Окольний замок – зовсім новий музей на культурній мапі Луцька. Його відкрили вже під час повномасштабного вторгнення минулоріч у відреставрованих підземеллях єзуїтського монастиря і у вежі князів Чорторийських з оборонним муром XV століття. Сучасні підхід до реставрації та експозиція Окольного замку ніби натякають своєму більш відомому колезі і сусіду - Замку Любарта, що і йому годилося оновитись в сучасний спосіб. Адже останню велику реставрацію цієї визначної пам’ятки української історії проводили ще за радянських часів.

Впродовж 27-28 липня в оновленому Окольному замку відбувся відновлений літературний фестиваль "Фронтера". За рівнем організації, масштабами і повагою до пам’ятки цей захід також може слугувати зразком не лише для волинських, а для багатьох інших українських історичних локацій і культурних подій.

Про це спеціально для УП.Культура розповідає Тетяна Петренко, літературна критикиня, що відвідала не один десяток подібних заходів і має з чим порівнювати.

Два напрямки роботи "Фронтери"

Це вже четвертий за рахунком міжнародний літературний фестиваль "Фронтера", що відбувається в Луцьку. Третій відбувався ковідного літа 2020 року в Музеї сучасного мистецтва Корсаків.

Нині це подія просто неба – подвір’я Окольного замку дуже швидко заповнюється людьми. Частина з них вирішує розташуватись не на стільцях, а всістись у затінку на газоні. Подекуди площа збирала одразу тисячу відвідувачів.

Атмосфера дружня, немає характерної для багатьох фестивалів і книжкових ярмарків метушні. Та й самого книжкового ярмарку немає. Книжки можна купити з однієї ятки спеціально запрошеної книжкової крамниці "Книжковий лев" – здебільшого твори учасників Фестивалю.

Організатори фокусуються на літературі, а не на торгівлі. Гуляючи подвір’ям, можна почути розмови польською, англійською, французькою та іспанською мовою. А також підписати книжки з репортажистики Марічки Паплаускайте та Малгожати Реймер, сфотографуватись з поетами Дмитром Лазуткіним і прозаїком Максом Кідруком, послухати топових авторів Євгенію Кузнєцову, Юрія Іздрика, Ірену Карпу, стендап Сергія Чиркова та виступ гурту Nazva, потрапити на лекцію до зіркового літературознавця Ростислава Семківа.

Все було продумано до деталей – сурдопереклад більшості подій, кулери з безоплатною водою, дитяча зона з аніматорами, і навіть наліпки для дітей, де батьки могли записати свій телефон, щоб загублені діти швидко знаходились.

Проте цікавими подіями на сцені фестиваль не обмежився. Інший ключовий момент "Фронтери" відбувався за лаштунками. І це мережування. Чимало запрошених гостей фестивалю – журналісти, перекладачі, культурні менеджери. Крім публічних дискусій, в яких вони брали участь на сцені, за лаштунками відбулось чимало розмов, обмінів контактами та ближчого знайомства між собою. І це – цілеспрямована робота, адже "Фронтера" займається не лише фестивалем, а й організацією авторських турів за кордоном і планує виходити на рівен книжкових ярмарків зі стендом.

Організаторка фестивалю Елла Яцута поділилась планами "Фронтери": "Ми поставили перед собою амбітну ціль: зробити так, аби українські письменники й письменниці виступали якомога більше за кордоном. І важливо, щоб там вони говорили не лише перед українською публікою, адже зараз ми часто бачимо, як на великих літературних подіях світу українці виступають перед своїми ж. Щоб такого не відбувалось, важливо інтегрувати в цей процес іноземців. Зокрема для цього ми й запрошували на фестиваль закордонних гостей".

Як за допомогою фестивалю вийти на західний ринок?

"Усе тримається на партнерствах" – таким є головний принцип команди "Фронтери".

Щиро захоплюючись рівнем організації професійна спільнота гостей фестивалю весь час цікавилась, звідки "Фронтері" вдалось дістати гроші. І відповідь не була таємницею – локальні бізнеси, які зацікавлені в розвитку міста й готові до взаємодії з культурними ініціативами Луцька.

Збудувавши ефективну мережу внутрішніх партнерств, організатори фестивалю планують активно включатися у світові культурні процеси.

"Фронтера" – це місточок входу в нове середовище", – каже Елла Яцута. "Це люди, що мають за кордоном велике коло знайомств, а на партнерстві тримається все. І ми розуміємо, що іноземні гості розкажуть про нас своїм колегам і коли ми звернемося до когось із них з пропозицією організувати захід у Франції чи Іспанії, Португалії, вони будуть більш лояльні до нас. Вони будуть розуміти, хто ми такі й набагато краще контактуватимуть нас з кимось".

Україна очима іноземців

Налагодження контактів з іноземними авторами – це шлях до розвінчання стереотипів, просування українських наративів і боротьба із засиллям російської пропаганди у світі. Проте цей шлях складний і тривалий.

Під час однієї з дискусій фестивалю португальська репортерка Ана Франса поділилась своїм досвідом зіштовхування зі стереотипами. Тривалий час у Португалії українці працювали на малооплачуваних роботах. Португальські батьки навіть мали лякалку для дітей: вчись добре, ти ж не хочеш бути як українці. Проте якось Ана дізналась, яку освіту мала українка, що працювала прибиральницею в будинку її подруги. Вона була ядерною фізикинею. "Я не впевнена, що в Португалії взагалі є атомні фізики", – ділиться журналістка своїм шоком.

Під час фестивалю мені пощастило ближче познайомитись з одним з іноземних учасників, французьким журналістом Фабрісом Депре. Ми чимало говорили про те, як іноземці бачать Україну і, звісно, що вони читають про неї.

Я згадую Фабрісу, що торік з’явилась книжка "Calling Ukraine" – доволі посередній роман про іноземця, який приїжджає працювати в українському кол-центрі, де вчить робітників говорити англійською так, як це роблять американці. Цікавий принагідний факт: дія книжки розгортається в Луцьку, що не типово для закордонних романів.

В чому привабливість книжки? Слово Ukraine у назві, завдяки якій, як ми гадаємо, роман отримав рецензію в Нью-Йорк Таймс. У відповідь Фабріс швидко пригадує французький детектив Бенуа Віткіна, який теж відбувається в Україні. "Тільки ніяк не можу пригадати його назву", – каже журналіст, і ми починаємо разом гуглити. "Донбас!" – звісно, як ще можна назвати роман, дія якого розгортається в Україні.

Сьогодні іноземці дізнаються чимало новин та історій з України. Проте здебільшого їх погляд обмежений новинами про воєнні трагедії. Чи можливо це змінити?

Слухаючи лекцію літературознавця Ростислава Семківа про зв'язок української літератури з романськими, Фабріс Депре згадує про те, що французьке посольство у зв'язку з Україною згадує тільки дві постаті – Бальзака й Анну Ярославну. Це вибудовує відчуття, що в наших країн є тільки дві точки дотику. Хоча насправді таких точок можна знайти в сотні разів більше.

Власне, говорячи про романські літератури і їхній зв’язок з Україною, Семків розповідає про безпосередній вплив французької поезії на молодомузівців та неокласиків, згадує, що популярне нині "Місто" Підмогильного витворювалось під впливом Мопассана, в Рильського було чимало перегуків з Бодлером, а в Марка Вовчка (яка, до слова, мала свою історію популярності у Франції) – з Жорж Санд.

Вплив французьких авторів на українських зацікавлює Фабріса. Він пише здебільшого про гарячі теми й культурна журналістика – не його поле діяльності. Але ми сходимось з журналістом на думці, що підтримувати цікавість до України стає важче, і потрібно розвивати нові теми. Зміщення фокуса з руйнувань в Харкові на тамтешні культурні проєкти, що успішно функціонують попри обстріли – це те, що може спрацювати.

Наші роздуми поділяє Елла Яцута: "Ми бачимо, що України стає менше в іноземних медіа. І саме тому на "Фронтері" ви можете побачити багато іноземних журналістів, адже ми хочемо знову повернутися на шпальти їх газет, але не через трагедії. Я гадаю, культура дає нам цю можливість".

На які труднощі журналісти наштовхуються намагаючись говорити про Україну? Фабріс Депре розповідає, що різноманітні феномени українського життя потребують окремих текстів. Скажімо, феномен ТЦК неможливо перекласти як "recruiting center" без втрати сенсу. Адже центри рекрутингу в Україні також є, і вони й близько не відображають той феномен, яким є ТЦК. Таких культурних феноменів є безліч, і всі вони потребують статей та книжок, що розкажуть про них.

Сила small talkів

Перекладач української літератури польською Марцін Гачковський був на "Фронтері" у ролі журналіста. Цьогоріч вийшов друком його переклад "Міста" Підмогильного польською, що викликав хвилю зацікавлення, проте сама книжка вийшла в невеликому видавництві й не може претендувати на роль справжнього бестселера.

Проблема невидимості українських книжок за кордоном актуальна і для організаторів "Фронтери", які планують виходити на міжнародні книжкові ярмарки з власним стендом. "Ми плануємо показувати наші тексти і видавництва за кордоном, шукати партнерів для себе та українських видавців. Іноземного видавця дуже важко зацікавити українським текстом, бо це завжди історія про комерцію. Вони мають розуміти, що якщо вкладуть гроші в цей перекладний проєкт, він принесе їм гроші", – каже Елла Яцута.

Проте ці прогалини у видимості книжок можна закривати. В один із днів фестивалю я була свідкою цікавого діалогу між Марціном Гачковським і авторкою репортажу "Болото солодше за мед" Малгожатою Реймер. Це був звичайний small talk. Розмова почалась з принта на футболці Марціна (де був зображений пам’ятник засновників Києва) і перемкнулась на Київ, київський текст і, звісно ж, "Місто". Виявляється, Малгожата не читала роман Підмогильного і мало що чула про нього. Тож Марцін провів репортажистці коротеньку персональну презентацію роману.

Слова про силу маленьких особистих діалогів лунали й зі сцени. Ірена Карпа наголошувала на важливості говорити про українську культуру повсюди. "Ви ніколи не знаєте, як вплине на людей розмова з незнайомцями на ринку або біля басейну", – казала вона.

Годі й порахувати, скільки різних розмов за 2 дні відбулось на території "Окольного замку", в кав’ярнях і барах міста. Фестиваль у Луцьку закінчився, але створені на ньому зв’язки тільки починаються розвиватися.