Знищити Кощєя: структура імперської поразки в новій книзі Леся Белея

Розмова про російський імперіалізм після 2022 року перестала бути маргінальною – але й автоматично комплексною не стала. Навпаки, що очевиднішою є імперська агресія, то легше звести розмову до повторюваних формул. Нова ж книга Леся Белея "Кощєй смертний. Як зазнає поразки російський імперіалізм в Україні" робить спробу увійти в тему через популярну концептуальну рамку, але працюючи з живим, часто незручним матеріалом, який має на меті показати імперіалізм не як абстрактне зло, а як систему, що тріщить на цілком зрозумілих рівнях.

Літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко прочитала книгу і розповідає, як вона використовує метафору Кощєя як форму для аналізу.

Принципово концептуально

У історію, що пропонує Лесь Белей в "Кощєї смертному: як зазнає поразки російський імперіалізм в Україні", читач уже з порогу входить певною мірою зепатованим і заінтригованим. По-перше, назва, що вільно й не ховаючись сигналізує про критичну роботу з російським матеріалом, поки частина суспільства зі зрозумілих причин лишається закритою до таких практик, – і це вже певний ризик лишитися зовсім непочутим

По-друге, наступна частина назви й асертивне твердження, що російський імперіалізм зазнає поразки – чи справді це так? По-третє, епіграф, де на читача вистрибує цитата Путіна, – жест у наш час майже скандальний.

Хай там як, а вже на початку читання стає зрозуміло, що така рамка потребуватиме сильного авторського контролю – аби не зіслизнути в плакатність, аби переконати людей різних поглядів, аби запропонувати щось нове, зумівши вийти за межі вже усталених норм говорити про (а часто зловживати поняттями) "імперіалізм", "колоніалізм", "деколонізація" тощо.

Якщо до повномасштабного вторгнення розвідки щодо імперіалізму, російських впливів і української підпорядкованості здебільшого перебували в полі наукових монографій, досліджень і аналітичних статей, то з початку 2022 року загострилося питання популяризації цілого пулу ідей, що хоч і в скромних кількостях, але напрацьовувався упродовж десятиліть.

Так, скажімо, привернула увагу видрукувана в 2021 році збірка есеїв Віри Агеєвої "За лаштунками імперії", де за підзаголовком про "українсько-російські культурні відносини" ховався досить різний набір текстів та тем, і воно й зрозуміло – хотілося охопити, пояснити, відкоментувати все. Сьогодні, однак, уже можемо помітити зміни. Тексти, що беруться за переосмислення російсько-українських відносин, стають зосередженішими, концептуальнішими, вигадливішими – що, звісно, не означає автоматичну свіжість.

І "Мова-меч. Як говорила радянська імперія" (2023) Євгенії Кузнєцової, де авторка досліджує, як підпорядкованість впливає на стосунки українців із мовою, і "Анатомія безхребетних" (2024) Віталія Кравця, Олекси Манна й Андрія Бондаря, де фактично спостерігаємо текстуально-візуальний перформанс із перевтіленням у ворога й використання граничного рівня сатири у такому самозображенні, і "Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації" (2025) Маріам Найем, де авторка працює на перетині психології, постколоніальних студій і практик self-help, – лише кілька прикладів таких прицільніших текстів, у які наразі мігрує тема осмислення російсько-українських відносин. Схожим шляхом іде й Лесь Белей із "Кощєєм смертним".

Звісно, цитування Путіна – епатаж не просто так. Звісно, просування до нових висновків без ризику неможливе. І, на щастя, навіть те, що імперіалізм в Україні зазнає поразки, – не хибний оптимізм, а, за словами автора, "квантова суперпозиція": "Підзаголовок книжки "Як зазнає поразки російський імперський міф в Україні" можна читати двоїсто, бо у слові "зазнає" можна поставити два наголоси: "зазнаЄ" (у цей момент) або "зазнАє" (у майбутньому). Ця невизначеність квантової суперпозиції доволі чітко характеризує становище України в середині 2025 року".

Резюме змін

Белей обґрунтовує звернення до образу Кощєя неочікувано – як таку собі метафоричну спробу "структурувати постімперські трансформації українського суспільства, каталізовані самою ж імперією, описати їхню багатошаровість, що чимось нагадує мотрійку або життя популярного в російському фольклорі Кощєя".

"За казковим сюжетом, – продовжує Белей, – злий чарівник Кощєй наділений магічною силою і майже непереможний, оскільки його життя заховане в голці, голка – у яйці, яйце – у качці, качка – у зайці, заєць – у скрині, скриня закопана під дубом, а дуб росте на далекому острові під пильним наглядом. Як і в казці, російський імперіалізм робив з України відрізаний від світового контексту "Острів", на якому посаджено "Дуб" імперського міфу; під ним закопано "Скриню" афілійованих з Росією структур, у якій перебуває "Заєць" контрольованої місцевої культури; у ньому міститься "Качка" лояльного війська, у якій лежить "Яйце" покірного соціуму і "Голка" апатії та страху перед імперією. Тільки той, хто подолає всі рівні, дістанеться до голки й знищить її, здатен довести, що Кощєй – смертний".

Відтак читач планомірно рухається різними сюжетами: історією про те, як на міжнародному рівні доводили, що борщ – український ("Острів"), міркуваннями про історичне значення Переяславської ради й Полтавської битви ("Дуб"), аналізом діяльності УПЦ МП чи Музею Булгакова ("Скриня"), розмовами з творцем Я [Романтика] і в минулому російськомовними письменниками ("Заєць") і так далі. Ця система, хай яка дивна, – досить послідовна й вдало фіксує тріщини, якими пішли російські напрацювання внаслідок повномасштабного вторгнення, на кожному з рівнів. Звідси – по-своєму кумедна думка Белея, що

Вкрай цікаву позицію у книзі займає і автор: Белей тут наратор, який презентує фольклорну надбудову й розставляє у коментарях інших людей власні акценти; історик, який дає численні історичні, культурні, наукові, військові й економічні екскурси; репортер й інтервʼюер, адже кожен розділ доповнює по кілька інтервʼю із героями, які коментують ті чи ті явища; краєзнавець, бо левова частка розділів центрується довкола музеїв, часто локальних, церков, різноманітних інституцій, стан і настрої у яких спеціально фіксуються під час польової роботи.

Великою мірою Белей — навіть соціолог й антрополог, оскільки відверто вивчає своїх героїв, вимірює градус суспільних настроїв, аналізує делікатні матеріали, якими є усні свідчення, що часто збираються по свіжих слідах – за кілька тижнів після деокупації, невдовзі після чергового обстрілу, опісля полону.

Автор проводить таке собі пальпування різнорідного суспільного тіла, знаходить больові точки, але, на відміну від багатьох, не боїться натиснути на них, хоча й часто робить це лагідніше, ніж пасує окремим темам, ризикуючи таким чином підважити журналістською обережністю та незаангажованістю той самий – і все ж таки головний – голос наратора. Особливо цікавими в цьому сенсі є розділи "Скриня" та "Заєць", де Белей навмисне обирає героїв, які є прочанами Московського патріархату, досі працюють у колишньому Музеї Пушкіна в Києві або обслуговували російський шоубізнес.

Відсутність авторського страху перед тим, що проситься назватися "неоднозначним" додає граней як процесу "зазнавання поразки", так і суспільству, яке автор запопадає посеред важливих змін, тож і ставиться до них із повагою, терпінням і вірою у сприятливе для української державності завершення.

"Кощєй смертний", зрештою, постає певним компендіумом зусиль окремих людей, інституцій, бізнесів, що інвестують у незалежність від російської державності, культури, науки тощо. Деякі з цих історій були добре висвітлені й описані десь поміж 2022 та 2025 роками, а проте поруч з іншими, менш підсвіченими або й зовсім унікальними перспективами, набувають нових вимірів та й, зрештою, просто лишаються зафіксованими на папері – а це вже обовʼязкове сьогодні мапування тієї work-in-progress, якою є шлях до справжньої незалежності.

Межі форми

"Кощєй смертний" Леся Белея безумовно можна вважати успішним експериментом із формою, а також надцікавою роботою з підсвіченням сфер, що перебувають у тіні дискусій про культуру й історію й так само потребують уваги та переосмислення. Окрім того, більшість розвідок є сильними самодостатніми дослідженнями, що добре працюють і поза кощєєвою концепцію. Відтак, Кощєй – не більш ніж клей, що тримає схожі за структурою, але дуже різні за темою й дещо відмінні за рівнем заглиблення та критичності матеріали.

Здається, сам текст свідомий радше номінального звернення до фольклору, концептуалізації задля концептуалізації: художня рамка дещо дисонує зі здебільшого стриманою та простою мовою, та й сам автор зупиняється радше на скрупульозному зборі й кількісному-якісному аналізі даних із міфологізованими переходами з рівня на рівень, а не широкому розгортанні власної інтерпретації, яку наче й передбачала така вигадлива концепція.

Хай там як, книга полишає по собі величезну кількість свідчень про культурне й наукове життя, церкву, шоубізнес, волонтерські хаби, музейні проєкти, суспільні ініціативи, які часто обʼєднує непросте минуле, але й вивільнення, протест і багато роботи на те, щоби російський імперіалізм таки зазнав поразки. І свідками цього – як у реальності, так і на сторінках книги – бути приємно.