Митці на фронті: Ольга Брежнєва
У цивільному житті — керівниця дитячого хору. Сьогодні — капітан 5-ї окремої штурмової Київської бригади.
До повномасштабного вторгнення її щоденна рутина складалася з дитячих усмішок, хорових гам та репетицій. Сьогодні Ольга Брежнєва - капітан 5-ї окремої штурмової Київської бригади. У цьому інтерв'ю вона розповідає про боротьбу зі стереотипами щодо жінок-митців у строю та пояснює, чому мистецький досвід стає справжньою суперсилою на фронті. А також ділиться несподіваною паралеллю: чому загартовані боями штурмовики часом так схожі на дітей?
Пам'ятаєте реакцію ваших рідних на рішення долучитися до лав оборони? Як ваші колишні вихованці з дитячого хору та ансамблю "Смайлик" сприйняли те, що їхня викладачка стала військовослужбовицею? Чи підтримуєте ви зв'язок з ними зараз?
Для рідних це рішення стало важким випробуванням. Вони багато чого не знали, як у мене проходить служба, адже я не хотіла , щоб вони нервували і переживали ще більше. Через пів року з початку моєї служби я вже опинилась у зоні бойових дій – це був 2020 рік. Це стало великим стресом і для мене, і для моїх рідних. Батьки були і залишаються моєю головною опорою. Ніхто краще мене не розуміє, ніж вони… Вже коли пройшло декілька років моєї служби, мама якось сказала: "День, коли ти підписала контракт-був для мене найстрашніший…" Але вони прийняли мій вибір із повагою та величезною любов'ю.
А з дітьми з хору та ансамблю все було інакше і набагато болючіше. Вони дуже переживали, що я просто піду від них і залишу їх. Для них це було важко збагнути: як їхня викладачка, з якою вони співали й сміялися, раптом має все кинути й піти на війну. Вони боялися, що втрачають мене. Тому мені довелося довго пояснювати їм, що я йду не від них, а заради них — щоб захистити їхнє право співати у вільній країні. І так, я з багатьма своїми учнями на зв'язку, вони вже дорослі і мене дуже підтримують та пишаються.
Музика вимагає глибокої емоційності, тоді як військова служба — суворої дисципліни. Як відбувалася ваша особиста трансформація і що було найважчим під час адаптації до армійських реалій?
Насправді музика та армія ближчі, ніж здається на перший погляд. Хороший музикант знає, що таке сувора дисципліна: це години репетицій, залізна відточеність рухів і вміння працювати в команді, де кожен слухає іншого. Моя трансформація полягала у тому, що емоційність просто змінила вектор. В армії ти не перестаєш відчувати, але вчишся ховати ці емоції глибоко всередину, щоб вони не заважали діяти наказам.
Адаптація відбувалася на кількох рівнях, і кожен мав свої тригери. Спочатку це був суто побутовий шок: абсолютна відсутність звичного життя, комфорту та повністю ненормований графік, де ти більше не контролюєш свого часу.
Але згодом прийшло набагато важче випробування — втрати серед особового складу, своїх побратимів У музиці ти звик віддавати емоції людям, ділитися живим. В армії тобі доводиться бачити, як це життя обривається. Музиканти сприймають світ оголеним нервом, але тут мені довелося наростити "броню", щоб біль від втрати не паралізував, а перетворювався на холодну дисципліну та лють. Це і була найважча трансформація – навчитися тримати стрій, коли зсередини тебе розриває біль.
Цивільний досвід допомагає вам сьогодні у військовій службі?
Так, дуже допомагає. Керувати дитячим хором — це як керувати військовим підрозділом: ти мусиш бачити загальну картину, але чути кожного окремо. Мій цивільний досвід навчив мене головного — працювати з людьми та об'єднувати їх заради спільної мети. Різниця лише в тому, що раніше нашою метою було гарне звучання на сцені, а тепер — чітке виконання бойових завдань заради перемоги.
Як військовослужбовиця та офіцер, з якими стереотипами щодо жінок в армії вам доводилося зіштовхуватися, і як змінювалося ставлення побратимів у процесі спільної служби?
Головний стереотип — це сумнів у тому, що жінка-митець може проявити твердість як офіцер. На початку служби завжди присутній момент "притирання", коли до тебе приглядаються з певною недовірою і приниженням. Але в армії все вирішують твої вчинки. Ставлення змінювалося по мірі того, як ми разом проходили через труднощі. Коли ти доводиш свій професіоналізм, скепсис зникає. Сьогодні ми — єдиний організм, де немає "чоловіків" чи "жінок", а є військовослужбовці, які разом виконують свій обов'язок".
Чи можна порівняти військових у підрозділі з дітьми в хорі? У чому ви бачите схожість: потреба в турботі, емоційній підтримці, а в чому полягає принципова відмінність?
Схожість я бачу у базових людських потребах. Військові, як і діти, мають величезну потребу в турботі та емоційній підтримці, хоча дорослі чоловіки ніколи в цьому не зізнаються. Командир, як і керівник хору, повинен помічати, коли хтось "фальшивить" не від того, що не вміє, а через те, що втомився чи переживає внутрішню кризу. І дітям, і бійцям потрібне відчуття безпеки.
Але відмінність фундаментальна — це відповідальність і ціна помилки. У хорі ми працюємо заради мистецтва та оплесків, а невдачу можна виправити на наступній репетиції. В армії ми працюємо в небезпечних умовах, де від твоїх рішень як офіцера залежить набагато більше…
Музика лікує душу. Чи залишається у вашому нинішньому житті місце для співу, або музики?
Зараз моє музичне життя поділено на мінімум і максимум. Базовий мінімум — це мій телефон і плейлист із музикою з минулого життя, який рятує у найважчі хвилини на службі. А розкішний максимум — це шанс під час відпустки потрапити на концерт хорової музики чи в органний зал. Живий звук, велич органу та гармонія голосів — це найкраща терапія, яка повертає мене до життя і дає ресурс служити далі.
Якби ви зараз мали можливість звернутися до своїх колег-музикантів або викладачів, які вагаються щодо свого місця під час війни, що б ви їм порадили?
Якщо ви відчуваєте внутрішній поклик діяти рішучіше — не бійтесь армії. Творча дисципліна, вміння чути колектив і працювати на спільний результат, які ви здобули в музиці, стануть вашою суперсилою. Головне — знайти своє місце, де ваш потенціал принесе максимум користі нашій спільній Перемозі.
Якою ви бачите капітана Ольгу Брежнєву після нашої Перемоги — чи є у ваших планах повернення до викладання сольного співу та керівництва хором?
Справа в тому, що ця клята війна мене дуже змінила. Вона надто глибоко перекроїла мої внутрішні цінності та випалила ту безтурботну легкість, яка потрібна для роботи з дітьми. Саме тому я розумію, що повернутися до тієї самої річки вже не вийде.
Музика назавжди залишиться моїм особистим прихистком і ліками для душі, але професійно моє майбутнє після Перемоги, швидше за все, буде пов'язане із допомогою тим, хто проходитиме шлях адаптації після війни. Я тут потрібна…
Матеріал підготовлено в межах національного проєкту "Ода стійкості". За підтримки Українського культурного фонду.