"Нам вдалося виростити цілу спільноту синефілів": кінокуратор Станіслав Битюцький про кінофестиваль "Київський тиждень критики"
Сьогодні починається десятий "Київський тиждень критики", який триватиме до 21 жовтня. За ці роки КТК утвердився в статусі найінтелектуальнішого українського кінофестивалю. Тут можна подивитися свіжих призерів Канн, Венеції, Берліна, "Санденса", вперше в житті переглянути легендарні класичні стрічки – світові й українські, а, головне, обговорити побачене з кураторами-кінокритиками, котрі й формують усі програми.
А втім, ювілейний "Тиждень" може стати останнім: організатори оголосили про призупинення фестивалю на невизначений термін.
Кореспондент УП.Культура Дмитро Десятерик зустрівся з одним із кураторів КТК Станіславом Битюцьким, аби поговорити про причини такого рішення, про унікальність "Тижня" порівняно з іншими українськими фестивалями і, ширше, про місце кінокритики в сучасній Україні.
Станіславе, ви у "Тижні критики" з перших його днів. Як ви долучилися до нього?
Сам "Тиждень" є ініціативою компанії "Артхаус Трафік" та її керівника Дениса Іванова. А мене запросили як куратора разом з п'ятьма іншими критиками і критикинями. Ідея була створити альтернативу великим кінофорумам, влаштувати фестиваль, де саме критики обирають фільми для показу. Це для багатьох із нас значною мірою було продовженням кінокритики, бо надавало чудову можливість не просто писати про найважливіші фільми року, а й показувати і обговорювати їх.
Це те, чого, як нам здавалося, бракувало в кінокритиці, котра тоді вже фактично помирала. Мати майданчик, де глядач може подивитися кіно, про яке ти пишеш або говориш, і потім почути думку глядача щодо цього кіно.
Одразу було зрозуміло, що формат передбачатиме лекційне, кураторське представлення, де ми говоримо, чим цей фільм важливий, дивимося його і потім обговорюємо, звертаємо увагу на різні речі щодо посилу, режисури. Тобто справді якісь кінокритичні зауваження, ремарки разом з глядачами.
Поступово мінялася кількість кураторів. Наразі нас четверо: я, Дарія Бадьор, Анна Дацюк і Сергій Ксаверов.
Тож відмінність від інших фестивалів – у першу чергу в цьому діалозі з глядачем?
Так, у діалозі і в тому, що глядач буквально бачить, хто обирає фільми, бо про кожний фільм ми пояснюємо, чому його відібрано, а затим ще й відбувається розмова. Мені здається, що КТК певною мірою навіть запустив моду на такі обговорення. Зараз жоден фестиваль чи окремий показ в Україні вже не обходиться без подібного представлення або обговорення.
Як формується програма?
Є чималий список, лонгліст фільмів. Передивляємося їх протягом року, на великих фестивалях чи після них. Обговорюємо між собою, погоджуємо ті чи інші стрічки, інколи голосуючи, іноді просто дуже довго дискутуючи. Завдання – обрати фільми, які презентують цей рік і, звісно, нам самим до вподоби.
"Тиждень", очевидно, змінювався з часом?
Спочатку орієнтувалися на головні гіти світових фестивалів. Далі з'явилася міжнародна ретроспектива. Це дуже цікаво: показувати світову кінокласику, яку зазвичай не побачиш на великому екрані. Українську ретроспективу ми робили разом з Довженко-центром. Теж важлива складова: говорити про українську історію, про українське класичне кіно поруч з європейським, частиною якого воно є.
Згодом додали програму "Форум" як місток між Україною і різними кінематографіями світу. Ми обираємо певну країну, знайомимося з критиками звідти, пропонуємо їм список українських фільмів, вони вибирають з нього три назви, а ми, відповідно, обираємо три їхні картини. Потім ці фільми показувалися, і таким чином щороку був місток між Україною і Великою Британією, Україною і Німеччиною, Україною і Францією, Канадою, а цього року буде Швейцарія. Ця програма дозволяла відкрити для себе кінематографії, іноді тут не дуже відомі.
Обов'язкова частина – українські прем'єри, щоб глядач мав можливість поспілкуватися з нашими режисерами. Ми спробували поєднати українське ретро з українськими прем'єрами, коли молоді автори обирали якийсь класичний національний фільм. Так, Наріман Алієв вибрав фільм Олега Фіалка "Бич Божий", Антоніо Лукіч – "Довгі проводи" Кіри Муратової. Дуже захопливо бачити перед показом дискусію між молодим автором і режисером старшого покоління.
Подеколи ми ще працювали зі студентами: проводили кіношколу, де намагалися виростити нові покоління критиків.
Корисна ініціатива.
Проблема в тому, що потім цим молодим критикам не було куди йти.
Так чи інак, фестиваль змінювався, експериментував.
Що за ці роки, на ваш погляд, було найскладнішим?
Насправді фестиваль регулярно стикався з якимись проблемами. Наприклад, ковідний рік, коли взагалі було незрозуміло, як те все влаштувати. Але ми провели, люди сиділи через одного чи через двох, усі намагалися дотримуватися карантинних правил.
У 2022-му "Тиждень", здається, став першим фестивалем після повномасштабного вторгнення. Складно було просто почати все знову й дати собі звіт, нащо ми це робимо. Та мало-помалу втямили, що це таки важливо, бо допомагає вирватися з тієї реальності, у якій ми зараз. А коли почалися відключення, це так само був неймовірний виклик. І тоді особливо гостро відчувалася важливість "Тижня".
Буквально, я пам'ятаю, коли йдеш темним Києвом, і у квартирі темно та холодно, то єдине місце, котре світиться на всьому великому Подолі – кінотеатр "Жовтень". І люди збиралися в театрі, дивилися кіно. Це буквальне втілення метафори, що кіно – втеча від реальності, казка, яка робиться через світло і тінь, і оця казка ставала чимось реальним.
Але чому саме зараз, переживши такі важкі часи, фестиваль припиняє роботу?
Фінансування. "Тиждень критики" завжди мав великі проблеми з коштами, надто в останні роки. Це теж постійний виклик – проводити фестиваль за невеличкі кошти "Артхаус Трафіку", на останніх силах і останніх грошах. Тому фестиваль і закінчується, або, як ми воліємо це називати, стає на паузу.
Дуже прикро це чути. Якщо вже підбивати підсумки, то чим ви як учасник фестивальної команди найдужче пишаєтеся?
По-перше, цілою низкою знакових показів. З одного боку – те, що називається guilty pleasure, щось таке, що ти сам мріяв подивитися на великому екрані, а з другого – події, які збирали аншлаги, всі квитки розпродавалися. Це і "Апокаліпсис сьогодні", і "Космічна одіссея 2001", і "Яскравий літній день" Едварда Янга (1991), і знакові прем'єри року, зокрема, "Сентиментальна цінність" Йоакіма Трієра (2025), коли він сам до нас підключився.
Памʼятаю, як уперше на великому екрані подивився у вас "Апокаліпсис сьогодні" й "Космічну одіссею". Незабутньо.
Власне, нам вдалося виростити цілу спільноту синефілів, котрі десь рік на четвертий почали довіряти нашому вибору, усвідомили, що добірка від "Тижня критики" – дійсно щось вартісне. На наші покази люди брали відпустку, абонементи одразу розкуповувалися, і ти з року в рік бачив знайомі юні обличчя. Таким чином навколо фестивалю дійсно сформувалося нове покоління кіноманів, і декотрі з них, я знаю, по сьогодні щось публікує у своїх телеграм-каналах.
А можете пригадати якийсь найцікавіший відгук із залу на фільм?
Так не згадаю. Чи не найприємніший спогад: ми показували "Яскравий літній день", він іде майже чотири години, але на ньому був аншлаг, і після показу глядачі зосталися на розмову. І завше дивував сильний рівень обговорень, що свідчило про цю базу людей довкола фестивалю. І те, що вони казали, дійсно було цікаво слухати, а таке не завжди трапляється на подібних обговореннях.
Що очікується на десятому "Тижні критики"?
Це компромісний фестиваль як точка перед певною паузою. Він урізаний, без класичної ретроспективи, і лише чотири фільми основної програми, але всі чотири – фестивальні гіти року. В межах секції "Улюблене до 10-річчя фестивалю" – добірка найкращих українських і світових фільмів, що ми показували за всі роки у програмі прем'єр. Звісно, є "Фокус: Україна-Швейцарія". Така едиція фестивалю, щоб прийти, згадати, як це було, і провести КТК у невеличку паузу, сподіваючись, що він повернеться.
Я хотів би трошки відступити і дати ширший погляд на нашу з вами професію. Станіславе, що таке бути кінокритиком у час війни?
Хороше питання…
Мабуть, це бути частиною чогось більшого, ніж просто кіно. Всупереч усьому доводити, що кіно і мистецтво сьогодні все ж таки на часі, а надто українське кіно й українське мистецтво – для чіткішого усвідомлення власної ідентичності, аби протидіяти російським наративам.
Тоді ще одне питання, доволі саркастичне. Ми з вами давно в цій справі. То скажіть мені, життя українського кінокритика – це драма, комедія чи фарс?
Думаю, що ви взагалі один із героїв, що лишаєтеся у професії.
Дякую на добрім слові, та все ж…
Я в якийсь момент зрозумів, що кінокритика настільки змінилася і продовжує віддалятися від класичної форми, що вже просто писати про кіно недостатньо. Зокрема, зараз є Letterboxd (соціальна мережа для кіноманів – ред.), куди мільйони людей пишуть відгуки. Кінокритика дійсно має змінюватися. Не кажучи вже про те, що українська кінокритика і без того завжди була в скрутному становищі. Тому ті, хто в ній лишаються, – дійсно герої, які продовжують вірити в свою справу, і це викликає захоплення.
Але ви, схоже, таки йдете іншим шляхом.
На мою думку, кінокритика має трансформуватися у кураторство. Тому "Тиждень" став ідеальним майданчиком для цієї необхідної зміни мене як кінокритика. Оця можливість говорити про кіно, показувати його й отримувати фідбек – те, чого бракувало. У цьому сенсі для мене проблемою кінокритики завжди була її закритість. Ти пишеш про фільми, які часто-густо ніхто не бачив або бачило дуже мало людей, і майже не отримуєш зворотного зв'язку. Та й просто для письмової аналітики в Україні немає сталого майданчика – часто це просто частинка якоїсь маленької статті в рубриці "Дозвілля", як, мені здається, завелося в більшості медіа.
Проблема кінокритики, як на мене, починається з нашої кіноіндустрії, котра досі не стала чимось серйозним.
Ну то як це змінити?
Коли зміниться індустрія, не знаю, років через 10, тоді, можливо, і кінокритика буде знову затребувана. Зараз, коли наше кіно встало на паузу, то й критика навряд чи процвітатиме.
Якщо проживемо ці 10 років, то й побачимо. Наостанок питання, яке передбачає, сподіваюся, оптимістичну відповідь: яким би ви хотіли бачити "Київський тиждень критики" у майбутньому?
Хотілося б, щоб він продовжував свої найкращі роки, щоб мав ще більшу залученість до українського кіно. Щоб іноземні гості приїздили й обмінювалися досвідом, спілкувалися тут. Бо, насправді, більшість режисерів зацікавлені приїхати в Україну, але, ясна річ, зараз не можуть це зробити. Наприклад, той же Йоакім Трієр, а перед тим режисер "Бруталіста" Брейді Корбет (2024, "Срібний лев" у Венеції за найкращу режисуру) так охоче виходили через Zoom поговорити з нашим глядачем. Думаю, що по війні чимало кінематографістів із задоволенням приїде сюди, і це зробить фестиваль частиною європейського контексту.
