Романтизація ментальних хвороб чи руйнування стигми: як читати "Фанатку" Христини Морозової
Аня і Влад — дуже різні: він — зірка, вона — фанатка, він — арткритик, вона — працює в супермаркеті. Їхні шляхи не мали перетнутися, проте доля в ірреальному, філігранно вигаданому, часом наївно передбачуваному світі художньої літератури — поблажливіша, ніж у світі реальному: шляхи Ані та Влада перетинаються і пов’язуються міцним вузлом.
Аріна Кравченко, літературна оглядачка УП. Культура, прочитала роман "Фанатка" Христини Морозової і готова поговорити про біполярний афективний розлад, онкологію, антизабудовницький активізм та культуру як дзеркало суспільства — усі безумовно важливі й гострі питання, на які читач шукає відповіді разом із "Фанаткою".
Існують теми, у межах яких культура, й українська культура зокрема, попри окремі винятки, дає собі раду особливо погано. Ментальне здоров’я — одна з них.
Сторінками української літератури блукають численні причинні персонажі, проте образ "божевільного", "біснуватого" — принагідно варто зазначити, найчастіше жіночого — лишається радше збірним, аніж глибинно персоналізованим.
У межах фольклорної творчості "причинність" — це про відчуженість, стигматизованість, ледь помітність: зіштовхнувшись із важкими психоемотивними переживаннями, людина фактично зникає, втрачаючи причетність до щоденного побутування та можливість соціалізуватися.
"Причинні" блукають селами та полями, зловісно-трагічні, знедолені та покинуті напризволяще: "Поміж трупів бродить мати, / Вся знедолена, причинна / Від безсилих сліз утрати", — пише Павло Грабовський, "Щось лізе вверх по стовбуру / До самого краю. / Ото ж тая дівчинонька, / Що сонна блудила: / Отаку-то їй причину / Ворожка зробила! / На самий верх на гіллячці / Стала... В серце коле! / Подивилась на всі боки / Та й лізе додолу", — зустрічаємо в Тараса Шевченка, творча спадщина якого особливо багата на подібні співчутливі сюжети.
Проте не обов’язково добре знатися на літературі, аби одноголосно погодитися: сьогодні вкрай потрібна більш сучасна та комплексна репрезентація.
Сучасна ж масова культура, зокрема кіно та онлайн контент, пропрацьовує тему ментального (не)здоров’я дуже по-різному. Однак популярними образами, які не втрачають "актуальності" вже десятиліттями, лишаються рокові femme fatale, різного штибу митці та підлітки зі списиком романтизованих та гламуризованих психічних хвороб.
Ця тенденція видається особливо небезпечною, оскільки випробування, із якими зіштовхується людина, котра страждає на психічну хворобу, лишаються поза увагою, поки депресія чи біполярний розлад зображуються як щось таємниче, особливо-інакше, небуденне, спокусливе чи навіть бажане. Популярні серіали, фільми та соціальні мережі зображують тяжкі психічні захворювання менш серйозними, ніж вони є насправді, — основна теза, яка час від часу зринає як в англомовних, так і в українських медіа. Романтизація лише посилює стигму довкола людей, які страждають на проблеми з ментальним здоров’ям, адже замість повного заперечення будь-яких проблем чи ізоляції від суспільства вони напозір отримують прийняття, яке, однак, стосується радше якоїсь колекції фантазій, аніж дійсних проявів хвороби, із якими така репрезентація має зовсім мало спільного.
Не краща й історія з осмисленням онкозахворювань. Фантастично успішний роман "Винні зірки" Джона Гріна, американського автора популярних підліткових романів, де дівчина-підлітка Хейзел, хвора на рак щитоподібної залози, намагається насолоджуватися своїм життям разом із коханим бойфрендом, який втратив ногу через рак кісток, задав тон десяткам подібних історій, у яких фокус щораз більше сповзає до гасел на кшталт "жити моментом", "кохати, ніби не буде завтра" абощо, проте дає неспівмірно мало реальної інформації про хворобу.
Розуміння загального культурного фону довкола "писання" хвороб є вкрай важливим, якщо ми звертаємося до дебютного роману "Фанатка" Христини Морозової, громадської, політичної діячки та комунікаційниці. Бо ж з одного боку, роман про колишню громадську активістку, яка страждає на біполярний афективний розлад, та зіркового арткритика, у якого виявляють онкологічне захворювання, проростає з малокультивованого "причинного" ґрунту, а з іншого — із пересичених гламурними картинками соціальних мереж та стрімінгових платформ. Базис, як не крути, — не найкращий.
Звідси — й окремі діалоги, які, здається, були народжені для того, аби їх шматували на цитати в мережі. Звідси — Аня, хоч і не типова femme fatale, та все ще таємнича, химерна, по-своєму зваблива. Звідси — Влад, який не зраджує своєму богемному способу життя, не зважаючи на хворобу. Звідси — і загальний настрій роману: "якщо не сьогодні, то коли". Усе це можна було би назвати гучним й образливим словом "кліше". Проте якраз кліше у "Фанатці" не надто багато. Або так принаймні здається через цікавий і самобутній голос Христини Морозової, яка легко та з гумором приглушує звучання штампів, огортає їх у власну яскраву обгортку, яку хочеться довго й уважно розглядати.
Що однозначно приваблює у "Фанатці", так це очевидна амбіція авторки проговорити багато важливих тем дещо глибше, що, однак, зовсім не зменшує доступність оповіді. "Фанатка" — легка, динамічна та свіжа книжка, яка однозначно зробить декілька вечорів цікавішими. І це, до речі, не залежить від того, наскільки вам взагалі цікава тема біполярного розладу чи раку.
Христині Морозовій таки вдається краще підсвітити життя з БАР, зокрема через те екстенсивне спілкування з людьми, які дійсно мають цей діагноз: нарешті людина з БАР в образі Анни отримує шанс пояснити, що відчуває, розповісти про те, як хвороба може руйнувати життя в сотню найрізноманітніших і найжорстокіших способів, як життя зрештою рушає далі, ніби потяг, за яким хворий просто не встигає. Голос авторки, який раз по раз виринає в тих чи тих репліках Влада й Ані у випадку "Фанатки" не фруструє і не висмикує читача з оповіді: на етапі такої клаптикової пропрацьованості теми БАР хочеться, аби пояснили якомога більше.
Іще однією важливою підтемою "Фанатки" є рятувальна операція садиби Мурашка — прибуткового дому українського живописця та громадського діяча кінця ХІХ–початку ХХ століття, особистість якого цікавить арткритика Влада. Христина Морозова підіймає важливе питання незаконного знесення історичних пам’яток, забудови важливих історичних об’єктів замість реставрації — тема, актуальність якої можна відстежити за ледь не щомісячними скандальними прецедентами.
"До твоєї некрофілії та потягу до мертвих художників мені далеко. Що я відчуваю? Я відчуваю, що земля приносить гроші. Що я відчуваю? [...] Відчуваю, що живу й житиму далі, а не закидаю живих трупами й муміями. Мертві вже нічого не варті, твоєму Мурашку по барабану, що тепер із його маєтком. Досить готувати покійників", — говорить у одному з пасажів забудовник. Протиставляється ж цій тезі нехитра, проте вражаюча річ, яка могла би стати гаслом будь-якої реальної антизабудовницької операції: "Смерть не забирає так багато, як забирають забуття і байдужість. Мертвим усе одно, що ми потім зробимо з пам’яттю. Їм це не потрібно. Це потрібно вам, живим. Нам".
Повага до історичної тяглості простору, який тобі радше приходить у спадок, а не є данністю, сприйняття мистецтва як "дзеркала того, що з нами відбувається", політичний активізм та перешкоди, з якими постійно мають справу небайдужі захисники спадщини — усе це теми, яких дуже не вистачало сучасній українській літературі.
Так, "Фанатка" може бути дещо наївною в тому, як багато на себе бере: відверто кажучи, із матеріалу, опрацьованого Христиною Морозовою міг вийти далеко не один роман. Так, "Фанатка" може нести за собою легенький наплічник з рудиментами того, як ми встигли навчитися говорити про ментальні хвороби. Але це саме той випадок, коли недоліки легко пробачаються, а за маленькі перемоги хочеться дякувати. Та й зрештою, як часто випадає потримати в руках справжній page–turner з потенціалом на серіал, що захопив би тисячі людей?
