Марічка проти Гітлера або не наші культурні політики
Щотравня ось уже 75 років у Відні проходить Wiener Festwochen – фестиваль сучасного театру та мистецтва. Я спостерігав цей фестиваль як глядач останні 10 років, і всі мої найяскравіші театральні досвіди пов'язані саме з ним. Останні три роки інтендантом фестивалю працює Міло Рау, політичний режисер, соціолог та філософ, який змінює історію європейського театру великими документальними, політичними та медійними проєктами. Минулого листопада наша студія Opera Aperta запросила Міло Рау до Києва. За два дні у Києві він відвідав кілька національних театрів, нашу студію та репетиції вистави "Енеїда" Театру ветеранів.
Результатів цього візиту було багато. Головний – Міло Рау став нашим другом, і ми розпочали інтенсивну розмову про Україну, її реальність, політику та її театр. Нашу ще ненаписану тоді оперу включили в програму фестивалю, окрім того, фестиваль запросив Романа Григоріва з перформансом, який він виконує на ракеті "Ураган", та Марічку Штирбулову – виступити голосом України на площі Heldenplatz на відкритті Wiener Festwochen.
Якщо уявити історію мистецтва (і просто історію) у вигляді архітектурного ансамблю, складно знайти місце в Європі, яке має більш складну енциклопедичну форму цієї історії, аніж Heldenplatz у Відні. Просто почавши перерахувати деякі будівлі, роздивляючись 360-градусну панораму цього місця, можна побачити:
Церкву святого Михаїла, де відбувалося перше виконання фрагментів Реквієма Моцарта в 1791 році; Новий Бурґ із центральним балконом, звідки Гітлер проводив свою історичну промову для 100-тисячної аудиторії в 1938 році; Музей Історії мистецтв із найбільшою в світі колекцією Брейґеля, на фоні якого в 1960-ті роки створювала свої роботи Valie Export; танцювальні студії Museums Quartier, де розпочалась історія фестивалю ImpulsTanz та кар'єра Доріс Ульріх і Флорентіни Хольцингер – артисток, які зараз визначають європейський театр та танець; будівлю Бурґ Театру, де працював Макс Райнхард; тріумфальну арку, через яку в 1968 році проходив під час свого перформансу Wiener Spaziergang віденський акціоніст Гюнтер Брюс.
Є тут і невеликі фрагменти історії української: одразу за парламентом – вулиця Strozzigasse, де жив у 1908 році Лесь Курбас, а в 2023 році, після презентації на Бієнале у Венеції, "Фонтан виснаження" Павла Макова був інстальований у дворі Museums Quartier, в якому загалом після 2022 року періодично з'являються українські роботи та українські художниці. Зліва від двору Museums Quartier – будівля Фолькстеатру де цієї зими відбулась постановка Ukrainomania – інсценізації біографії Йозефа Рота, та перша велика театральна ко-продукція великого австрійського театру із Львівським театром ім. Заньковецької.
Нашими сусідами по сцені на відкритті фестивалю були Патті Сміт, яка виконала кілька своїх пісень, в тому числі композицію 1968-го року "People have the power", та низка популярних в Австрії та Німеччині колективів, які представили розмаїття місцевої музичної сцени – від Генделя до репу та жіночого death metal колективу White Satan.
Окрім Міло Рау, який презентував ключових артистів та мистецьку програму фестивалю, офіційна політична промова відкриття була доручена Вероніці Кауп-Хойслер, голові управління культури Віденського магістрату.
Вона говорила про історію Віденського фестивалю, про Віденський авангард, про те, як важливо підтримувати незалежну сцену, "freie Szene" – вільну сцену. Говорила про функцію мистецтва в суспільстві й про функцію міської влади. Один із найбільших у світі театральних фестивалів, бюджет якого зараз складає 18 мільйонів євро, утримується містом Відень, яке пишається своїми митцями та їхнім світовим значенням та радо приймає гостей з усіх континентів.
Ця промова стала для мене найсумнішою частиною відкриття, оскільки в цей час мені доводилося порівнювати цю віденську реальність з київською. Чи можемо ми почути від наших чиновників культури промову про історію нашого мистецтва? Чи існує в Україні мистецький/театральний фестиваль, підтримуваний містом? Чи знають українські функціонери, що таке "вільна сцена" і яке значення вона має і для мистецтва, і для політики? Чи Київ як місто зацікавлений у створенні мистецьких просторів? Чи відбувається у нас взагалі якийсь діалог міста та його митців? Міста та його глядачів?
Промову Вероніки 120-тисячний натовп зустрічав контрастними хвилями. Десь це були оплески, а десь свист і обурення, головне – це був діалог між віденцями та людиною, яка відповідає за чи не найголовнішу міську складову – культуру. Аналогічну посаду у Києві займає Сергій Анжияк. Припускаю, що широка громадськість дізналась про його існування лише коли минулоріч розгорівся скандал навколо Андрія Білоуса, посаду якого чиновники КМДА намагались певний час оберігати.
Муніципальна культурна політика (як відображення державної) продовжує по інерції утримувати мережу закладів, успадкованих від Радянського Союзу. До великого вторгнення КМДА могла витратити 5-7 мільйонів гривень на фестиваль пива на Подолі, але була байдужа до того, що великі закинуті локації (ВДНГ, Видубичі, кіностудія Довженка) відкривав фестиваль Гогольфест, чи не єдиний протягом 15 років помітний на європейській мапі український театральний фестиваль. Сотні незалежних митців, які представляють Україну в світі у сфері кіно, музики чи візуального мистецтва, живуть і працюють у Києві і потребують підтримки, у той час як місто в більшості випадків навіть не знає про їхнє існування.
Наш ефірний час в збірному концерті-відкриття, який спостерігали 120 тисяч людей на площі і ще кількасот тисяч через телевізійну трансляцію ORF, був обмежений по секундах: це було 90 секунд фрагменту з опери Чорнобильдорф, 3 хвилини перформансу Романа Григоріва у супроводі вокалісток Opera Aperta ч та Софії Павліченко та першого віденського квір-хору Shmusechor, та 2 хвилин на промову Марічки про Україну.
Марічка провела чимало часу, готуючи промову німецькою мовою. Промову, яку вона проголосила навпроти історичного балкону, з якого Гітлер оголосив про Аншлюс у 1938 році. Її виступ складався з невеликого перформансу та змістовної кінцівки.
Сама Марічка так описувала підготовку цього розмовного акту: "Я не дуже вірю в суху промову (якими б не були влучними слова), яка звучить 60 секунд під час опен-ейр концерту, куди люди Відня прийшли, щоб приємно провести вечір та послухати концерт, тому для мене відповідальним завданням було знайти особливу форму для цього меседжу. Адже для нас важливо не засудити цих людей, які живуть в своєму мирному світі, а встановити з ними для початку розмови емоційний зв'язок".
***
Відень залишається політично складним місцем для того, щоб говорити про Україну. Не дивлячись на те, що Україна має потужну підтримку серед окремих австрійських політиків, митців, кураторів та загалом людей, в країні, у зв'язку з її нейтральним статусом панує культ пацифізму, який приймає часом специфічні форми (наприклад митці Валі Експорт та Пітер Вайбель підписують "Manifest für Frieden" – лист проти надання зброї Україні, який склала скандальна права німецька політикиня СараВагенкнехт) та стійку симпатію щодо російського мистецтва (та загалом "мистецтва поза політикою"), який у Відні підтримується ключовими інституціями класичної музики – Staatsoper Wien, Konzerthaus та Musikverein.
Марічка Штирбулова, яка говорить про Україну на Heldenplatz – замість Гітлера, який 78 років тому мобілізовував тут свій електорат на боротьбу з "недолюдьми" на сході та всередині цієї країни: в утопічному театральному світлі сцени-відкриття це могло би виглядати як перемога гуманізму і демократії, тріумф мистецтва та "кінець історії". Якби не оточуюча реальність. Український виступ завершують звуки ракети Ураган, на якій контрабасовим смичком грає Роман (на клаптику тейпу, який визначав світлову позицію для цього інструменту, місцеві техніки написали маркером "BOMB"), а наші артисти повертаються назад до Києва, в якому неофашистська Росія щойно знищила, разом із другим поверхом музею Чорнобиль, експозицію опери Чорнобильдорф, та в якому російські ракети щоденно продовжують знищувати незручну для них націю – людей що мають право говорити, та виборюють своє право бути вільною європейською країною.