часто почути у інтервʼю з учасниками або просто присутніми на фестивалі. Байки про те, що відбувалося на пароплаві, яким артисти добиралися з Києва до Каховки, стають центральною частиною будь-якого матеріалу про фестиваль. У деяких матеріалах про нього також згадується таке явище, як продаж "кращих місць" на пляжі біля сцени. Хоч формально вхід на фестиваль був безкоштовним, територія івенту ставала майданчиком для стихійної торгівлі.

Державне та народне

У розмові про "Таврійські ігри" важко уникнути порівняння з іншим культовим фестивалем – "Червоною рутою". Обидва івенти в тій чи іншій формі існують і зараз, але вже не створюють того культурного прецеденту та суспільного розголосу, як в девʼяностих та нульових.

"Таврійські ігри" та "Червону руту" навряд чи можна було б назвати конкурентами. На відміну від "Червоної рути", "Таврійські ігри" не мали на меті стати націєтворчою подією – фестиваль був міжнародним, і в його лайнапі були як українські, так і закордонні виконавці, зокрема й російські. Для "Червоної рути" це було б неприпустимо, адже в основі її концепції завжди лежав розвиток суто української музики.

Характер фестивалів багато в чому визначався формою власності.

"Червона рута" є інструментом державної культурної політики і курується Міністерством культури, у той час як "Таврійські ігри" були амбітним бізнес-проєктом.

Головним співзасновником фестивалю вважається підприємець Микола Баграєв. Саме його імʼя найчастіше згадують у матеріалах про історію фестивалю.

З назви "Таврійських ігор" також можна припустити, що фестиваль із "Червоною рутою" обʼєднує ще й елемент змагання.

Але це правда лише наполовину. Серед музикантів, які виступали на фестивалі, не було змагання за найкращий номер. На самому фестивалі вручали премію "Золота жар-птиця", якою нагороджували не за виступ, а за вплив та внесок в українську музику. Хоч принцип змагання на "Таврійських іграх" сильно відрізнявся від принципу змагання на "Червоній руті" або на Нацвідборі до "Євробачення", учасники готувалися до виступу в Каховці майже з такою ж відповідальністю, що і представники України на "Євробаченні".

Та навіть попри елемент змагання, для артистів "Ігри" були здебільшого святом і своєрідною відпусткою, яка переривалася лише одним масштабним відповідальним номером. А для відвідувачів були конкурс краси, конкурс із розпиття пива на швидкість та спортивні змагання. Втім, уже як шоубізнесова структура, "Таврійські ігри" проводили і проводять понині музичні змагання на кшталт "червонорутівських". Йдеться, зокрема, про дитячий пісенний конкурс "Чорноморські ігри", серед найвідоміших випускників та випускниць якого можна згадати Надю Дорофєєву, Альону Омаргалієву та Настю Каменських.

Дорогу молодим

Що ж до музики, то тут глядачів вражав не стільки лайнап, скільки масштаб шоу.

Станом на початок нульових в Україні вже сформувалася відносно стабільна попсцена. Хоч часом, зокрема завдяки "Території А", і зʼявлялися нові імена, на сцені домінували Ірина Білик, Наталія Могилевська, Юрко Юрченко, Олександр Пономарьов та інші. Останній отримав премію "Золота жар-птиця" у номінації "Найкращий співак" аж шість разів.

Та не тільки лідери хіт-парадів виходили на сцену на набережній або на стадіоні "Авангард". Великий відсоток гуртів належав до так званої альтернативи – і хоч багато хто з них усе одно постійно висів у радіоефірі та на телеканалах з кліпами (найбільший з яких, а саме М1, теж тримав Баграєв), грали вони все одно ту музику, яка у своєму звучанні та меседжах була в опозиції до попси. І якщо аудиторія "Океану Ельзи" або "Тартака" за чисельністю стрімко наближалася до аудиторії Пономарьова чи Юрченка, то для багатьох фестиваль став першою можливістю почути "Таліту Кум" чи Green Grey.

Завдяки "Таврійським іграм" ми можемо назвати велику кількість українських рок-гуртів саме частиною попкультури, нехай і забутої та перекритої російським шоубізом.

Окрім вітчизняних зірок, натовп збирали і закордонні гості, чиї пісні стабільно впродовж років лунали на кожній провінційній дискотеці. Не обходилося і без російських гуртів та артистів.

Останній із Ottawan

Можна написати окремий великий матеріал про зарубіжних виконавців, які у 90-х вже не мали великої слави на батьківщині, але вважалися суперзірками у країнах колишнього СРСР. Такі імена, як Status Quo, Dr. Alban, Bad Boys Blue та Ottawan, можна знайти на сотнях розмагнічених касет на Почайній та у кожній другій пострадянській квартирі.

А на "Таврійських іграх" ці артисти та гурти були хедлайнерами та очікуваними закордонними гостями. Їхні імена не завжди памʼятали, але пісні перезаписували і ставили по сільських клубах та музичних автоматах у шинках. Але щодо їхнього успіху на англомовному ринку є багато сумнівів. Українська аудиторія пропустила майже увесь контекст англомовної музики за 70 років радянської окупації, тому будь-хто з англомовним репертуаром і стильним одягом сприймався як зірка світового масштабу.

В часи до інтернету не можна було напевне дізнатися, чи був артист справді знаменитим у всьому світі, чи лише на спраглих до нового звуку пострадянських теренах. Можна сказати, що на території колишнього Радянського Союзу сформувалася альтернативна версія англомовного музичного ринку, де Deep Purple були популярніші за Led Zeppelin, кавер на La Isla Bonita від британської співачки Саманти Фокс лунав частіше за оригінал Мадонни, а Дженніфер Лопес вважалася однією з найуспішніших та найталановитіших співачок світу.

Журналіст Патрік Редден Кіф висунув конспірологічну теорію, згідно з якою популярність німецького гурту Scorpions (і їхнього хіта Wind of Change) у колишньому СРСР також не була випадковою, а натомість була частиною спецоперації ЦРУ з поширення демократичних ідей на пізньорадянських теренах. Цій теорії Кіф присвятив цілий багатосерійний подкаст.

З усіх "привозів" із далекого "закордону" сучасних хіпстерів може зацікавити хіба що олдскульний реп-гурт Run-D.M.C., який виступив на фестивалі у 1998 році.

Зрештою, на момент останніх "Таврійських ігор" у Києві українська публіка вже побачила, що просто на Майдані Незалежності може виступити, наприклад, Елтон Джон, тож вразити її привозом автора одного хіта K-Maro з Канади вже було складно.

А вже наступного року на "Донбас Арені" виступає Бейонсе, і стає зрозуміло, що "Таврійські ігри" вже зовсім втратили ту ексклюзивність, яку мали у свої кращі роки. Окрім Баграєва, знайшлися інші олігархи з гарним музичним смаком, які привозили світових зірок у свої міста.

"Київ змінив тебе, Миколо"

Якщо зухвала ідея виявляється вдалою – вона усе більше стає частиною істеблішменту з кожним своїм втіленням. І "Таврійські ігри" – це хороша ідея, яку вдалося втілити аж цілих 17 разів. Та якщо відкрити матеріали на офіційному сайті фестивалю, то можна відстежити певну динаміку – з кожним роком у фотозвітах стає все менше фото зі сцен і все більше – з пресс-конференцій.

Підприємця Миколу Баграєва починають цікавити інші проєкти. В 2008 році відбувається останній фестиваль у Києві, на НСК "Олімпійському". Організатори фестивалю обґрунтували своє рішення про перенесення конкурсу до Києва тим, що Каховка нібито не могла забезпечити артистів вищого ешелону гідними умовами, а виконати райдер артистів було набагато простіше в Києві.

Перенесення "Таврійських ігор" у Київ забрав у фестивалю найголовніше – вайб літнього відпочинку біля моря. Тепер, аби побачити зірковий лайнап з Лободою, Меладзе, "Алібі", незмінним Пономарьовим та іншими, не треба було долати кілометри до Каховки – треба було просто вийти з метро на "Палаці спорту" чи "Олімпійській". А що після концерту? Кияни просто їдуть додому, а гості міста – до готелю чи родичів. Немає ані пошуку палаток, ані гостин у випадкових людей, яких зустрічаєш на фестивалі. А це теж значна частина фестивального експірієнсу.

Сам факт переїзду "Таврійських ігор" до Києва не був чимось екстраординарним, а скоріше показував сумну тенденцію середини-кінця нульових, коли артисти та організатори почали масово перебиратися до Києва (а іноді і до Москви), аби знайти більший прибуток зі своєї творчості. Ця тенденція продовжується і понині. Наприклад, фестиваль попкультури девʼяностих та нульових "Покоління" з самого початку був івентом для жителів та гостів Дніпра, але тепер його афіші висять у київському метро, а нових фестивалів у Дніпрі організатори не анонсують.

Зрештою компанія "Таврійські ігри" вже остаточно переходить до інших проєктів. Від 2008-го і до сьогодні вона займається організацією протокольних заходів, таких як святкування Нового року, Дня Соборності, Дня Києва тощо. Вже без повернення оригінального фестивалю, компанія відродила премію "Золота жар-птиця", а дитячий співочий конкурс "Чорноморські ігри" у різних форматах проводиться і досі.

Також на YouTube-каналі компанії виходить подкаст зі спогадами колишніх учасників "Чорноморських ігор" під назвою "Чорновол PRO Чорноморські", який веде телеведучий та шоумен Андрій Чорновол. Хоча у випусках подкасту беруть участь найуспішніші конкурсанти "Чорноморських ігор", наприклад, Дмитро Монатік, Тіна Кароль та Надя Дорофеєва, кількість переглядів на випусках рідко перевищує тисячу.

Ностальгія часто викликає у нас бажання повернути явища з минулого у сьогодення. Люди проводять багато часу, гадаючи, як би оцінили поточну ситуацію ті, кого більше немає серед нас, і хто хедлайнив би фестивалі, популярні 30 років тому.

Щодо того, якими були б "Таврійські ігри" зараз, ми можемо зробити більш ґрунтовне припущення, аніж просто власні домисли. Як приватна компанія "Таврійські ігри" існує і сьогодні. І, дивлячись на івенти, які вони організовують зараз, не віриться, що паралельно із цим вони могли би організувати такий самий драйвовий фестиваль, як у девʼяностих чи нульових.

Якщо би компанія взялася робити це зараз, то фестиваль був би схожим на далекі від актуальної альтернативної музики події на кшталт M1 Music Awards або на офіційні свята. Так, лишились би оригінальні назва і команда, яка організовувала фестиваль 30 років тому, але чи варто проводити івент лише для того, аби відвідувачі сказали "Таврійські ігри уже не ті"?

Те, чим могли би бути "Таврійські ігри" без Каховки, моря та повторюваним лайнапом, ми побачили на останньому фестивалі в Києві. Тоді організаторам не вдалося підкупити публіку щільним лайнапом топартистів. Отже, мабуть, "Таврійські ігри" зробили подією не стільки зусилля організаторів, а дух веселощів та випадкових знайомств у натовпі, а також можливість у будь-який момент пірнути у море і піти слухати наступний гурт.

Та головна трагедія "Таврійських ігор" – російська окупація Каховки. Невідомо, коли в принципі у Каховці можна буде проводити масштабні культурні заходи, адже, окрім деокупації, доведеться проводити також велике розмінування території. А як показала практика, проводити "Таврійські ігри" не у Каховці – погана ідея. Цей фестиваль, мабуть, найбільше з усіх українських музичних івентів привʼязаний до свого місця.