"Не очікували, що люди будуть сміятися": драму про маріупольський театр показали в британському Манчестері
14 січня відбулася британська прем'єра документальної театральної вистави "Маріупольська драма" (Mariupol Drama), яка описує досвід перебування в підвалі маріупольського драмтеатру під час російського авіаудару 2022 року. За різними підрахунками, через потужний вибух загинули близько 300–600 осіб. Точну кількість жертв через відсутність доступу до окупованої території підрахувати складно.
Українська журналістка Марія Романенко побувала на премʼєрному показі в Манчестері й поспілкувалась з маріупольськими акторами та манчестерськими глядачами.
Вівторок, зима, о 19:00 на вулиці вже давно темно. Англійське місто Манчестер, розташоване на півночі, погодою не дивує. Весь день мрячить і легкий туман, який зберігся до вечірніх годин. Я підходжу до будівлі театру HOME, що з англійської перекладається як "дім", щоби встигнути на премʼєру "Маріупольської драми". На цей тиждень театр справді став домівкою для акторів з Донецького академічного обласного драматичного театру міста Маріуполь або, як вони себе часто називають, "Театру без даху". Внаслідок російської окупації Маріуполя, актори переїхали до Ужгорода, де їм допомогли з житлом і надали можливість користуватися місцевим театром.
Цей тиждень маріупольська команда, на чолі з директором театру Геннадієм Дибовським, проводить в Манчестері, де мають шість театральних показів, останній – ввечері суботи 18–го січня.
Сцена з вистави "Маріупольська драма"
Серед акторів, які приїхали: донеччанка Віра Лебединська та харківʼяни – подружжя Ігор Китриш і Олена Біла з 11–річним сином Матвієм. Всі вони були у підвалі драмтеатру Маріуполя, коли російські збройні сили завдали по ньому бомбового авіаційного удару 16-го березня 2022 року, зруйнувавши будівлю та вбивши сотні цивільних.
"Маріупольська драма" розповідає про те, як артисти пережили цей страшний досвід. Маріупольські актори вже представляли цю виставу аудиторіям України та Румунії. Саме в останній її помітив манчестерський театральний продюсер Девід Маккріді, завдяки якому, вистава приїхала до Англії. Поки що в планах лише Манчестер, але Девід сподівається, що після аншлагів цього тижня, п'єсу захочуть поставити в інших англійських містах.
Глядачів зустрічає український хор
На вході до театру перед премʼєрою я зустрічаю директора драмтеатру, який на бруківці білою крейдою вимальовує слово "діти". Саме такий напис був навпроти театру в Маріуполі перед його бомбардуванням. З паном Геннадієм, як і з акторами та звукорежисером вистави Романом Борчуком, я вже знайома. Кілька днів тому я показувала команді місто. Для Ігоря, Олени та Матвія переліт Краків-Манчестер став першим досвідом подорожування літаком, а пані Віра вже бувала в англійському Шеффілді, адже місто є побратимом її рідного Донецька.
Всередині театру HOME біля квиткової каси співає український діаспорський хор. Діаспора завжди активно долучається до українських подій в країні. Це підтверджується, коли я зустрічаю Петра Ревка, Голову Союзу українців у Великій Британії – найстарішої української громадської організації країни. Ми вітаємося, згодом я помічаю й заступника Посла України у Великій Британії Едуарда Феська з дружиною Марʼяною.
Гості театру, серед яких і українці, і британці, проходять в театральну залу.
Постер до вистави "Маріупольська драма" в Манчестерському центрі сучасного мистецтва і театру HOME Mcr
Перенесення в Україну
Вистава починається з попередження про можливі повітряні тривоги, що одразу переносить українських глядачів до спогадів з дому. Після цього лунає відеозвернення Президента Зеленського у відповідь на маріупольський авіаудар по театру. Актори виходять на сцену, де стоять чотири стільці, з обох сторін яких червоно–білі стрічки, якими зазвичай обмежують доступ до місць злочинів.
Актори говорять українською, репліки супроводжуються англійськими субтитрами на екрані. Віра розповідає, як вимушена була переїхати до Маріуполя в 2016-му через російську окупацію Донецька. Ігор і Олена говорять про те, як туди приїхали з Харкова в далекому 2003-му. Актори сперечаються про свої перші враження про Маріуполь.
Цей акт успішно передає атмосферу життя артистів до повномасштабного вторгнення: як їм працювалось в театрі й про що вони мріяли. Після 24-го лютого життя акторів поступово змінюється й разом з сотнями інших акторів і мешканців міста починають використовувати приміщення драмтеатру, як укриття.
Сцена з вистави "Маріупольська драма"
Віра зі сцени розповідає, що в перші дні, разом з цінними речами взяла з собою шубу, щоби якщо помирати, то "як справжня леді" – момент, який багатьом глядачам звучить кумедно. У першій половині пʼєси кілька таких місць. Після вистави театральна трупа поділилася зі мною, що не очікували сміху, але сприйняла його позитивно:
"Це, напевно, проявляється британський гумор, тому що в Україні та Румунії з цього не сміялись. Ми не задумували там сміху, але ми, як актори, теж постійно вчимося через свої виступи."
Британцям дійсно властивий чорний гумор і висміювання кумедних моментів в страшних ситуаціях.
Глядачі бачать, що проблеми людей, які переховувалися в театрі, швидко стають серйозніші. Та актори зі сцени повторюють, що вірять, що будуть врятовані українською армією.
Драматичність наростає, коли театр втрачає доступ до українських новин, а початок березня приносить місту російські авіаудари по пологовому будинку й центральному універмагу. Заплановані зелені коридори зриваються, але навіть після кількох успішних евакуацій, Віра, Ігор, Олена та Матвій вирішують залишитися в театрі.
Вранці доленосного 16–го березня актори чують гучний вибух, а коли підіймаються нагору, розуміють, що театру більше нема й всюди лежать мертві тіла. Після довготривалої дороги, актори успішно евакуюються до Бердянська, а далі – до неокупованих частин країни. На сцені в цей момент вони переступають через червоно-білу стрічку. Тепер вони дивляться на зруйнований Маріуполь через фото й відео на екрані.
Актори промовляють: "Можна зруйнувати стіни, але не театр". Глядачі аплодують стоячи.
Колаж для промо вистави "Маріупольська драма"
Зрозуміти українців
На виході з зали я запитую в британців та українців про їхні враження. Зі мною спілкується британка С’ю. Вона не має стосунку до України. Розповідає, що в британців немає подібного нещодавнього досвіду переживання війни і це її привело до театру сьогодні:
"В цій країні ми забули, що таке війна й займаємо дистанційну позицію (щодо України). Якби всі (британці) побачили та зрозуміли цю виставу, війни вже б не було".
Інші британці запевняють, що відчули виставу, не зважаючи на те, що доводилось читати англійський текст на екрані.
"Це було емоційно, попри те, що я не знаю української", – каже мені англієць Девід.
Петро Ревко розповідає, що в нього по спині пробігли мурашки:
"Це було жахливо з огляду, що ми переживаємо це знову (з акторами). Душевно, дуже емоційно й трагічно".
Пан Фесько зізнається, що стримував сльози під час перегляду, в той час, як дружина Мар’яна плакала:
"Ми сьогодні побачили 200-відсоткову (віддачу). Я не знаю, як вони (актори) це роблять".
Колаж для промо вистави "Маріупольська драма" в Британії
Сторітелінг як терапія
"Як вони це роблять?" – питання, яке я почула багато разів серед глядачів. Можливо відповідь у тому, що в "Маріупольській драмі" актори не грають самі себе, а є собою. Про це мені перед виставою казала й акторка Олена:
"Головна порада нам була – не бути акторами, а бути собою".
Вистава народилася зі свідчень акторів театру Олександру Гаврошу, який і перетворив їх у пʼєсу. Євген Тищук став режисером–постановником вистави, а Емма Зайцева – художньою директоркою.
Звукорежисером п’єси став маріуполець Роман Борчук, який разом з з місцевими звукорежисерами в театрі HOME. Для постановки світла українська театральна команда працювала з місцевими експертами.
Актор Ігор Китриш каже, що для Манчестера були зроблені нововведення:
"У попередніх аранжуваннях п'єси, ми не використовували фотографії, але манчестерська команда попросила їх додати. Українська публіка може візуалізувати ці події без допоміжних елементів, а англійцям потрібно допомогти."
Олена ділиться, що спочатку було дуже складно ділитися спогадами. Записи свідчень зайняли понад 50 годин, лише для самої Олени це зайняло три дні.
Коли питаю в неї, чи складно було бути собою й знову переживати трагічні спогади, вона каже, що після кількох репетицій та виступів, це стало не складно:
"Це як катарсис. Ми ділимося своїм досвідом з глядачами. Звісно, вони ніколи не пройдуть через такий досвід самі, але ми звільняємося від (цього болю), коли ділимося ним з іншими".
Директор театру Геннадій Дибовський жваво підхоплює цю думку:
"Маріє, так і напишіть, будь ласка. Ця вистава – це наші ліки."